Рух опору

Рух опору в Україні та його течії.
Українська повстанська армія (УПА)
ІІІ Надзвичайний великий збір ОУН (б). Українська головна визвольна рада(УГВР)
Розгортання в Західній Україні осередків польського руху опору.
Польсько – українські відносини. Польські «відплатні акції» на Волині

Рух опору в Україні та його течії.

Після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз величезні території були окуповані. Загарбникам уже в 1941 році відійшла територія України з населенням понад 40 млн. осіб. Гітлерівці рвалися до Москви, намагаючись водночас закріпитися на завойованих землях. Проте війна набула затяжного характеру. У взаєминах з новою німецькою владою перед українським населенням постала дилема: підкоритися окупації або чинити опір. Населення більшості окупованих нацистами країн Європи вирішило підкоритися загарбникам.

Залита кров’ю, окупована Україна не скорилася ворогу. По всій її території зростав і зміцнювався могутній визвольний рух.

У цей час в Україні діяли:

• прибічники Радянського Союзу, які боролися проти вермахту;

• українські націоналісти, що намагалися воювати на два фронти — як проти нацистів, так і проти радянської влади.

На боротьбу з окупаційним режимом піднялися широкі верстви населення. Не усі з них були прибічниками радянської влади. У русі Опору були дві течії - радянська, очолювана ВКП(б) і КП(б)У, і націоналістична, організована ОУН під керівництвом С. Бандери.

Головні удари партизани завдавали по комунікаціях противника, перешкоджаючи перекиданню військ та бойової техніки противника, виводили з ладу важливі об’єкти інфраструктури, знищували представників керівництва окупаційної влади, забезпечували ведення розвідки на стратегічну глибину.

Диверсії партизан на важливих транспортних магістралях ворога (“рельсова” та “шляхова” війна) сковували та послаблювали німецькі війська, збільшували напруження та безлад у фашистському тилу.

ОУН під керівництвом А. Мельника продовжувала виступати за співробітництво з Німеччиною, незважаючи на те, що окупанти розігнали створений ЗО червня 1941 р. у Львові уряд, який проголосив незалежну Українську державу. Глава уряду Я. Стецько і ряд інших членів ОУН (у тому числі і С. Бандера) були заарештовані у вересні 1941 р. Багато які оунівські організації були розгромлені, тисячі активних членів ОУН загинули, серед них були не тільки бандерівці, але й мельниківці. ОУН-Бандери і сам С. Бандера в 1941 - 1942 рр. коливалися, сподіваючись на те, що співробітництво з Німеччиною в боротьбі з радянською владою можливе. ОУН-Бандери разом з німецьким генштабом створило в 1941 р. український батальйон «Нахтігаль» як прообраз української національної армії і батальйон «Роланд». Але німецьке командування в серпні 1941 р. розформувало ці батальйони, тому що ставилося насторожено і ворожо до національного руху. Це вплинуло на позицію ОУН-Бандери, яка стала на шлях боротьби з окупантами.

Частина населення західних районів України воювала на стороні Німеччини проти СРСР у таких збройних формуваннях, як Українська Національна Армія (УНА) і дивізія СС «Галичина». УНА була створена на завершальному етапі війни, вела бойові дії з 1944 р. Командуючий УНА - генерал П. Шандрук.

До складу УНА ввійшли 2-а Українська дивізія (1900 чол.), протитанкова бригада «Вільна Україна» (створена в 1945 р. у Берліні) і (формально) дивізія СС «Галичина», ряд інших військових формувань українців. Більша частина воїнів УНА здалася в травні 1945 р. у полон американському та англійському командуванню.

Українська повстанська армія (УПА)

Українська повстанська армія – військово-політична формація українського визвольного руху. Заснована в кінці 1942 року, діяла до вересня 1949 року, після чого реорганізована в збройне підпілля, діяльність якого припинилася в середині 1950 років. Стратегічною метою діяльності УПА було відновлення української державності, відповідно боротьба розгорталася проти всіх держав, що намагалися завадити цьому. Протягом усього часу існування Повстанської армії головним ворогом вважався СРСР, як держава, що завдала українському народові найжахливіших втрат – масові політичні репресії, голодомори, депортації населення. Поруч з тим УПА із самого початку творилася як реакція населення на німецький окупаційний терор, тому протягом всього періоду німецької окупації велася активна антинімецька боротьба

Проголошення у Львові

Акта відновлення Української держави

1940 р. — розкол оунівського руху на ОУН-М на чолі з А. Мельником та ОУН-Б на чолі з С. Бандерою; члени ОУН не зійшлися в поглядах на методи досягнення мети — створення незалежної України: бандерівці робили ставку на власні сили й активні методи боротьби, а мельниківці покладали великі надії на Німеччину.

• Спроба оунівців налагодити співробітництво з німецькою окупаційною адміністрацією.

• 30 червня 1941 р. — скликання у Львові керівниками ОУН-Б Українських національних зборів, які проголосили «Акт відновлення Української держави».

• Формування національного уряду на чолі з Я. Стецьком, який невдовзі розігнали німці.

• 7 липня 1941 р. — спроба мельниківців налагодити співпрацю з окупаційною адміністрацією: лист А. Мельника до А. Гітлера з проханням дозволити створити власний уряд, на який він навіть не отримав відповідь.

• 5—9 липня 1941 р. — арешт гестапівцями С. Бандери, Я. Отецька, а також близько 300 членів ОУН

Утворення УПА

Червень—липень 1941 р. — створення з ініціативи ОУН Української народної революційної армії (УНРА), яка налічувала близько 4 тис. осіб; згодом під тиском німців більшість бійців УНРА перейшли до відділів Народної міліції.

• Серпень 1941 р. — організація Т. Бульбою-Боровцем загонів «Поліська Січ», які діяли на території Полісся й Волині.

• 14 жовтня 1942 р. — створення Української повстанської армії (УПА) — військово-політичного формування, що діяло в Україні в 1942—1950-х рр. Командир УПА — Р. Шухевич. У ході війни вела боротьбу проти німців, проти польської Армії Крайової та радянської влади.

• Весна 1943 р. — розгортання масового повстанського руху на Західній Україні: організація повстанських загонів ОУН-М, які незабаром були приєднані до УПА; до УПА також приєдналися загони «Поліської Січі»

Діяльність

Прагнення ОУН витіснити партизанські загони та розвідувально-диверсійні групи, підконтрольні Москві, із району своєї дислокації.

• Спроба командування УПА налагодити контакти з радянськими партизанами: у жовтні 1943 р. вони звернулися до радянських партизанів із закликом приєднатися до спільної боротьби пригнічених народів за створення незалежних держав, а не відновлення СРСР.

• Розгортання у відповідь антиоунівської пропагандистської кампанії.

• Конфлікт із польською адміністрацією, який вилився у взаємні «етнічні чистки».

• Трагедія Волині — етнічні чистки українського і польського населення, що здійснювалися УПА та польською Армією Крайовою.

• Розгортання систематичних бойових дій проти німецької армії.

• Розгром німецьких таборів для військовополонених, теракти проти гітлерівського командування.

• Диверсії на німецьких комунікаціях.

• Розгром німецьких господарств «лігеншафтів».

• Визволення значної території Полісся, Волині, Галичини, створення тут української адміністрації («українських республік»).

• Спроби німців знищити УПА масовими акціями (найвідоміша з них — наступ генерала фон дем Баха)

УПА залишається для українців джерелом для натхнення у відстоюванні українського та демократичного характеру відновленої держави.

Українські повстанці, котрі прагнули любою ціною досягти такої бажаної незалежності досі залишаються не визнаними, ще досі їх обливають брудом. Багато їх загинуло під час Другої світової війни, але ніхто не зрадив своїх благородних ідей. Їх боротьба зробила внесок в утворення Української держави, у формування національної свідомості.

ІІІ Надзвичайний великий збір ОУН (б). Українська головна визвольна рада(УГВР)

Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН відбувся 21-25 серпня 1943 р. в Козівському районі Тернопільської області. На ньому була затверджена лінія Романа Шухевича Дмитра Клячківського на створення повстанських формувань (УПА) і відкриту збройну боротьбу проти «двох окупантів-імперіалістів» III Рейху і СРСР. Становище Р. Шухевича в керівному середовищі визвольного руху значно зміцнилося. Йому вдалося подолати спротив М. Лебедя і М. Степаняка, котрі виступали проти активізації дій УПА на протибільшовицькому фронті, вважаючи, що це «призведе до масового знищення українського народу», і накреслити заходи щодо подальшої розбудови структур і запілля повстанської армії, підвищення її боєздатності. «Тур» (Р.Шухевич) зумів також переконати учасників III НВЗ в необхідності демократизації політичних та ідеологічних засад ОУН, зробити їх зрозумілими і прийнятними для самостійницьких елементів Наддніпрянської України.

Тільки восени 1944 р. УПА здійснила 800 рейдів.

УПА воювала як проти німців, так і проти комуністів та проти поляків.

Лише протягом жовтня — листопада 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів.

У липні 1944 р. на таємних зборах у м. Самборі ОУН і представники політичних партій Західної України заснували Українську Галицьку визвольну раду (УГВР), яка очолила боротьбу як проти більшовицького, так і проти фашистського режимів.

У вересні 1941 р. перша підпільна конференція ОУН(б) поставила завданням розгортати пропаганду серед населення в інтересах підготовки його до активної боротьби з німецькими окупантами, зайнятися збиранням і складуванням зброї і масовим навчанням членів ОУН військової справи. Для виконання цих завдань Провід ОУН(б) створив Крайовий військовий штаб.

Але до жовтня 1941 р. провідники ОУН(б) не видавали воєнних указів, до лютого 1943 р. — не було й політичних заяв, де б йшлося про широкомасштабну збройну боротьбу з окупантами.

Перші націоналістичні збройні формування створив на Поліссі Т. Боровець (псевдо Тарас Бульба) ще 1941 р. під назвою «Поліська Січ». Назву УПА Тарас Бульба вперше застосував для своїх загонів на початку 1942 р.

Але Бульба не підлягав ОУН, а орієнтувався на уряд УНР в екзилі. У жовтні 1942 року назву «УПА» запозичила ОУН(б).

Основні завдання:

• Організація військових відділів ОУН на теренах Волині й Полісся, а потім у Східній Галичині

• Намагання якнайбільше поширити свій вплив на Волині, усунення із цієї території німецької адміністрації

• Створення основ української адміністрації, підпорядкованої ОУН і УПА

• Підпорядкування всіх партизанських відділів, що діяли на Волині, керівництву ОУН (Бендери) (у тому числі відділів Тараса Бульби (Боровця), ОУН (Мельника)

• Усунення або знищення польського населення на Волині та в Східній Галичині як перешкода українських прагнень до незалежності

Розгортання в Західній Україні осередків польського руху опору.

Друга свiтова вiйна поклала початок одному з найтрагiчнiших перiодiв в iсторiї українсько-польських вiдносин. У результатi подвiйної аґресiї проти Польщi з боку Нiмеччини i СРСР та розподiлу мiж ними польських територiй на пiдставi таємних протоколiв угоди Рiббентроп — Молотов вiд 23 серпня 1939 р. захiдноукраїнськi землi увiйшли до складу Радянської України. У цiй ситуацiї перед польським урядом, що опинився на емiґрацiї, постала проблема вироблення засад нової полiтики в українському питанні.

В емiґрантському урядi були прибiчники як iдеї федералiзму, зокрема прометеїсти, так i традицiйнi ендеки. Свою позицiю в українському питаннi польський уряд оголосив у декларацiї вiд 18 грудня 1939 р., в якій були сформульованi головнi напрями його зовнiшньої полiтики. Зокрема, у найзагальнiших рисах пiдтверджувалися засади рiвноправностi i справедливостi в ставленнi до нацiональних меншин. Декларацiя проголошувала також боротьбу Польщi за повернення втрачених “схiдних кресiв”.

Головнi умови майбутнього спiвiснування з українцями у повоєннiй Польщi в планах інших політичних сил зводилися ось до чого: виселення українцiв з Польщi; реальне застосування принципу “рiвнi права — рiвнi обов’язки” за наявностi свободи рiзноманiтних форм полiтичного, громадського i культурного життя; застосування “кантонального” розподiлу територiй з одночасним перемiщенням населення; запровадження територiальної автономiї.

Польсько – українські відносини. Польські «відплатні акції» на Волині

На момент початку Другої світової війни й нападу гітлерівської Німеччини на Польщу українське населення перебувало в пригнобленому стані. Шовіністична політика міжвоєнної Другої Речі Посполитої була спрямована на культурну, соціальну, економічну та релігійну дискримінацію українців

Причини

1. Драматичну історію польського та українського народів в ХVІ-ХVІІІ століттях, заповнену особливо жорстокими селянськими бунтами і козацькими повстаннями, що придушувалися у потоках крові і залишили у свідомості багатьох поколінь задавнені незабуті взаємні кривди, також почуття соціальної несправедливості;

2. Досвід і висновки з програної українцями війни з Польщею в 1918-1919 рр., які вказували на Польщу як одну з головних перешкоду у побудові незалежної України;

3. Неврегульовані загальнополітичні умови після Першої світової війни, що позбавили українців мати власну державність;

4. Національну політику II Речі Посполитої на східних територіях, що ґрунтувалася на засадах націоналізму і усунення інших національностей від участі в державному і громадському житті (справа автономії та самоврядування, проблема земельної реформи, освітня політика, порушення громадянських прав і свобод, репресій проти українців). Вона не ліквідовувала давні суспільні конфлікти, а навпаки їх загострювала;

5. Терористичну і саботажну діяльність УВО, а потім ОУН на території Польщі у міжвоєнний період;

6. Антипольську діяльність ОУН під час Другої світової війни, що виникла здебільшого з прийнятої ідеології інтегрального націоналізму Д.Донцова і формувала свідомість українського суспільства в дусі ненависті до поляків, як таких, що стоять на перешкоді незалежності України;

7. Підбурювану роль обох тоталітарних режимів – радянського і німецького в підсилені українсько-польського конфлікту;

8. Деморалізуючий вплив війни, яка спричинила велике моральне спустошення і відхід від норм соціальної поведінки, обумовив кривавий і злочинний характер конфлікту;

9. Безкомпромісні позиції польського уряду і керівництва ОУН в територіальному питанні.

Апогей протистояння припав на липень 1943 року. Польські джерела зафіксували, що у цей час відбулося близько 300 антипольських акцій. Більшість із них заторкнули насамперед Сарнський, Костопільський, Рівненський та Здолбунівський повіти. Відплатні акції відбувалися у Дубенському та Луцькому повітах. У липні-серпні перенеслися на Горохівський, Ковельський і Володимирський. У серпні – Любінський.

Це, без сумніву, свідчить про плановий характер дій українських націоналістів та їхні намагання відтиснути поляків за історичні межі українсько-польського кордону.

Очевидно, що й поляки не сиділи склавши руки. Упродовж 1943 року на території Волині діяло понад 100 польських осередків самооборони. Зокрема, польські бази опору діяли в поселеннях Пшебраже Луцького повіту, Гута Степанська і Стара Гута Костопільського повіту. Панська Долина Дубенського повіту, Засмики Ковельського повіту, Білин Володимирівського повіту та інші. Більшість із них не витримували тиску УПА і були знищені. Тільки наприкінці 1943 року натиск загонів УПА було призупинено.

Слід згадати, що, шукаючи можливість помститися українцям, чимало поляків вступали до лав радянських партизанів. На Волині 7 тисяч поляків перебувало у складі різних «червоних» партизанських груп. Це також підливало масла у вогонь, оскільки радянські війська і вважалися ворогом №1 для бійців УПА та мирного українського населення.

1. Бойові дії української сторони, зокрема ОУН і УПА мали тільки одну мету – звільнити територію Волині від окупаційних сил, серед яких поляки, зокрема Армія Крайова, вважали Волинь частиною Польщі.

2. Слід згадати, що, поляки тісно співпрацювали з комуністами і червоними партизанами, які вважалися для ОУН і УПА найголовнішим ворогом, і це тільки посилювало українсько-польське збройне протистояння.

3. Відплатні акції ОУН і УПА не поширювалися на традиційні польські території.

Page updated

Google Sites

Report abuse