Література, музика, театр у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

1.Умови розвитку української літератури і мистецтва

2.«Визначні українські митці другої половини XIX ст. (література)»

3. «Визначні українські митці другої половини XIX ст. (драматургія)». Аматорський і професійний театр

4.«Визначні українські митці другої половини XIX ст. (музика)»

Умови розвитку української літератури і мистецтва

Умови розвитку української культури у другій половині XIX ст. були вкрай несприятливі. Не маючи захисту власної держави (її не було), вона змушена була переборювати тиск великодержавного російського, польського, угорського, австрійського та румунського шовінізму, їй довелося долати різноманітні адміністративні обмеження і заборони. Нарешті, у своєму прагненні дійти до українського читача, глядача чи слухача українські письменники і митці змушені були долати також опір російської, польської, австрійської, угорської та румунської культур.

Усупереч перепонам, які чинило російське самодержавство та Австро-Угорська імперія, друга половина XIX ст. стала часом політичного прогресу української культури. Національна інтелігенція ставала впливовою силою, здатною спрямувати культурний поступ нації.

Шалений тиск у Російській імперії відчувала на собі українська література. Але всупереч усім перешкодам, вона не тільки вижила, а й зробила впевнений крок вперед. В українській літературі сформувався реалістичний напрям.

На другу половину XIX ст. припав початок доби розквіту українського театрального мистецтва. Попри урядові переслідування українства, у другій половині ХІХ ст. українське театральне мистецтво продовжувало розвиватися. Українські п’єси ставилися на сценах російських театрів, користуючись значною популярністю, а українські актори робили славу російському театру.

Цей прогрес української культури в умовах її жорсткого переслідування став яскравим віддзеркаленням піднесення національного духу, зростання національної самосвідомості.

Література. Українська преса та видавництва

В українській літературі другої половини XIX ст. утвердився реалізм. Цей період означений творчістю Панаса Мирного («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), Марка Вовчка («Народні оповідання»), Івана Нечуя-Левицького («Микола Джеря», «Кайдашева сім’я»), Івана Франка («Захар Беркут», «Борислав сміється»). Модернізм найяскравіше проявився у творах Михайла Коцюбинського («Іntermezzo», «Тіні забутих предків»), Лесі Українки, котра здобула світове визнання як драматург-новатор («Лісова пісня», «Бояриня»), Василя Стефаника («Катруся», «Камінний хрест»).

Збільшення кількості людей, які вміли читати і писати, та розвиток української літератури сприяли поширенню видавничої справи. В Російській імперії через Валуєвський циркуляр і Емський указ українська книга потерпала від цензурних утисків, але повністю припинити її друкування уряд не зміг. Виданням підручників для недільних шкіл, популярних освітніх книг та художньої літератури займалися П. Куліш, І. Франко, Олена Пчілка і багато інших. З 1890-х рр. почали виникати українські видавництва. Зокрема, видавництво «Вік» друкувало зібрання творів українських письменників, випускало популярні серії книг «Українська бібліотека», «Сільська бібліотека». Почали виходити українські періодичні видання, з-поміж яких — російськомовні часописи «Основа», «Киевская старина» та перші україномовні газети «Хлібороб», «Рідний край», «Рада».

Сприятливіші умови для розвитку української друкарської справи склалися на західноукраїнських землях. Видавничу діяльність організовували «Просвіти», інші громадські організації, політичні партії, Греко-Католицька церква. Загалом, наприкінці першого десятиліття XX ст. тут функціонувало 30 українських видавництв, тоді як у Наддніпрянщині — 17. Цей період означився також розквітом тематичної періодики для різних суспільних груп. Серед інтелігенції був популярним «Літературно-науковий вісник», який редагував М. Грушевський. Для селян розповсюджували видання, що популяризували і поширювали агротехнічні знання.

«Визначні українські митці другої половини XIX ст. (драматургія)». Аматорський і професійний театр

17.jpg

Провідним осередком театрального життя другої половини XIX ст. став Єлисаветград (нині — Кропивницький). У 1882 р. тут утворилася професійна театральна трупа «Товариство українських акторів». Біля її витоків були драматурги й актори, за якими закріпилось означення «корифеї українського театру». Це — Марко Кропивницький, котрий очолив трупу, і брати й сестра Тобілевичі, які діяли під різними псевдонімами: Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський та Марія Садовська-Барілотті. Згодом до них долучилися найвидатніша українська актриса Марія Заньковецька, драматург Михайло Старицький.

Музика

Театральне мистецтво було невіддільне від музичного. Найвідомішими українськими композиторами, які забезпечували театрам музичне наповнення, були Семен Гулак-Артемовський, автор першої української опери «Запорожець за Дунаєм» (1862 р.), Микола Леонтович, який створив музичні композиції на основі народного фольклору «Щедрик», «Дударик», «Козака несуть», хорові поеми та опери. Композитор Михайло Вербицький 1864 р. написав музику до слів Павла Чубинського «Ще не вмерла України...» Цей твір — нині гімн України. Основоположником української національної класичної музики став Микола Лисенко (опери «Наталка Полтавка», «Енеїда», «Тарас Бульба» та ін.). У 1904 р. він заснував першу в Україні музично-драматичну школу.

Вершин світового вокального мистецтва сягнула уродженка Тернопільщини, вихованка Львівської консерваторії Соломія Крушельницька. Володіючи винятковими природними вокальними даними й сценічними здібностями, вона виступала на сценах провідних театрів світу — у Львові, Відні, Варшаві, Кракові, Петербурзі, Одесі, Парижі, Римі, Мілані, виконавши партії у більш як 60 операх.

Page updated

Google Sites

Report abuse