Персоналії

Народився в священицькій сім'ї о. Семена і Теодозії з Чубатих. Обдарований непересічними здібностями, він з відзнакою закінчив гімназію в Тернополі й студіював у 1929—1934 рр. право й філософію у Краківському та Львівському університетах.

Ще юнаком Ярослав включився в національно-визвольну боротьбу, ставши членом нелегальної організації «Українська націоналістична молодь» і відтак підпільних Української військової організації та Організації українських націоналістів. З 1932 р. Ярослав Стецько вже був членом Крайової екзекутиви ОУН, ідеологічним референтом і редактором підпільних націоналістичних видань.

За революційну діяльність зазнав репресій з боку польських окупантів, які в 1934 р. засудили його до 5 років ув'язнення. Звільнений у 1937 р. за загальною амністією. У січні 1938 р. засновник УВО та ОУН полковник Євген Коновалець доручив Я. Стецькові підготувати черговий Збір ОУН і у 1939 р. він бере участь у Римському конгресі ОУН.

У лютому 1940 р. Ярослав Стецько був співініціатором створення у Кракові Революційного Проводу ОУН-Б, а на II Великому зборі ОУН-Б у квітні того ж року в Кракові Я. Стецька обрано заступником провідника ОУН-Б Степана Бандери.

З вибухом німецько-радянської війни Я. Стецько, пробившись із групою однодумців одразу за фронтовою лінією до Львова, скликає Національні збори, які 30 червня 1941 р. проголосили Акт проголошення Української Держави й обрали Я. Стецька прем'єром Українського Державного Правління. За відмову на ультимативну вимогу Гітлера відкликати Акт відновлення Української Держави Я. Стецька заарештували і запроторили до концтабору Заксенхаузен, де він до вересня 1944 р. перебував у бункері смерті. Після звільнення, утікши з-під нагляду гестапо, Я. Стецько в дорозі до американської окупаційної зони був тяжко поранений.

У 1945 р. крайова конференція ОУН-Б обирає Я. Стецька членом бюро Проводу ОУН, до якого належали ще Степан Бандера й генерал Роман Шухевич. У 1946 р. Ярослав Стецько очолив Антибільшовицький блок народів (АБН), президентом якого був до кінця свого життя. Після війни він розгорнув широку діяльність на всесвітній антикомуністичній арені. Найпомітнішими успіхами у міжнародній службі Ярослава Стецька справі визволення України є, між іншим, підписання домовлення з Китайською антикомуністичною лігою на Формозі про співпрацю і створення в Тайпеї місії АБН (1957—1960 рр.) і згодом — до 1971 р. — представництва АБН, активна участь у підготовці й заснуванні в 1970 р. в Токіо «Світової антикомуністичної ліги», в якій Я. Стецько був постійним членом екзекутиви; з ініціативи Я. Стецька постала також Європейська рада свободи, яка обрала його довічним членом почесної президії ЄРС. У 1968 році Ярослава Стецька обрано головою Проводу революційної ОУН-Б, яку очолював до кінця свого життя.

Помер Ярослав Стецько 5 липня 1986 р. в Мюнхені, де його й поховано на цвинтарі Вальдфрідгоф.

Військовий і політичний діяч українського національно-визвольного руху. Народився в с. Воля Якубова (нині село Дрогобицького р-ну Львів. обл.). Протягом 1900–12 навч. в гімназіях Дрогобича і Стрия, вступив до Вищого земельного ін-ту у Відні. 1914 вступив добровольцем до Легіону Українських січових стрільців, 1914–16 – командант сотні УСС, брав участь у боях на горах Маківка і Лисоня. 1916–17 перебував у рос. полоні в м. Царицин (нині м. Волгоград, РФ). Після втечі з полону наприкінці 1917 – на поч. 1918 разом з Є.Коновальцем формував Галицько-Буковинський курінь січових стрільців, згодом реорганізований у курінь січових стрільців, полк, д-зію і корпус січових стрільців (див. Січові стрільці). Посідав посади команданта цього куреня, помічника команданта полку, начальника булави (штабу) загону і корпусу, команданта д-зії, помічника команданта корпусу січових стрільців. Відзначився при обороні Києва на поч. 1918 та в бойових діях, пов'язаних з відновленням Української Народної Республіки (див. також Протигетьманське повстання 1918). З січня 1919 – нач. штабу Армії Української Народної Республіки. 1920 перебував у таборі для інтернованих на території Польщі (див. Інтерновані формування Армії Української Народної Республіки), виступив одним із засн. Української військової організації. 1920–21 – контролер військ. місій УНР. 1921–22 навчався в Празі (Чехословаччина), здобувши диплом інженера-лісника. З 1922 проживав у Галичині, де став крайовим командантом УВО. У лютому 1924 заарештований польс. поліцією за участь в укр. русі і засуджений до 5-ти років ув'язнення. Після звільнення працював лісником в угіддях А.Шептицького, водночас займаючись підпільною діяльністю. 1929 взяв участь у створенні Організації українських націоналістів, 1933–38 – голова орг-ції катол. молоді "Молоді орли", голова Т-ва укр. комбатантів "Молода громада", з 1934 – член, і згодом, голова Сенату УВО. Після загибелі Є.Коновальця в травні 1938 став головою Проводу укр. націоналістів, 1939 затверджений на цій посаді 2-м Великим збором укр. націоналістів у Римі (Італія). 1947 іменований пожиттєвим головою ОУН, яку очолював до 1964. Під час Другої світової війни з 1941 перебував під нім. арештом, з 1944 утримувався в концтаборі Заксенгаузен. У повоєнні роки з 1945 проживав у Люксембурзі (Велике герцогство Люксембург). Виступив ініціатором створення 1948 Укр. нац. ради, яка об'єднала представників різних політ. партій і рухів. 1957 ініціював початок роботи із створення Світового конгресу вільних українців.

Один із найвидатніших фахівців-стратегів партизанської війни, дипломат, журналіст, геніальний засновник Української Повстанської Армії. На початку Другої світової війни Бульба-Боровець сформував і очолив партизанські відділи Поліської Січі, які діяли в Олевському, Костопільському та інших районах.

Народився в селі Бистричі Березнівського району Рівненської області. Сім'я була багатодітною (дев'ятеро дітей) та малоземельною. З чотирнадцяти років працює в каменоломні.

В 1930 році він відбував військову повинність у польській армії.

Узимку 1932—1933 років за порадою полковника Литвиненка і за допомогою сотника Раєвського, майбутній отаман засновує невелику підпільну організацію під назвою «Українське Національне Відродження», яку сам і очолив.

В 1939-41 рр. під час більшовицької окупації продовжував роботу по організації націоналістичного підпілля на Поліссі і Волині.

28 червня 1941 року видав наказ про створення повстанських загонів. Саме цю дату й вважають днем народження УПА «Поліська Січ». Станом на 1941 рік чисельність УПА «Поліська Січ» сягала 10 000 бійців.

На початку німецько-радянської війни 1941-45 рр. Бульба-Боровець сформував і очолив партизанські виділи Поліської Січі в м.Олевську.

У серпні 1941 року загони вояків Тараса Бульби-Боровця першими увійшли у містечко Олевськ. В Олевську було запроваджено українське управління, зорганізовано міліцію, сформовано Українську повстанську армію «Поліська Січ». З середини серпня до середини листопада 1941 року Олевськ був столицею вільної української «республіки» з новими назвами вулиць, яка увійшла в історію під назвою Олевська Республіка.

В лютому 1942 р. повстанські загони на чолі Бульби-Боровця діяли в Костопільському та інших районах. В березні-квітні 1943 р. вів переговори з штабом УПА-Північ, однак пропозицію про входження його відділів в єдиний повстанський рух Бульба-Боровець відхилив.

В липні 1943 року Т.Бульба-Боровець підписав наказ про перейменування УПА в Українську Народну Революційну Армію, і створив спільно з І. Мітрингою Українську Національно-Демократичну Партію. 18-19 серпня 1943 р. УНРА була роззброєна частинами Української Повстанської Армії.

У листопаді 1943 року передбачаючи швидкий крах нацистів та насування нового окупната Черовоної Армії, Тарас Бульба-Боровець поїхав до Берліна. Метою цього візиту була спроба домовитись із німцями про можливість використання полишеної ними в Україні зброї та визволити з ув'язнення Степана Бандеру, що мав би покласти край необдуманим діям Миколи Лебедя та пришвидшити формування справжньої УПА. Однак німці заарештовують Бульбу-Боровця та ув'язннють його в концтаборі Заксенгаузен в камері №77. Зовсім неподалік, в камері № 73, перебував Степан Бандера. У серпні 1944 р. Тарас вийшов на волю.

Після звільнення з табору і короткого лікування в Польщі зустрічається з Президентом УНР в екзилі А.Лівицьким і обговорюють питання продовження боротьби в нових умовах, що склалися в Європі.

Протягом березня-травня 1945 року був командиром парашутно-диверсійної бригади „Групи Б" Української Національної Армії в Німеччині.

Народився 7 липня 1907 року в містечку Краковець, на Галичині у родині судді. За іншими даними він народився 30 червня 1907 року. Навчався у Народній школі в Кам’янці Струмиловій в 1913-1917 роках. Досягнувши 10-річного віку вступає до Львівської гімназії де здає так званий іспит зрілості. Будучи ще досить юним Роман цікавиться питаннями націоналістичного спрямування та ходить на різноманітні спортивні секції. Залучився до роботи в молодіжному угрупуванні української військової організації (УВО). В 1925 році Роман Шухевич став повноправним членом УВО. А через рік, 14 вересня 1926 року його приймають до Львівської Політехніки (Львівського Політехнічного Інституту), який Роман закінчив з успіхом у 1931 році. Паралельно з цим він закінчує спеціальні курси для військових старшин (офіцерів). В 1929 році Роман Осипович вступив до ОУН, будучи одним із перших її членів та займав там довгий час пост бойового референта Крайової Екзекутиви ОУН. В 1930 році Роман Шухевич вирішує одружитись на дочці священика Наталії Березинській, яка народила йому сина Юрія та дочку Марію. Причина простатита раскрыта! Никогда невздумайте трогать ... В 1934 році через свою діяльність потрапляє до концтабору в Березі Картузькій, а з нього до польської тюрми. Вийшовши з ув’язнення Роман Шухевич бере активну участь в організації «Карпатської Січі» та стає одним з її керівників. Починаючи з 1940 року веде активну боротьбу із фашистськими військами, захищаючи Закарпатську Україну. В 1939-1940 роках Роман Шухевич виконує роль референту зв’язку з українськими землями в СССР. В 1940-1941 роках він стає Крайовим Провідником на Західних Окраїнах Українських Земель і членом Революційного Проводу ОУН. За його сприяння в 1940 році було організовано Український Легіон, який він і очолив. В червні 1941 року – Львівським управлінням НКВД було закатовано 5450 львів’ян, в тому числі і Юрія Шухевича, рідного брата Романа. Починаючи з 1943 року Роман Шухевич займає посаду Головного Командира УПА під псевдонімом Тарас Чупринка. Вже в травні того ж року за рішенням Проводу ОУН, Роман Шухевич стає Головою Бюра Проводу ОУН. В липні 1944 року, Роман Шухевич відомий під псевдонімом Лозовський стає Головою Генерального Секретаріату УГВР. Коли з ув’язнення повернувся Степан Бандера на пост провідника ОУН, Шухевич під псевдо Тур обійняв пост Голови Проводу ОУН на Українських Землях. В періоді 1943-1950 років Роман Шухевич керує національно-визвольною боротьбою багатотисячної УПА, широкого підпілля ОУН та мільйонних мас українського народу проти німецько-гітлерівських та московсько-більшовицьких окупантів. 5 березня 1950 року Роман Шухевич загинув у бою з озвірілими московськими загарбниками в Білогорщі біля Львова.

Народився в с. Старий Угринів Калуського повіту на Станіславщині (тепер Івано-Франківщина) в родині греко-католицького священика. В 1919 - 1927 навчався у Стрийській гімназії. На поч. 1922 став членом Пласту, а згодом - Організації Вищих Класів Українських Гімназій. Після закінчення гімназії намагався виїхати у Чехо-Словаччину для навчання в Українській Господарській Академії у Подебрадах, але не дістав дозволу від польських властей. В 1928 Б., ставши членом Української Військової Організації, отримав призначення спочатку у відділ розвідки, пізніше - пропаганди. Одночасно належав до студентської організації Група Української Націоналістичної Молоді, що була тісно пов'язана з УВО. В 1929 Б. вступив в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), з 1931 - член Крайової Екзекутиви ОУН на Західно-Українських-Землях (ЗУЗ), а з червня 1932 - заступник Крайового Провідника і референт пропаганди. В червні 1933 на берлінській конференції ОУН Б. був офіційно затверджений Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ. Під час зустрічей з Є. Коновальцем Б. виклав власне бачення шляхів розбудови організації та розгортання національно-визвольного руху в Західній Україні. В 1933 Б. спланував і провів шкільну акцію, спрямовану проти спроб польського уряду полонізувати українське шкільництво. В 1939 очолив течію в ОУН, яка стояла в опозиції до методів і тактики діяльності Проводу Українських Націоналістів під керівництвом А. Мельника. 10.2.1940 у Кракові був створений Революційний провід ОУН на чолі з Б., затверджений у квітні 1941 Великим Збором ОУН. Після початку радянсько-німецької війни 1941-45 ОУН ставить своїм завданням відновлення української державності. За розпорядженням Б. були сформовані три похідні групи ОУН (загальна кількість 6 тис. чол.), Дружини Українських Націоналістів (складалися з військових частин “Нахтігаль” і “Роланд”), організовано редакції газет. 30.6.1941 ОУН (під проводом Б.) проголосила у Львові відновлення на західноукраїнських землях української державності і сформувала орган крайової влади на чолі з Стецьком Ярославом - Українське Державне Правління. 6.7. 1941 Б. був заарештований окупаційними властями і після відмови скасувать акт відновлення Української держави ув'язнений у концентраційному таборі Саксенгаузен. У цей же час брати Б. були кинуті до німецького концтабору Освенцім, де загинули в 1942. Після звільнення з концтабору військами союзників Б. внаслідок постійної загрози арешту радянськими спецслужбами був змушений змінювати місце перебування. Жив в Інсбруку, Зеєнфельді, Мюнхені. В 1956 на Конференції 3Ч ОУН Б. знову був обраний головою Проводу. В наступні роки активізував роботу по налагодженню зв'язків з націоналістичним підпіллям в Україні і формуванням нової нелегальної структури ОУН на українських землях. Ця організаційна діяльність Б. серйозно занепокоїла керівництво СРСР. 15.10.1959 у Мюнхені агент КДБ Б. Сташинський пострілом із спеціально виготовленого пістолету (стріляв ампулами з ціаністим калієм) вбив Б. Похований на кладовищі у Мюнхені.

Народився 15 листопада 1901 року в селі Постелівці Гусятинського р-ну на Тернопільщині в родині українських вчителів. Юнацькі літа провів у селі Воскресінці біля Коломиї.

До середньої школи ходив у місті Коломиї. З проголошенням Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) 1 листопада 1918 року, не маючи ще повних 17 літ, вступає добровольцем до лав Української Галицької Армії (УГА).

Незабаром отримує підстаршинський ступінь.

Після закінчення польсько-української війни в Галичині продовжує навчання, отримує ступінь маґістра з політичної економії у Познанському Університеті. Згодом стає вояком польської армії. Пізніше як кадровий офіцер (капітан, то зн. сотник) провадить підстаршинські вишколи. У вересні 1939 року бере участь у німецько-польській війні. На короткий час потрапляє в німецький полон, з якого згодом виходить на волю та на заклик Проводу ОУН зголошується до Військової Референтури.

Бере активну участь у вишколі вояків, які під назвою Дружини Українських Націоналістів (ДУН) із вибухом німецько-совєтської війни ідуть на Схід. Він командує одним із куренів (“Роланд”), а пізніше цілістю (202-ий батальйон). Коли частини ДУН не погодилися на умови, диктовані німецьким командуванням, ДУН розпускають (кінець 1942).

Влітку 1943 року Євген Побігущий зголосився до Дивізії “Галичина”. Брав участь в урочистостях у Львові 18 липня 1943 року, з нагоди виїзду перших добровольців. В Дивізії Побігущий займає різні командні становища, в тому командира 29-го полку. Учасник боїв під Фельдбахом. Пізніше командування УНА підвищує Євгена Побігущого до ранґи полковника.

По закінченні війни, не зважаючи на постійні вимоги совєтського уряду видати його до СССР, поринає у вир громадянсько-суспільної праці, працюючи в різних ділянках та українських товариствах, які постали в той час у Німеччині. Він довший час працює як старшина у Вартівничих Сотнях при англійській армії в Німеччині, бо знав, що Україна потребує багато людей, які б пройшли добрий військовий вишкіл. Крім громадської праці, він чимало часу присвятив політичній діяльності, зокрема в Організації Українських Націоналістів, працював в її установах, а також в міжнародній організації Антибольшевицького Блоку Народів.

За активну працю на релігійному полі Папа Павло VI надав йому титул Командора, Рицаря Ордену Святого Папи Сильвестра. Центральне представництво української еміґрації в Німеччині надало йому звання почесного члена.

Євген Побігущий помер 28-го травня 1995-го року в Гаар, біля Мюнхену, Німеччина.

Організатор партизанських формувань в Україні в роки Великої Вітчизняної війни, генерал-лейтенант. До початку війни служив у прикордонних військах. Учасник оборонних боїв 1941 за Київ і Москву. В 1942—1945 — начальник Українського штабу партизанського руху (УШПР). Під його керівництвом УШПР перетворив партизанські з'єднання та загони України на фактор стратегічного значення. Після війни — заступник народного комісара НКВС УРСР (1945—1946), міністр внутрішніх справ УРСР (1946—1956), начальник Головного управління прикордонних військ, заступник міністра МВС УРСР (1956-1957).

Радянський військовий діяч та діяч органів НКВС (потім МВС) УРСР, Герой Радянського Союзу (18.05.1942), генерал-майор (09.04.1943). Депутат Верховної Ради СРСР 2—4-го скликань.

Народився в селі Ярушки Іжевського повіту В'ятської губернії (тепер у складі міста Іжевська) в родині робітника. Закінчив 7 класів семирічної школи. З 1922 року працював на будівництвах Іжевська.

У 1927—1931 роках — організатор сільськогосподарської артілі в селі Ярушки, член її правління; потім голова Ярушкинської сільської ради.

У листопаді 1931-1933 роках служив у Червоній армії. У 1933–1936 роках працював головою колгоспу, потім радгоспу у селі Половецькому Бердичівського району Житомирської області. З 1936 року — політпрацівник у Червоній армії. У 1936-1938 роках служив в органах НКВС. Напередодні Німецько-радянської війни 1941—1945 років — політичний керівник управління пожежної охорони НКВС у Києві.

У жовтні 1941 очолив радянський партизанський загін. З березня 1942 до квітня 1944 командував партизанським з'єднанням, що діяло у Сумській, Житомирській, Волинській та Рівненській областях. За особистим розпорядженням Йосипа Сталіна у 1942 року Сабуров увійшов до складу нелегального ЦК КП(б)У. З листопада 1942 року — начальник штабу з керівництва партизанського руху Житомирської області, був членом Житомирського обласного комітету КП(б)У.

Радянські партизани під командуванням Сабурова, часто переодягнені в німецьку уніформу, здійснювали терористичні акції і чинили масові насильства щодо місцевого населення[1][2].

У серпні 1944 — березні 1951 року — начальник Управління НКВС (МВС) Дрогобицької області. Сабуров був безпосереднім організатором військових операцій проти Української Повстанської Армії і підпілля ОУН, чим активно сприяв утвердженню радянської влади на західноукраїнських землях. Особисто брав участь у репресіях проти членів сімей учасників Руху Опору.

Нагороджений двома орденами Леніна, орденами Червоного Прапора, Суворова II ступеня, Богдана Хмельницького I та II ступенів, двома орденами Вітчизняної війни I ступеня (2.05.1945), орденом Червоної Зірки, декількома медалями, Почесною грамотою Президії Верховної Ради Української РСР (31.07.1968).

На честь О. М. Сабурова названо вулиці у Києві (1983), Житомирі (1974). В Росії, в селі Первомайський, що в Удмуртії, на його честь названо середню школу та вулицю.

Радянський воєначальник, Маршал Радянського Союзу (з 1944 р.), Герой Радянського Союзу (1965, посмертно), Герой Народної Республіки Болгарія, Народний Герой Югославії, кавалер ордену «Перемога».

Під час Другої світової війни — командувач військами Південного, 3-го і 4-го Українських фронтів, які брали участь у визволенні України, Молдови, Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини і Австрії від нацистських загарбників.

Народився 16 червня 1894 року в селі Андроники Ярославській губернії, нині Ярославський район (Ярославська область), в багатодітній заможній селянській родині. За версією рідних, родове прізвище було Хольнови, але в 1815–1825, коли один з Хольнових був бургомістром у поміщика, той дав йому дворянське прізвище Толбухін — можливо для того, щоб відрізнити його від інших Хольнових. Толбухін — прізвище друга цього поміщика, ярославського дворянина.

Закінчив церковнопарафіяльну школу і Давидковську земську школу. Після смерті батька був разом з іншими дітьми узятий на виховання його братами, петербурзькими купцями. 1912 року закінчив Петербурзьке комерційне училище і працював бухгалтером в Санкт-Петербурзі.

З початком Першої світової війни призваний до армії, служив солдатом-мотоциклістом, потім був направлений на навчання в школу прапорщиків. 1915 року відправлений на фронт. Командував ротою, батальйоном на Південно-Західному фронті і за бойові заслуги був нагороджений орденами Святої Анни і Святого Станіслава.

На початку війни з Німеччиною Толбухін був начальником штабу Закавказького (серпень — грудень 1941) і Кавказького фронтів (грудень 1941 — січень 1942).

В січні — березні 1942 року займав посаду начальника штабу Кримського фронту, брав участь у розробці та проведенні Керченсько-Феодосійської десантної операції.У березні 1942 року знятий із посади представником Ставки Л. З. Мехлісом.

Незважаючи на початковий успіх, операція закінчилася великою поразкою: три радянські армії були оточені і розгромлені; загальні втрати становили понад 300 тисяч чоловік, включаючи близько 170 тисяч полонених, а також була втрачена значна кількість важкого озброєння. Поразка десанту важко відбилося на долі Севастополя, який перебував в облозі, і полегшило вермахту літній наступ на Кавказ.

З липня 1942 року командував 57-ю армією на Сталінградському фронті. Під час Сталінградської битви армія обороняла південні підступи Сталінграда. Толбухін проявив себе вмілим полководцем. У вересні 1942 року контрударами зупинив ворога на Сарпінських озерах. Під час операції «Уран» 57-а армія брала участь в оточенні і розгромі німецьких військ під Сталінградом.Саме танкові частини армії Толбухіна замкнули кільце оточення над армією Паулюса.

З березня 1943 року Толбухин командував військами Південного (з 20 жовтня — 4-го Українського) фронту. Генерал-полковник Толбухін провів Міуську операцію (липень — серпень 1943) в результаті якої противнику не вдалося перекинути свої війська в район Курської битви.

21 вересня 1943 року йому присвоєне звання «генерал армії». В серпні — листопаді 1943 року він успішно провів операції в результаті яких від нацистських загарбників був визволений Донбас та Мелітополь.

Війська фронту прорвали заздалегідь підготовлений рубіж оборони по річці Молочна, просунулися на 320 кілометрів, відрізали війська противника в Криму і зайняли плацдарми для його подальшого штурму.

12 вересня 1944 року Толбухіну було присвоєне звання Маршал Радянського Союзу. У жовтні 1944 успішно провів Белградську операцію, його війська визволили східні райони Югославії, і її столицю Белград. Потім його війська форсували Дунай і розгромили 2-у угорську армію.

Під час Будапештської операції його війська, спільно з військами 2-го Українського фронту, з важкими боями захопили Будапешт (грудень 1944 — лютий 1945).

У березні 1945 провів Балатонську оборонну операцію — останню велику операцію Червоної Армії проти німецьких військ під час Другої світової війни. Війська фронту відбили останній великий наступ вермахту у Другій світовій війні. Противник зазнав великих втрат і відступив.

Війну закінчив розгромом групи армій «Південь», завершивши визволення Угорщини і звільнивши більшу частину Австрії (березень — квітень 1945). 13 квітня 1945 року його війська визволили столицю Австрії Відень (Віденська операція).

За успішне проведення військових операцій Толбухіна нагороджено вищим полководницьким орденом «Перемога».

Помер 17 жовтня 1949 року в Москві від цукрового діабету. Був кремований, урна з прахом похована в Кремлівській стіні на Червоній площі.

7 травня 1965 року маршалові Толбухіну Федору Івановичу посмертно присвоєне звання Герой Радянського Союзу.

Полковник УПА, командир оперативної групи УПА-Захід (26 січня 1944 — квітень 1949), крайовий провідник ОУН Карпатського краю, Генеральний суддя ОУН, заступник головного командира УПА.

Народився 24 лютого 1910 року в селі Спасів, нині Сокальського району Львівської області, в селянській сім'ї.

Навчався в Сокальській гімназії до 1928 року, закінчив гімназію у Перемишлі у 1931 році, член «Пласту», ОУН. Школу підхорунжих у польській армії не закінчив через політичний конфлікт. В'язень польських тюрем (1935, 1937—1939)[1].

Військовий референт Краєвої Екзекутиви Північно-Західних Українських Земель (КЕ ПЗУЗ) в 1936 році, організатор бойових груп ОУН «Вовки», військовий референт КЕ ЗУЗ у 1940 році, викладач на військових курсах ОУН у Кракові (1941 р.). Учасник Другого Великого Збору ОУН у Кракові (1941), учасник легіону «Нахтігаль» та командир сотні 201-го шуцманшафт-батальйону у ранзі поручника (1941—1942).

Василь Сидор їздив на Чернігівщину для розвідки можливостей там базування УПА. У Києві він застрелив енкаведиста, котрий був на службі у гестапо й який вбив Д. Мирона[2].

В кінці квітня 1944 року перебував поблизу села Дагани, що біля Верхрати (тепер Верхрата в гміні Горинець-Здруй Любачівського повіту у Підкарпатському воєводстві на південному сході Польщі), де реорганізовував українське підпілля на час переходу радянсько-німецької лінії фронту. В той же час підпорядкував новостворену сотню «Залізняка» командуванню 2-ї Воєнної Округи «Буг», безпосередньо заступнику командира ВО-2 Мирославу Онишкевичу («Оресту»)[3].

Член крайового військового штабу (КВШ) УПА на ПЗУЗ влітку 1943 року, Головної Ради ОУН від серпня цього ж року. Член ГВШ УПА, підвищений до звання майора 8 липня 1943 року, крайовий командир УПА-Захід (1944—1949).

Член Проводу ОУН від 1947 року, крайовий провідник ОУН Карпатського краю, генеральний суддя ОУН. Іменований УГВР полковником УПА в 1946 році. Заступник головного командира УПА.

Комендант округу АК Волинь ( з 07.1942), перший командир 27-ї Волинської дивізії піхоти полковник Казимир Доміан Бомбінський "Лубонь"

Народився в 1889 році у селі Борсуки Крем'янецького повіту на Волині (нині - Тернопільська область). В 1911 р. закінчив Ніжинський історико-філологічний інститут ім. князя Безбородька, а відтак вступив до Олександрівського військового училища, яке успішно закінчив в 1913 р. Під час Першої світової війни - штабс-капітан російської царської армії. Учасник Визвольних Змагань 1917-1921 рр. Полковник Дієвої Армії УНР.

В 1936 р. був прийнятий до Академії Генерального Штабу Війська Польського, яку успішно закінив в 1938 р. Перед початком Другої світової війни дістав командування 28-ою бриґадою польської армії, відзначився у боях проти німців під час Вересневої Кампанії ("Kampania Wrześniowa"), і був нагороджений найвищим орденом Польщі Virtuti Militari від польського екзильного уряду в Лондоні, а також почесною шаблею (дарунок польських офіцерів).

Поранений дістався в німецький полон; звільнений в 1940 році.

Будучи позапартійним і далеким від політики, генерал Шандрук, на доручення уряду УНР і президента Андрія Лівицького особисто, в 1945 році очолив Український Національний Комітет, підтримуваний всіма українськими політичними партіями (уенерівці, гетьманці, мельниківці і бандерівці). Вже в лютому 1945 року комітет почав активну роботу.

В березні 1945 року німецький уряд визнав УНК як офіційного репрезентанта українців (в тому велика заслуга Павла Шандрука особисто) і союзну сторону у війні. Уряд УНР підвищив Шандрука до генерала-поручника, і з цим він приступив до формування Української Національної Армії (УНА), до якої мали увійти всі українські формації по німецькому боці фронту (понад 220 тис. вояків).

В кінці квітня 1945 року генерал Шандрук як командант УНА відвідав Дивізію "Галичина", що стояла тоді на фронті в Австрії. Дивізійники з великим ентузіазмом вітали свого генерала. 28 квітня відбулося урочисте складання присяги на вірність Україні - так постала 1-ша УД УНА.

Перед закічненням війни Українська Національна Армія складалася з 1-ої дивізії УНА (14-та дивізія СС "Галичина"), 2-ої дивізії УНА (протипанцерна бриґада "Вільна Україна" + бриґада майора Пітулея), наземних частин, які включали парашутистів ("Група Б" під командуванням ген. Тараса Бульби-Боровця), поліційних батальйонів, українського персоналу Люфтваффе, та деяких інших частин. Були плани щодо прилучення УВВ (Українське Визвольне Військо - понад 120 тис. вояків), а також кубанських козаків і навіть грузинської національної частини.

Завдяки старанням генерала Шандрука Дивізія "Галичина" - 1-ша дивізія УНА не була видана на розправу большевикам, незважаючи на всі їхні домагання. Давні зв'язки Шандрука з польськими генералами, а зокрема особисте його знайомство з відомим ген. Владиславом Андерсом - організатором польської екзильної армії (де, до речі, було бл. 20 тисяч вояків-українців у Другому корпусі), дозволило деяким дивізійникам (польське джерело подає 176) уникнути навіть довгого сидіння в англійському полоні в Італії після закінчення війни - вони перейшли до армії ген. Андерса, що вважалася "аліянтською". За свої заслуги для українських вояків Павло Шандрук був підвищений до ранґи генерала-полковника.

Після закічення війни генерал Шандрук жив у Німеччині, а в 1949 році виїхав до США, де оселився в місті Трентон, Нью-Джерзі.

Помер в лютому 1979, на 90-му році життя. Похований на українському цвинтарі у Бавнд-Брук.

Радянський військовий парт. і держ. діяч, один з організаторів і кер. партизанського руху в Україні в роки Другої світової війни. Двічі Герой Радянського Союзу (18 трав. 1942; 4 січ. 1944). Н. в с. Котельва (ниніс-ще міськ. типу Полтав. обл.) в сел. родині. Освіту здобув у церковнопарафіяльній, а потім у початковій шк. підвищеного типу (т. зв. міністерській). 1909–12 – рядовий Асландузького полку, розквартированого в Саратові (нині місто в РФ). Учасник Першої світової війни: служив у команді полкового зв'язку, розвідником. Улітку 1917 обраний чл. полкового к-ту. Вернувся в Котельву, де створив партизан. загін з колиш. солдатів, який боровся з нім. військами, Армією Української Народної Республіки, денікінцями (див. Денікіна режим в Україні 1919–1920). Брав участь у боях на Сх. фронті в складі 25-ї Чапаєвської д-зії та на Південному фронті проти військ П.Врангеля. Від 1919 – член КП(б)У–КПУ. 1921–26 працював військ. комісаром Великого Токмака (нині м. Токмак), Генічеська, Кривого Рогу, Павлограда. Згодом перебував на госп., рад. і парт. роботі. 1926–34 – дир. Павлоградського військ.-кооп. госп-ва, яке займалося забезпеченням продуктами харчування армійських з'єднань. Від 1934 працював нач. транспортного від., від 1940 – головою Путивльського райвиконкому.

Під час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 – член нелегального ЦК КП(б)У, командир Путивльського партизан. загону (від 22 серп. 1942 – партиз. з'єднання Сумської області), яке здійснило рейди в тилу ворога Сумською, Курською, Орловською, Брянською областями (1942; три останні – області в РФ), після перебування в Брянських лісах – Гомельською, Пінською (Білорусь), Волин., Рівнен., Житомир., Київ. областями та Карпатський рейд партизанського з'єднання С.Ковпака 1943. Під час пересування в Карпатах ковпаківці вели бої з формуваннями Української народної самооборони та частинами Української повстанської армії.

25 лют. 1944 з'єднання було перейменоване в 1-шу Укр. партизан. д-зію ім. С.Ковпака (командир – П.Вершигора). Відповідно до постанови політбюро ЦК КП(б)У від 18 серп. 1944 формування було передане в повному складі та з усім озброєнням, засобами зв'язку й майном НКВС УРСР для боротьби з укр. визвол. рухом у Західній Україні. 8 листоп. 1944 1-ша Укр. партизан. д-зія була розформована, на її базі створено окрему кавалерійс. бригаду внутр. військ НКВС УРСР.

Після війни К. кілька років працював заст. голови Верховного Суду УРСР. Від 1946 – депутат ВР УРСР, 1947–67 – заст. голови Президії ВР УРСР, від квіт. 1967 – чл. Президії ВР УРСР.

Нагороджений 2-ма Георгіївськими хрестами, 4-ма орденами Леніна, орденами Червоного Прапора, Суворова 1-го ст., Богдана Хмельницького 1-го ст., медалями; орденами і медалями Польщі, Угорщини, Чехословаччини.

П. у м. Київ. Похований на Байковому цвинтарі.

Польський воєначальник, генерал, під час Другої світової війни керував Армією крайовою та підлеглими БХ (батальйонами хлопськими) під кличкою Бур (пол. Bór). Відомий з «Волинської трагедії» та «Акції „Буря“».

Народився у селі Хоробрів (Галичина, Австро-Угорщина) в родині, що належить до стародавнього шляхетського роду.

Навчався у львівському ліцеї, закінчив військову академію Франца-Йосифа у Відні. У 1915 році брав участь в Першій світовій війні як командир роти, борючись у складі австрійської армії на східному та італійському фронтах. З 1918 року — в польській армії командував уланським полком під час польсько-української війни та польсько-радянської війни, був поранений. З тих пір до кінця 1930-х років залишався на посаді командира різних уланських полків. Був прекрасним вершником (брав участь в Літніх Олімпійських іграх 1924 року, що відбулись в Парижі.