Наш край в роки війни

З вторгненням гітлерівців на територію Радянського Союзу в УРСР та в інших союзних республіках було введено воєнний стан і оголошено мобілізацію військовозобов’язаних громадян в лави Червоної армії.

На території області мобілізація завершилася в перших числах липня. За декілька днів з Чорноострівського району змобілізовано до армії 100% призовників по м. Проскурову - 75%. Населення області активно залучалося до військово-інженерних робіт. Так, на будівництві оборонної лінії, що простяглася від смт. Ямпіль до с.Оринин, цілодобово працювало понад 12 тис. осіб.

Паралельно з мобілізаційними заходами проходив процес евакуації на Схід матеріальних цінностей, людських ресурсів та основних виробничих фондів. Організацією евакуації керувала створена при РНК СРСР Рада з евакуації. „Маленьким залізним потоком” назвали сучасники евакуаційну колону колгоспу ім. Кірова с. Бахматівці Проскурівського району. Колгоспники, виявляючи героїзм, вивели ВРХ до с. Новолипівка Радянського району Саратовської області (Російська Федерація). Всього з Вінницької, Житомирської та Кам’янець-Подільської областей у перші дні війни було перегнано понад 1158 тис. голів худоби.

З перших днів війни керівники державних та партійних органів звернулися з відозвою до населення проявити трудовий героїзм, підвищити продуктивність праці, трудову дисципліну.

За верстати підприємств замість мобілізованих чоловіків ставали жінки. Всього, за даними Кам’янець-Подільського обкому КП(б)У, на промислові підприємства області прийшли понад 776 жінок, з них 425 освоїли фах трактористів і комбайнерів, на курсах по вивченню сільськогосподарської техніки навчалося ще 588 жінок.

Незважаючи на героїчний опір, радянські війська під тиском переважаючих сил ворога змушені були відступити. Виходячи з обстановки, що склалася на фронті, ставка Головного командування 30 червня вирішила відвести до 9 липня війська Південно-Західного фронту на рубіж Білокоровичі — Новоград-Волинський — Шепетівка — Проскурів — Кам’янець-Подільський. Тут передбачалося зайняти укріплені райони вздовж колишнього державного кордону з Польщею і організувати міцну оборону. Проте 9—10 липня ворогу вдалося прорвати і цей рубіж у районі Новоград-Волинського — Шепетівки. Створилася загроза вторгнення гітлерівців у столицю Радянської України — Київ і проникнення військ противника в тил головних сил Південно-Західного фронту. Радянські війська змушені були з боями відходити на нові рубежі. До 18 липня 1941 року Хмельницька область була окупована фашистськими загарбниками.

Територія області була поділена на 9 округів (гебітів), які входили до складу генеральної округи „Волинь- Поділля”: Антонінська, Дунаєвецька, Заславська Кам’янець-Подільська, Летичівська, Проскурівська, Старокостянтинівська, Шепетівська та Ярмолинецька.

Найнижчою ланкою в адміністративному управлінні були сільські управи. На інститут старост окупаційна влада покладала широке коло обов’язків. Зокрема, вони несли відповідальність за безпеку в селах, виконання розпоряджень цивільної адміністрації, проводили реєстрацію жителів населених пунктів. Сформований нацистами управлінський апарат мав на меті лише тотальне пограбування багатої на природні, фінансово-економічні та людські ресурси захопленої території.

Представники місцевого населення займали низові посади (секретарів, перекладачів, прибиральниць). Крім органів німецької цивільної влади на території окупованої області діяли органи місцевого управління: обласні, районні, міські, волосні та сільські управи.

Головною метою німецької агресії проти Радянського Союзу було як оволодіння могутнім економічним потенціалом країни, так і використання його багатих трудових ресурсів. За статистичними даними, на території Кам’янець-Подільської області в передвоєнний рік проживало 1770,4 тис. осіб, з них 207,4 тис. у містах та 1,563 тис. у селах. Для експлуатації трудових ресурсів, розпорядженням міністра окупованих територій Сходу А. Розенберга в серпні 1941 р. запроваджувалася примусова праця. Трудова повинність запроваджувався для місцевого населення віком від 18 до 45 років. Її відбували також євреї віком від 14 до 60 років.

На підставі режиму загального трудового обов’язку місцева „робоча сила” використовувалася на будівництві, при зборі урожаю, на окопних і фортифікаційних роботах.

Так, мешканці м. Кам’янця-Подільського використовувались цивільною владою на зведенні противотанкових ровів, які споруджувалися на території міста. За ухиляння від трудового обов'язку кам’янчан карали ув’язненням у трудових таборах терміном на 2 тижні. Жителі Летичівської округи в наказовому порядку направлялися на місцеві торфорозробки.

Окупанти та їх спільники розпочали справжнє полювання на людей. Повсюди влаштовувались облави, людей хапали під час сільських свят, на вулицях і навіть на сільськогосподарських роботах у полі. Нацисти ретельно перевіряли ймовірні схованки населення: горища, підвали, льохи. Жительку с. Підлісівка Михалпільського району поліція знайшла у льосі, де вона намагалася пересидіти чергову облаву. Щоб уникнути насильного вивозу до Німеччини, населення симулювало небезпечні хвороби, зокрема йшло на ризик самозараження тифом, віспою та іншими захворюваннями. До осіб, що ухилялися від депортації, застосовувалися різні види покарання. У зв’язку з невиконанням планів примусової депортації цивільна окупаційна влада реагувала чимдалі жорстокіше. З вересня 1942 р. генеральний комісар Е. Шене „Волинь-Поділля” санкціонував спалення дворів і захоплення заручників у родинах, члени яких саботували акцію.

Загалом за роки окупації гітлерівці вивезли з Кам’янець-Подільської області 117 тис. осіб. Із загальної кількості „остарбайтерів” з СРСР 35% були зайняті в сільському господарстві, 50% - у промисловості та 15% - в інших галузях економіки. За підрахунками дослідників, невільники впродовж війни відпрацювали для рейху 45 млн. місяців або майже 4 млн. років, у тому числі 1,875 млн. років у промисловості.

Влітку-восени 1941 р. на території України у німецький полон потрапила велика кількість радянських військовополонених.

У німецьких збройних силах справами військовополонених займалися Верховне головнокомандування збройних сил Німеччини (ОКВ) та Головне командування сухопутних військ (ОКГ), на території Рейху підрозділи СС, частково імперські служби праці, в окремих випадках Абвер, СД та гестапо.

Система таборів військовополонених в рейхскомісаріаті «Україна» підпорядковувалася командувачу вермахту в Україні. 7 травня 1941 р. ним був призначений генерал-лейтенант К.Кітцінгер.

Для утримування полонених було створено наступні типи таборів: дулаги (пересильні), шталаги (для рядового та сержантського складу), офлаги (для утримування офіцерів). З вересня 1941 р. шталаги та офлаги отримали назви „М-Stamm-Lager”, „М-Offizierlager”. На окупованій території України нацистське командування створило 180 великих стаціонарних таборів. У рейхскомісаріаті «Україна» на початку 1942 р. нараховувалося вже 14 стаціонарних таборів, а в квітні 1943 р. тут було 20 шталагів, які розташовувалася на Правобережжі. Всього за роки окупації на території України діяло ЗО команд шталагів і 27 команд дулагів.

Трагічною після закінчення війни виявилася доля тих бранців, котрі вижили. В СРСР, згідно з наказом ДКО № 270 від 8 серпня 1941 р., здача в полон розглядалася як «злісне дезертирство» і зрада, тому звільнені з німецького полону червоноармійці зазнавали нових переслідувань і репресій від радянської влади. Із понад 836 тис. полонених, які вижили й повернулися на батьківщину, 233 тис. були засуджені й відбували покарання в таборах ГУЛАГу, понад 600 тис. примусово працювали у так званих трудових батальйонах. Лише після 1956 р. ув’язнених за здачу в полон червоноармійців реабілітували.

Окупувавши територію України, нацистська Німеччина відразу ж приступила до перетворення родючих українських земель на продовольчу базу рейху, а місцевого селянства на покірну дешеву робочу силу. У директиві „По керівництву економікою нових окупованих східних територій” стосовно сільського господарства зазначалося: „Одержати для Німеччини якнайбільше продуктів харчування і нафти - така головна економічна мета кампанії". З метою повномасштабного пограбування сільського господарства України, німецька цивільна влада створила розгалужений виконавчий німецький та український апарат. Керував ними центральний орган „Централь Ост” з штаб-квартирою у м. Києві.

З 1942 р. для посилення контролю за сільським господарством окупанти створили ще одну структуру - „опорні пункти”, які об’єднували 3-4 села або 6-8 громадських господарств. їх керівниками призначалися німецькі офіцери з господарських команд. Крім того, до складу управління опорного пункту входили також агроном, бухгалтер та технічний працівник.

Структура громадських господарств майже не зазнала змін. Господарства поділялися на бригади та ланки. Кількість ланок та бригад залежала від площі земельних угідь та культур, які вирощувалися. В середньому господарство об’єднувало 3-4 бригади, які очолювали бригадири.

У жовтні 1941 р. виникають антифашистські підпільні організації в смт Летичеві та Меджибожі. їх організаторами були в смт. Летичеві В.Зубенко і О. Матвєєва, а в Меджибожі - капітан Червоної армії М.Замрій. Паралельно діяла антифашистська група.

Партизанська боротьба на Поділлі широких масштабів набула на початку 1942 року. У травні славутські партизани здійснили першу велику диверсію — в районі станції Кривин пустили під укіс військовий ешелон з живою силою противника, що направлявся на фронт. З того часу народні месники Славутського і Шепетівського районів систематично знищували ворожі ешелони з живою силою й технікою, що транспортувалися залізницею. Менше як за два роки бійці партизанського загону ім. Михайлова, яким командував один з керівників Славутського підпілля А. 3. Одуха, здійснив на залізниці 344 диверсії. Активні дії на залізниці і підприємствах розгорнули проскурівські підпільники, які з 1941 по 1944 рік пустили під укіс 22 ворожі військові ешелони, вивели з ладу понад 200 паровозів, знищили 37 танків, 16 літаків, понад 900 гітлерівців.

З перших днів війни на Поділлі розгорнулась боротьба проти ворога.Партизанська боротьба на Поділлі широких масштабів набула на початку 1942 року. Активні дії на залізниці і підприємствах розгорнули підпільники, які з 1941 по 1944 рік пустили під укіс 22 ворожі військові ешелони, вивели з ладу понад 200 паровозів, знищили 37 танків, 16 літаків, понад 900 гітлерівців.

На навчальний процес негативно впливала заборона німецької влади використовувати радянські підручники та посібники. У кращому випадку їх дозволяли для вжитку за умови видалення з текстів радянської пропаганди. Загалом окупаційна влада знищила понад 2 мільйони радянських підручників. Альтернативою навчальній літературі були навіть пропагандистські листівки та публікації в періодиці.

З березня 1942 р. чиновники цивільної влади провели шкільну реформу, що фактично завершила руйнування радянської системи освіти. Вона передбачала ліквідацію семирічної школи радянського зразка з створенням на її місці народних, неповно-середніх, фахових шкіл і гімназій. До старших класів зараховувались лише „хорошисти”. Кількість таких дітей визначалася можливостями та потребами генерального округу. В останніх трьох класах учні проходили у селах сільськогосподарську практику, а в містах - практику з ремесел, основ промислового виробництва, адміністрування тощо.

Основною стала народна 4- річна школа. Вона, на зразок німецьких шкіл, поділялася на народні школи з чотирирічним та вищі народні школи з трирічним терміном навчання.

Німецько-фашистські загарбники та їх спільники знищили та зруйнували за роки окупації 920 шкільних приміщень та 366 дитячих установ. Закладам освіти завдано збитків на суму 131 млн крб. Тільки в одному Білогірському районі було повністю знищено 5 шкіл, 45 шкільних приміщень зруйновано частково, 24 зруйновано на 30% та 21 - на 20%.

У Старокостянтинові за відмову працювати в шкільній системі, німецькі кати розстріляли місцевих вчителів: Бондаря, Коцюбу, Савчук І. та Савчук Й.

Ставлення окупантів до церков, що знаходилися під їх юрисдикцією, відповідало політичним догмам щодо поводження з місцевим населенням, яке вони вважали рабами та людьми другого ґатунку. Відповідно до цих постулатів церква повинна була обслуговувати ідеологію нацистів.

Перші кроки до налагодження релігійного життя населення розпочало з початку окупації. Масово відкривалися церковні споруди, що за радянської влади були перетворені у складські приміщення, клуби, конюшні.

В Старокостянтинові окупантами було спалено дві церкви.

В Чорному Острові гітлерівці увірвавшись в церкву, погрожували мирянам “в разі відмови” призупинити службу, підірвати приміщення.

Гітлерівці та їх спільники знищили та зруйнували на території області 10 церковних приміщень, завдавши збитків церкві на суму 6,5 млн крб.

Відновлювали службу монастирі. Одним із перших розпочав працювати Головчинецький жіночий монастир, закритий радянською владою ще на початку 20-х років XX ст. Згодом були відкриті Городищенський, Сатанівський жіночі монастирі. В останньому перебувало 45 черниць та архімандрит.

Релігійне відродження наштовхувалось на низку перешкод: по-перше, цивільна влада заборонила у селах богослужіння в будні дні; по-друге, влада змушувала священиків брати участь у сільськогосподарських роботах; по-третє, часто віруючі боялися йти до церкви, щоб не потрапити до Німеччини.