Наступником Василька Романовича на волинському престолі став його син Володимир. Він мало займався зовнішньополітичними справами і залишив по собі пам'ять як покровитель освіти і культури. Значні кошти віддавав на спорудження храмів, міст, замків. Найбільше любив читати і переписувати книжки та рукописи. Характеризуючи Володимира як «книжника і великого філософа, якого не було перед ним у цілій землі», літописець вихваляє його за людяність, щедрість, лагідність до підлеглих, особливо убогих. Ще за життя Володимир Василькович, який не мав власних спадкоємців, передав свої землі двоюрідному братові Мстиславу Даниловичу, а коштовності, посуд, одяг заповів роздати незаможним людям. На превеликий жаль, зі смертю Володимира (1289) закінчується Галицько-Волинський літопис, тому немає документальних свідчень про останні десятиріччя існування давньоукраїнської держави.
Серед Даниловичів найенергійнішим правителем виявився Лев, який намагався продовжити державницьку політику свого батька. Він підтримував тісні дипломатичні зв'язки з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом. Однак, якщо цього потребували національні інтереси, то, не вагаючись, розпочинав проти них збройну боротьбу. Зокрема, Лев Данилович здійснив ряд походів на Литву, відвоював в Угорщини частину Закарпаття, а у Польщі — Люблінську землю: територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю її історію. Столицю Галицько-Волинської держави Лев Данилович переніс до Львова. Водночас Лев змушений був визнати залежність від Золотої Орди, яка виявлялася у сплаті данини та участі у зовнішніх походах монголо-татар.
Будучи мужнім воїном і талановитим полководцем, Лев Данилович виявився, однак, нерозважливим політиком.
«Це була замітна особистість, але іншого покрою, аніж батько й дядько. Його енергія була злучена з пристрасною вдачею, політична амбіція переходила в безоглядність, лицарськість з нахилом до воєнної наживи. Але при всьому тому, Леїв мав великий воєнний і політичний талант».
історик Томашівський
Це був могутній і розумний правитель. Він дуже вдало використав внутрішні заколоти, які відбувалися в той час у Золотій Орді. Юрій І знову пересуває південні кордони своєї держави аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу.
Юрій І, як і його дід Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Волині. Він переніс свою столицю зі Львова до Володимира-Волинського, уклав союз із мазовецьким князем Казимиром та одружився з його дочкою.
Одним із головних здобутків короля Юрія І було утворення в 1303 р. окремої Галицької церковної митрополії.
«Був він муж мудрий, ласкавий і для духовенства щедрий; за його влади тішилася українська земля миром і славилася багатством».
Польський історик Длугош
Болеслав Тройденович посів галицько-волинський престол у 14-річному віці. Він прийняв православ’я і став останнім самостійним володарем князівства під ім’ям Юрій ІІ Болеслав.
Незважаючи на своє польське походження, князь здійснював активну антипольську політику. Для боротьби з Польщею він уклав союз із Литвою, одружившись із дочкою литовського князя Гедиміна Євфімією. Другий напрям своєї політики він вбачав у протидії монголам, для чого уклав союз із Тевтонським орденом. За його правління було остаточно втрачено землі Берестейщини, Підляшшя та Пониззя.
Хоча зовнішня політика князя мала певні успіхи, міцної опори серед місцевої знаті його правління не знайшло. Князю докоряли за надмірну підтримку городян-іноземців — чехів та німців, поблажливість щодо католицького духовенства, а також утиски в правах волинської верхівки.
Щоб усунути від влади свавільних бояр, Юрій ІІ намагався реформувати систему управління князівством. Так, до боярської ради були включені лише ті бояри, що безпосередньо служили князеві. Владу на місцях він передав своїм відданим намісникам (палатинам), які зосередили у своїх руках адміністративну, судову і військову владу.
Юрій ІІ знову відновив Галицьку православну митрополію. Митрополитом став Теодор.
Однак боротьба з боярами коштувала Юрію ІІ життя. У 1340 р. його було отруєно.
6 квітня 1340 р. князь Юрій прибув до Володимира. Наступного дня, у п'ятницю, володимирський тисяцький Юрій Лисий справив на честь князя бенкет. Під час цього бенкету хтось підсипав до княжої чаші з вином отруту. Вона виявилася настільки сильною, що князь відразу помер. Організаторів і виконавців злочину так і не знайшли.