Під впливом нових умов відбувалися певні зміни в народному житлі. Поряд із традиційним дво- та трикімнатним плануванням з'явилися житла, де в сінях почали відгороджувати місця для кухонь. У промислових селищах будували довгі бараки. У них для сімейних робітників виділяли окремі кімнати з вікном і грубкою. Проте в більшості випадків барак не мав ніяких внутрішніх перегородок. Приміщення обігрівалися великими печами. Уздовж стін стояли дво- або й триярусні нари. Для сімей відгороджували кутки. У бараках не дотримувалися жодних норм санітарії. Вони не провітрювалися, наповнюючись випарами людських тіл, одягу і взуття.
Повсякденне життя селян найбільше відповідало традиціям. Молодше покоління виявляло повагу до старших. Традиційні етичні норми не дозволяли образ і сварок у громадських місцях. Селяни продовжували збиратися на толоки, допомагаючи один одному. Села відзначали релігійні свята, чітко дотримувалися звичаїв і традицій, шо супроводжували їх від народження і до смерті. Майдан біля церкви був головним центром громадського життя. Іншим центром залишалася корчма, яка в негоду відігравала роль сільського клубу. Тут обмінювалися інформацією, слухали кобзарів і бандуристів, збиралися на вечорниці.
Окрім вечорниць, улаштовувалися й колективні зустрічі — бесіди — представників різних поколінь: дорослих, молоді, підлітків. Зазвичай вони проводилися на запрошення когось із господарів. Спочатку збиралися чоловіки, потім приєднувалися жінки та молодь. Розпочиналися бесіди на господарські теми (прогнози на врожай, хід косовиці, якість придбаного сільськогосподарського знаряддя тощо). Ці розмови продовжувалися жартами, анекдотами, піснями. У невимушеній формі бесіди молодь отримувала життєвий досвід, засвоювала етнокультурну інформацію.
Загалом повсякденне життя українців було сповнене напруженої праці, домашніх турбот, релігійних почувань, громадського єднання та змістовного дозвілля.
Жінки з нижчих суспільних верств зазнавали всіх труднощів, які супроводжували життя народу при переході до капіталістичних відносин. Вони виконували свою роботу в домашньому господарстві, поки чоловіки були на заробітках. Нерідко злидні відривали від дому та гнали й жінок на заробітки.
Жінки з вищих верств протягом другої половини XIX ст. отримали можливість здобувати кваліфікацію та середню й неповну вищу освіту. Поступово вони вливалися в громадсько-політичну роботу й привертали увагу до жіночої долі, ставали на захист своїх знедолених сестер. Такі можливості жінкам насамперед надавала література. Першою серед них була Марія Вілінська-Маркович (Марко Вовчок). Вона перетворила літературу на засіб боротьби із залишками кріпацтва, рабського становища жінки. Своє слово на захист жіноцтва й загалом демократичних ідеалів підняли письменниці другої половини ХІХ ст.: Христина Алчевська, Олена Пчілка (Драгоманова-Косач), Леся Українка (Лариса Косач).
З появою та розвитком аматорського, а потім і професійного театру для жінок відкрилося нове поле ді-яльності. Одні підтримували театр фінансово, інші ставали акторками перших театрів. Серед них М. Садовська-Барілотті і М. Заньковецька.
Протягом другої половини XIX ст. жінки розпочали рух за право на здобуття вищої освіти. Заснування вищих жіночих курсів ініціювала Євдокія Гогоцька, Однак консерватори вважали, що освіта згубно позначиться на лагідній жіночій вдачі. На думку поліції, такі курси насаджували б дух революційності й українофільства серед молоді. Попри всі перешкоди, у 1879 р. жінки домоглися відкриття дворічних вищих жіночих курсів. У 80-і роки XIX ст. вони діяли в Києві, Харкові й Одесі. Окремі жінки зайнялися науковою працею. Це насамперед Софія Ковалевська, родом з Полтавщини. Вона — перша жінка-математик у Російській імперії: член-кореспондент Петербурзької АН, професор Стокгольмського університету. Авторка творів «Боротьба за щастя», «Спогади про дитинство», «Нігілістка» та ін.
Систематично збирала та вивчала вишивки Пелагія Бартош-Литвин. Олександра Ставровецька-Єфименко написала багато праць з історії України.
Освічені жінки брали участь у подоланні неграмотності народу. Найактивнішою поборницею недільних шкіл стала відома харківська діячка й педагог Христина Алчевська.
У 1862 р. вона заснувала недільну жіночу школу, яка діяла понад півстоліття. Педагогічна праця принесла X. Алчевській міжнародне визнання. У 1899 р. вона представляла учителів для дорослих на міжнародній виставці в Парижі. У 1904 р. була відзначена за свою педагогічну працю на Міжнародному жіночому конгресі в Берліні.
Водночас з педагогічною працею X. Алчевська займалася громадською та культурною діяльністю. Вона однією з перших почала організовувати в Україні громадські концерти на відзначення культурних подій та діячів. На ці концерти X. Алчевська та її подруги обов'язково приходили в українському одязі.
Протягом другої половини XIX ст. відбулися зміни й у релігійному житті Західної України. Після польського повстання 1863 р. російський уряд продовжив наступ на греко-католиків, які проживали в західних губерніях. У 1875 р. там було організовано збір підписів про приєднання українців Холмщини та Підляшшя до православ'я. Скориставшись цим приводом, російський уряд офіційно ліквідував уніатську церкву. Не бажаючи примусово приймати православ'я, 200 тис. уніатів перейшли в католицтво.
Значно кращим було становище греко-католицької церкви під владою Австро-Угорщини. Уніати Галичини теж зазнавали тиску з боку польських властей краю, проте вони могли опертися на законодавчі імперські акти про рівність усіх церков.
Поліпшилося становище української православної церкви Буковини. Митрополит Євген Гакман досягнув згоди із сербською православною церквою, якій до того часу підпорядковувалися буковинські приходи. У 1873 р. було створено Буковинську митрополію. Це дало можливість задовольняти національні духовні потреби українців. У наступні роки тут для релігійних потреб було видано підручник українською мовою, укладено катехізис. Митрополити сприяли діяльності товариства «Руська бесіда».
У найважчому становищі перебували українські віруючі Закарпаття. У 1871 р. греко-католицькій церкві тут було відмовлено в автономії. Угорські власті переслідували будь-які національні прояви релігійного життя українців.