Передумови соціально - економічних перетворень: початок ХХ століття характерний для України завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала в розбудові крупної машинної індустрії, якісній зміні структури господарства. Ці широкомасштабні, кардинальні зміни відбувалися в надзвичайно складних умовах, адже Російська імперія, як і більшість країн світу, у 1900 – 1903 роках, пережила економічну кризу, 1904 – 1908 роки – позначені депресією, і лише в 1909 – 1913 рр., почалося промислове піднесення.

Економічна криза - складний загострений стан в економіці; занепад, розлад промислового і сільськогоспдарського виробництва

Причини: недосконалість тогочасного капіталістичного суспільства (існування колоній,грабіжницька політика слаборозвинених держав і колоній експлуатація найманої робочої сили,війни за перерозподіл світу)

ПРОЯВИ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ В УКРАЇНІ

• Охоплює всі галузі промисловості, в тому числі високорозвинені (металургійну, вугільну,цукрову)

• Загострює конкуренцію, від бувається розорення дрібних підприємств

• Була більш глибокою ніж в Росії, бо промисловіс ть України розвивалась нерівномірно

• Розпочинається процес концентрації виробництва

• Концентрація виробництва - зосередження виробництва в одному місці або районі.

Економічний розвиток на початку ХХ ст.

У промисловості:

• Концентрація виробництва

• Утворення монополій

• Формування промислової спеціалізації регіонів

• Значний вплив іноземного капіталу

• Вищі темпи розвитку порівняно із загальноімперськими

• Перетворення Наддніпрянщини на один з головних промислових регіонів імперії

Особливості:

• високі темпи розвитку;

• переважання іноземного капіталу;

• нерівномірний розвиток регіонів (концентрація виробництва на Лівобережжі та Південній Україні);

• 70% промисловості зорієнтоване на видобуток сировини.

В окремих районах України розвиток продуктивних сил і розвиток капіталізму відбувався набагато швидше, ніж в обтяженому пережитками кріпосництва центрі. Це передусім торкалось гірничої, металургійної, кам'яновугільної та цукрової промисловості.

Досягнення видобувної галузі:

• п’ять найбільших південних металургійних заводів: (Юзівський, Дніпровський, Олександрійський, Петровський, Донецько – Юр’євський) продукували майже 25 % загальноросійського чавуну.

• заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60 % цукру-рафінаду Російської імперії. На великих підприємствах в Україні працювало понад 44 % усіх робітників, тоді як у США – лише 33 %.

Протягом першого десятиріччя XX ст. Україна піднялася на більш високий щабель промислового розвитку. В загальному обсягу продукції її народного господарства частка промисловості складала понад 48 %. Отже, Україна перетворилася на країну із середнім рівнем розвитку капіталізму.

Деякі основні риси економічного розвитку України були такими ж, як і в цілому в Росії. Так, в Україну, як і в інші регіони імперії, широко проникав іноземний капітал. Особливо чітко це виявлялося в Донецько-Криворізькому районі, де значна кіль кість шахт, рудників, заводів належала іноземцям. Як і в Центрально-промисловому районі, в Україні створилася висока концентрація виробництва. На початку століття на підприємствах з кількістю працюючих понад 500 чол. зосереджувалось близько 50 % загальної кількості робітників. Це створювало передумови для кращої організації робітничого руху, що зіграло потім суттєву роль у подальших революційних подіях.

Українська промисловість формувалась як частина загальноімперського економічного комплексу.

1900 – 1903 р. – економічна криза зумовлена перевиробництвом, яка охопила в найрозвинутіші галузі промисловості в Україні, зокрема металургійну і кам’яновугільну.

Економічна криза сприяла:

• Посиленню концентрації виробництва й утворенню монополій.

• Найпоширеніша форма монополій — синдикати.

• Відбувається посилення впливу іноземного капіталу в економіці України в результаті виникнення монополій.

• Почалися процеси модернізації і індустріалізації промисловості.

Монополізація мала неоднозначний вплив на виробництво і соціальну ситуацію в суспільстві:

• з одного боку — вони пом’якшували руйнівну дію промислових криз,

• з іншого — монополісти підтримували штучний дефіцит тих чи інших товарів і, таким чином, домагалися високих цін на свою продукцію, що негативно позначалося на життєвому рівні населення.

Словник

Концентрація виробництва — збільшення великих підприємств і зосередження на них переважної більшості наявних у суспільстві коштів виробництва, робочої сили і продукції.

Монополії — виключне право (виробництва, торгівлі, промислу тощо), що належить одній особі, групі осіб (олігополія) чи державі.

Модерніза́ція — перехід від традиційного аграрного суспільства до світського, міського й індустріального. Переважною більшістю теоретиків розглядається як соціальний та цивілізаційний процес спрямованої трансформації суспільств, який розгортався протягом XVI-ХХ ст.

Індустріалізація (лат. industria – старання, діяльність) – процес створення великого машинного виробництва в народному господарстві або в окремих його галузях історично і пов'язана безпосередньо з розвитком машинного виробництва взагалі та формуванням матеріально-технічної бази капіталізму зокрема.

Характерною рисою розвитку української промисловості була її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що у 1913 р. на українську промисловість припадало майже 70 % видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії.

Економіка України розвивалася стрімкими темпами, особливо значні успіхи були досягнуті в промисловості. Майже 21% усієї промислової продукції Російської імперії вироблявся в Україні. Економічний розвиток України мав низку особливостей.

Економіка України мала колоніальний характер:

• По-перше, темпи розвитку деяких галузей (гірничої, металургійної, кам’яновугільної, цукрової) були вищими, ніж у центрі.

• По-друге, в Україні існувала нерівномірність розвитку окремих регіонів. Найвищим цей рівень був на Півдні України. Значно відставало Правобережжя; у південно-західних районах переважало дрібнотоварне виробництво.

• По-третє, розвиток економіки та культури стримувався сильним політичним, соціальним та національним гнобленням, залишками кріпосництва.

• По-четверте, Україна не була окремим, само стійним економічним регіоном, а входила до складу загальноімперської економічної системи.

• У Наддніпрянщині зайнятість у сільському господарстві — 90 % населення.

• Провідна роль зернового виробництва.

• Труднощі модернізації села (застаріла техніка, низька продуктивність ручної праці, домінування поміщицького землеволодіння, збереження селянської общини, селянське малоземелля, аграрне перенаселення).

• Модернізаційні процеси сільського господарства (створення заможними селянами господарств фермерського типу (найбільше — в Степовій Україні), застосування праці вільнонайманих робітників, упровадження нової сільськогосподарської техніки, нових технологій, добрив, формування спеціалізації районів).

• Внесок земств у модернізаційні процеси на селі (утримання мереж губернських і агрономів; постачання селянам елітного насіння, добрив; видання популярних брошур; будівництво доріг тощо).

• Розгортання кооперативного руху, який сприяв стабілізації та розвитку сільського господарства.

• Посилення міграційних процесів, основними причинами яких були аграрне перенаселення та майнове розшарування селянства, урбанізація та індустріалізація, а також небажання селян селитися у містах.

Це цікаво! Важливим фактором розвитку українських земель на рубежі XIX—XX ст. було значне зростання українського населення. У цей час у середньому на одну українську сім’ю припадало приблизно 7—8 дітей. Таким чином, у Наддніпрянській Україні в 1860—1910 рр. сільське населення зросло на 86%,а площа селянських земель збільшилася лише на 32 %.

На початку ХХ ст. в українських землях активно розвивалося підприємництво. За даними перепису 1897 р., понад 100 тис. людей записували своєю рідною мовою українську і жили за рахунок прибутку від капіталу і нерухомого майна. У підприємництві успішно утверджувались і представники інших соціальних верств: купці, селяни, ремісники, корчмарі та ін. Люди працьовиті, кмітливі, з гнучким розумом, вони, накопичивши гроші, вкладали їх у прибуткову справу, аби примножити свій капітал. Зокрема, із селян походили відомі родини підприємців: Харитоненки, Яхненки, Симиренки, Терещенки та ін. Представників української модернізаторської еліти було не так багато у тлумі підприємців, серед яких був великий відсоток росіян, греків, німців, поляків, французів, євреїв. Особливості нових підприємців – Яхненків, Симиренків, Терещенків, Харитоненків полягали в тому, що вийшли вони із самих глибин українського народу і зберігали духовний зв’язок з народними традиціями, ідеалами, культурою.

На початку ХХ ст. в українських землях розвиваються різні форми економічних об’єднань населення. Найважливішою з них стає кооперація. Ведення господарства вимагало від селянина не лише важкої щоденної праці, а й економічної кмітливості. Мало було щось виростити чи вигодувати. Необхідно було ще й вигідно продати, аби потім закупити сільськогосподарський реманент і багато чого вкрай необхідного для життя в селі. Часто такі послуги пропонував місцевий поміщик чи заможний селянин, чи перекупник. Але майже в усіх випадках це були грабіжницькі операції, які підривали і без того слабке селянське господарство.

Словник

Кооперація — добровільне об’єднання людей для спільної господарської діяльності.

Артіль — одна з форм кооперативного об’єднання, товариство повноправних осіб, що об’єдналися для трудової, виробничої мети.

Види кооперації:

• виробничі кооперативи;

• споживчі кооперативи;

• ощадно-позикові кооперативи,

• кредитні (перший кредитний кооператив створено в Бердянську 1901 р.) кооперативи;

• сільськогосподарські спілки (артілі).

Мета створення кооперативів

• Захист інтересів дрібних виробників.

• Рятування дрібних виробників від поглинання їх великими поміщицькими і капіталістичними аграрними господарствами.

• Сприяння підвищенню добробуту народу.

• Боротьба проти національного гноблення.

• Підвищення національної самосвідомості українського народу.

• Сприяння економічному відродженню України.

Україна на початку XX ст. за кількістю кооперативів посідала перше місце в Російській імперії. Після прийняття 1902 р. царським урядом закону про виробничі артілі в українських містах виникли виробничі спілки робітників, портових вантажників, конторських працівників, інженерів. 1912 р. на Наддніпрянщині діяло 2500 споживчих кооперативів. Під керівництвом М. Левитського бурхливу кооперативну діяльність розгорнуло товариство «Просвіта». На початку XX ст. ним були створені сотні ощадно-позикових кас, лавок, громадських комор.Значного розвитку набули і кредитні товариства. Основний капітал таких товариств становили запозичені чи пожертвувані суми. Вони здебільшого отримували на основний капітал позику з державного банку під відповідальність їхніх членів. Позики в кредитних товариствах були довгострокові та видавалися лише на виробничі потреби. У 1914 р. в Україні вже діяло 2181 кредитне і 911 ощадно-позикових товариств, що об’єднували та обслуговували понад 1,7 млн членів.

Активні учасники кооперативного руху