Персоналії

Серед Даниловичів найенергійнішим правителем виявився Лев, який намагався продовжити державницьку політику свого батька. Він підтримував тісні дипломатичні зв'язки з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом. Однак, якщо цього потребували національні інтереси, то, не вагаючись, розпочинав проти них збройну боротьбу. Зокрема, Лев Данилович здійснив ряд походів на Литву, відвоював в Угорщини частину Закарпаття, а у Польщі — Люблінську землю: територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю її історію. Столицю Галицько-Волинської держави Лев Данилович переніс до Львова. Водночас Лев змушений був визнати залежність від Золотої Орди, яка виявлялася у сплаті данини та участі у зовнішніх походах монголо-татар.

Будучи мужнім воїном і талановитим полководцем, Лев Данилович виявився, однак, нерозважливим політиком.

Болеслав Тройденович посів галицько-волинський престол у 14-річному віці. Він прийняв православ’я і став останнім самостійним володарем князівства під ім’ям Юрій ІІ Болеслав.

Незважаючи на своє польське походження, князь здійснював активну антипольську політику. Для боротьби з Польщею він уклав союз із Литвою, одружившись із дочкою литовського князя Гедиміна Євфімією. Другий напрям своєї політики він вбачав у протидії монголам, для чого уклав союз із Тевтонським орденом. За його правління було остаточно втрачено землі Берестейщини, Підляшшя та Пониззя.

Хоча зовнішня політика князя мала певні успіхи, міцної опори серед місцевої знаті його правління не знайшло. Князю докоряли за надмірну підтримку городян-іноземців — чехів та німців, поблажливість щодо католицького духовенства, а також утиски в правах волинської верхівки.