Початок Великої Вітчизняної війни став для діячів культури подією, яка змусила їх простити партійно-державним органам влади злочини 30-х, передвоєнних, років, зробити все можливе для порятунку Батьківщини і рідної культури. Гасло «Все для фронту, все для перемоги», висунутий керівництвом країни, став сенсом життя радянських людей. Більше 300 членів Спільки письменників України, сотні тисяч працівників сфери культури вступили до Червоної Армії, партизанських загонів, підпільних організацій. Багато хто з них загинув на фронтах, у фашистських концтаборах, у катівнях гестапо.
Ті, хто залишився в тилу, продовжували працювати, їхні твори надихали народ і армію на перемогу над фашистами.
У роки війни понад ЗО українських вузів працювали в евакуації. У лютому 1942 р. поновив роботу у Кзил-Орді (Казахстан) університет, що утворився з об'єднаних в один Київського та Харківського університетів, Одеський перебував у Байрам-Алі (Туркменія), Харківський хіміко-технологічний — у Чугчику (Узбекистан), Київський індустріальний — у Ташкенті, Миколаївський суднобудівний — у Пржевальську. Окремі вузи влились як факультети до місцевих навчальних закладів.
У тилу працювали школи й класи з українською мовою навчання, зокрема в Саратовській області — ЗО українських шкіл і класів, у Свердловській — 18, у Новосибірській — 11. Там же розміщувались евакуйовані дитячі будинки, ремісничі училища та інші освітні заклади.
На території Рейхскомісаріату Україна діяли лише початкові школи, шкільна освіта переведена на українську мову, вводилось обов'язкове вивчення німецької мови. Влада з осторогою дивилася на будь-яких представників національної інтелігенції, як на потенційних зрадників і заколотників, очільників національно-визвольного руху. Було страчено 42 професори Львівського університету, у Києві — більше 200 вчителів, 3 тис. харківських освітян.
Під час відбудови інфраструктури на зруйнованих війною землях України швидко зростала кількість шкіл. У 1943–1944 навчальному році працювало 12 802 шкіл, навчалось 1,77 млн учнів. У 1944–1945 навчальному році працювало 24 тис. шкіл, де навчалося 4,13 млн учнів, працювало 145 тис. учителів. На Західній Україні до 1945 року було відновлено 5,7 тис. шкіл, в яких навчалось 840 тис. учнів, на поповнення навчальних кадрів прибуло 10 тис. вчителів зі Східної і Південної України.
Вже влітку 1941 року починається евакуація науково-дослідних центрів України. У складі Академії наук УРСР було евакуйовано майже 400 академіків, членів-кореспондентів та інших наукових працівників до столиці Башкирії Уфи. На базі промислових підприємств продовжували працювати Інститут електрозварювання у Нижньому Тагілі, Інститут енергетики — у Копейську (Челябінська обл.), Інститут чорної металургії — у Свердловську, фізико-технічний інститут — в Алма-Аті. Усі вони мали тісні виробничі зв'язки щонайменше з 300 промисловими підприємствами Російської Федерації, Казахстану.
Інститут електрозварювання АН УРСР, очолюваний відомим вченим Є. Патоном, досяг вагомих результатів у зварюванні корпусів танків Т-34, упроваджував цю технологію безпосередньо на 10 танкових заводах і 6 заводах, що виготовляли авіабомби.
М. Стражеско інтенсивно працював над вивченням ранової інфекції і ранового сепсису. Усі свої знання і досвід віддавав лікуванню поранених воїнів хірург-офтальмолог В. Філатов, який очолював Український інститут очних хвороб, що перебував у Ташкенті.
У червні 1943 року Академію наук та інші науково установи України було переведено до Москви. 130 докторів і кандидатів наук, 170 співробітників академії воювало на фронтах війни у лавах Радянської армії.
Під час німецької окупації у Києві у 1941 році зусиллями ректора Київського університету та члена Київської міської управи К. Т. Штеппи було створено паралельну Українську академію наук, яку очолив В. О. Плотніков. Втім, вже у 1942 діяльність академії було практично паралізовано.
Важливі завдання постали перед українською історичною наукою, яка була покликана роз'яснювати високі цілі визвольної війни, розкривати перед широкими масами героїчне минуле народу, його самовіддану боротьбу проти загарбників у різні періоди історії. За час евакуації було видано перший том чотиритомного підручника "Історія України" для вузів, що охоплював період з найдавніших часів до 1654 p., науково-популярний "Нарис історії України", перший том "Наукових записок" Інституту історії і археології України АН УРСР.
У літературі українські письменники, поети і публіцисти перейшли від побіжних зарисовок і нарисів перших днів війни до широкого висвітлення подій, поглиблення героїчного елементу в творах. Набирає силу сатира, що успішно слугували викриттю ворога. Поезія стає покликом до боротьби з ворогом.
Павло Тичина у поемі «Похорон друга» змалював житейські будні війни. Широкої популяризації зазнали його вірші «Ми йдемо на бій» і «Перемагать і жить!» Визначною подією в літературному житті стала публікація поеми Миколи Бажана «Данило Галицький». За 1942–1943 роки Володимир Сосюра видав збірки віршів «В годину гніву» та «Під гул кривавий». За 1942–1943 роки Максим Рильський видав збірки патріотичних віршів «Слово про рідну матір», «Світова зоря», поему «Жага». Прикладом громадянської лірики став цикл віршів «Україно моя» Андрія Малишка.
Були опубліковані патріотичні твори Степана Олійника, Івана Неходи, Миколи Шпака, Миколи Нагнибіди, Сергія Воскрекасенка, В. Бичка
Прозових творів публікувалось менше: збірка оповідань та нарисів Юрія Яновського «Земля батьків», твори Івана Ле «Люба»,«Тут були німці», «Шевченко» та ін
У повісті «Райдуга» Ванди Василевської змальовано героїчний опір українських селян окупантам.
Важливі твори Олександра Довженка «Перед боєм», «Мати» (1943), «Україна в огні» (1943). Андрій Головко, Натан Рибак, Юрій Смолич, Семен Скляренко, Олександр Ільченко, Анатолій Шиян, Олександр Копиленко присвятили власні твори змалюванню теми геройства на війні.
Роман «Прапороносці» прославив ім'я Олеся Гончара.
Під час війни Спілка письменників України, деякі редакції знаходились в Уфі. Там видавався тижневик «Література і мистецтво», з 1943 року відновився випуск журналів «Україна» і «Перець». Великими тиражами вийшли твори українських класиків — у 1943 році було перевидано «Кобзаря» Тараса Шевченка накладом 20 тис. примірників.
Приблизно третина членів Спілки письменників України (250 членів), пішли в діючу армію, серед них: Микола Бажан, Сава Голованівський, Іван Гончаренко, Любомир Дмитерко, Андрій Малишко, Ігор Муратов, І. Нехода, Леонід Первомайський, Микола Рудь, Михайло Стельмах, Микола Упеник, Павло Усенко. 25 із 80 загинули на фронтах: Олекса Десняк, Яків Качура, Кость Герасименко, Микола Трублаїні, Д. Каневський, М. Шпак, Ю. Черкаський та ін. Посмертно прийняті до Спілки письменників молоді поети В. Булаєнко, Л. Левицький, М. Шуть.
Письменники, що залишились на окупованих німцями землях, вважали, що співпраця з новою владою ослабить тиск на національну культуру, намагалися налагодити видавничу діяльність, оживити літературне життя. Однак ці надії не виправдалися. Так, у Києві були закриті «Українське слово» і «Литаври», а їх організатори, члени ОУН, поетеса Олена Теліга і поет Іван Ірлявський страчені гестапо.
Важливу роль у мобілізації народу на боротьбу з фашистськими загарбниками відігравали засоби масової інформації, що вже наприкінці 1941 р. були евакуйовані у східні райони Росії. Українські видавництва об'єдналися в одне — Українське державне видавництво, яке працювало спочатку в Саратові, а пізніше в Москві. Воно випускало українську політичну і художню літературу, листівки, газети і журнали для бійців. Ним видано понад 850 назв книг, брошур, журналів, плакатів тиражем понад 15 млн примірників.
Перебуваючи на території України в 1941–1944 рр., німецька влада створила відповідну адміністративну мережу, яка в різний спосіб контактувала з місцевим населенням, передусім через пресу. Легальні періодичні видання регулярно публікували документи офіційної влади, що стосувалися регламентації громадського життя, часто подаючи його у двох варіантах — німецько- та українськомовному. У період німецької окупації виходило 362 періодичні видання українською мовою, які географічно охоплювали практично всі українські землі. Більшість західноукраїнських часописів того періоду відновила своє існування після перерви 1939–1941 рр
У 1941–1943 роках у Харкові виходила щоденна газета «Нова Україна», де публікували статті, зокрема Іван Багряний і Юрій Шевельов. До березня 1942 року на першій шпальті кожного числа був зображений тризуб
Окупаційна адміністрація випускала в Миколаєві дві газети: «Українська думка» — українською мовою двічі на тиждень і «Новая мысль» — тижневик, що видавався російською мовою. З «Українською думкою» активно співпрацював Орест Васильович Горобець, який щотижня видавав по сім-вісім шпальт різних статей, блоків військових новин і кримінальної хроніки.
Німецька цензура жорстко контролювала зміст українських газет, яким було заборонено, між іншим, торкатися теми майбутнього України.
Крім центральних свої газети видавали підпільні організації, партизанські об'єднання і загони. Так, у Вінницькій області виходила газета «Партизанська правда», у Київській — «Народний месник», а в партизанському загоні імені Боженка — «Вільна Україна». Вже 31 липня 1941 року вийшов перший номер газети для окупованих територій «За Радянську Україну!», редколегію якого склали Микола Бажан, Ванда Василевська, Олександр Корнійчук.
Багато літературних творів було надруковано у громадсько-політичних журналах "Українська література", "Україна" та "Перець". Лише у 38 номерах журналу "Українська література" у ці роки було опубліковано 4 романи, 13 драматичних творів, 140 новел, нарисів і оповідань, 7 поем, 70 віршів та ін.
У тилу ворога розповсюджувалися газети "Радянська Україна", "Література і мистецтво". Крім центральних свої газети видавали підпільні організації, партизанські об'єднання і загони. Зокрема, у Вінницькій області виходила газета "Партизанська правда", у Київській — "Народний месник", а в партизанському загоні ім. Боженка — "Вільна Україна".
Особливого значення в умовах окупації набуло радіомовлення. Уже в листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка в Саратові та "Радянська Україна" у Москві. У них працювали редакції останніх вістей, агітації і пропаганди, літературна, музична та ін. Щоденний обсяг мовлення становив 10 годин 5 хвилин, з урахуванням транслювання у різних програмах мовлення становило 12 годин 35 хвилин.
З усіх жанрів образотворчого мистецтва в цей період найінтенсивніше розвивається графіка — агітаційний плакат і сатиричний малюнок. У сатиричних жанрах працювали художники К. Агніт-Скледзевський, Володимир Гливенко, Олександр Козюренко, В. Литвиненко. Під час війни бригади художників виїжджали на фронт, в села до колгоспників, на фабрики до робітників, вели активну художню пропаганду і збирали матеріали для майбутніх творів. Олександр Будников, М. Огнівцев, П. Пархет ставали авторами бойових листків, кореспондентами газет. Багато художників працювали безпосередньо у військових частинах, у редакціях фронтових газет: Іван Макогон, Сергій Григор'єв, С. Єржиковський, О. Любимський. На фронтах воювали майбутні майстри українського образотворчого мистецтва: Василь Бородай, В. Задорожний, І. Гуторов. В боях загинули відомі скульптори Борис Іванов та Григорій Пивоваров, живописці Ф. Кличко, П. Сударик, О. Нестеренко, графіки В. Нерубенко, Л. Вербицький, Павло Горілий
На початку війни в агітаційних плакатах переважає образ священної війни із загарбниками — плакат О. Олександрова «Розчавимо фашистську гадину!» (1941).
Серія плакатів В. Касіяна «Гнів Шевченка — зброя перемоги» (1942–1943) використовував образ Великого Кобзаря, що кличе український народ на боротьбу, плакат «У бій слов'яни!» апелює до національної спорідненості українців і росіян й протиставляє слов'ян германській нації.
Популярні графічні роботи «У фашистській неволі» (1942), «Україна бореться», «Відомсти!» 3 1943 року на плакатах українських художників з'являється тема наступу радянських військ, звільнення України, образ воїна-визволителя — плакат «Україна вільна!» В. Литвиненка (1944).
З території України під час війни було евакуйовано 50 театрів та театральних колективів. Багато акторів у перші місяці війни записались до лав Червоної армії. Випускний курс Київського театрального інституту майже в повному складі записався на фронт
За роки війни було створено десятки фронтових театральних колективів, ансамблів, артистичних бригад. Перед солдатами в перервах між боями виступали заслужені майстри театрального мистецтва І. Гойдай, Іван Паторжинський, Михайло Гришко. Київський театр опери та балету імені Т. Шевченка послав на фронт 22 бригади, які дали 920 концертів, Київський драматичний театр імені Івана Франка здійснив на фронті 206 вистав і концертів, Запорізький театр імені М. Заньковецької створив 3 фронтові бригади, які показали 214 вистав і концертів.
Під час оборони Донбаса у Ворошиловграді 1941 року новостворений фронтовий музично-драматичний колектив дав близько 300 спектаклів і концертів для військових частин і шпиталів. Відзначився гумористичний дует молодих виконавців Тарапуньки та Штепселя (Юрія Тимошенка та Юхима Березіна). Усього театри України послали на фронт 108 концертних бригад, виступи яких побачили сотні тисяч бійців.
Глибокого патріотизму було сповнене українське кіномистецтво. Вже наприкінці 1941 р. відновили свою роботу студії художніх фільмів: Київська (в Ашхабаді) та Одеська (в Ташкенті). Українська студія хронікальних фільмів працювала в Москві та Куйбишеві на базі центральної студії кінохроніки. У Ташкенті розгорнула діяльність студія "Київ-техфільм".
Українськими кіномитцями в цей період було створено кілька високопатріотичних художніх фільмів, бойових кінозбірників. Зокрема Київська кіностудія поставила фільми "Олександр Пархоменко" Л. Лукова, "Як гартувалася сталь" М. Донського, "Партизани в степах України" І. Савченка. Вищим досягненням в умовах війни став фільм "Райдуга" М. Донського за сценарієм В. Василевської. Ця картина одержала багато призів і серед них "Оскар" — премію Академії кіномистецтва США. Цей фільм у 1946 р. удостоївся Державної (Сталінської) премії.
Працівники хронікально-документального кіно створювали своєрідний літопис боротьби з окупантами. При штабах фронтів діяли спеціальні кіногрупи. Вони брали участь у створенні 500 номерів кіножурналів та близько сотні воєнних фільмів, зокрема "День війни", "Народні месники", "Чорноморці", "Битва за Кавказ" та ін.
Кінооператори України у 1943 р. паралельно з роботою для Центральної студії кінохроніки почали створювати власні кіножурнали. У квітні цього ж року на екрани вийшов перший номер кіножурналу "Радянська Україна" та кілька спеціальних кіновипусків. Важливою подією став документальний фільм "Битва за нашу Радянську Україну" (1943), створений О. Довженком. Він супроводжується хвилюючим і пристрасним дикторським текстом, а також глибоко емоційною музикою, яку написали А. Штогаренко і Д. Клебанов.
Кінооператор-киянин Валентин Орлянкін пройшов бойовий шлях від Волги до Дунаю, був поранений, залишив для воєнної історії фотопортрети командира чехословацького батальйону полковника Людвіка Свободи, командувача 62 армії генерала Василя Чуйкова, Олександра Покришкіна. Фронтовий кінооператор Яків Давидзон пройшов 3 тис. км у рейдах партизанських загонів.
Під час війни провідними темами творчості для композиторів став патріотизм, геройство, звитяга і віра в перемогу. Головний запит того часу був на масову бойову пісню. На цю вимогу лише за два перших місяці війни київські композитори створили понад 40 пісень і кілька похідних маршів. За роки війни було написано близько 365 музичних творів різних жанрів, зокрема 4 симфонії, 6 опер, 11 квартетів, квінтетів і тріо, 9 камерних творів, 7 творів для фортепіано, 6 маршів, 7 кантат і великих вокальних творів, понад 130 пісень, романсів.
Під час оборони Києва в 1941 році поет Павло Усенко створив «Пісню київських ополченців».
Під час окупації німецька влада поблажливо ставилась до відновлення місцевих музичних колективів, створення нових, національного спрямування. Так в Луганську була створена капела бандуристів.
Друга світова війна була серйозним екзаменом для української культури. Ніколи до того перед наукою, освітою, літературою, мистецтвом, культосвітніми закладами, пресою, радіо не стояли такі складні й відповідальні завдання. Ніколи ще діячам культури і науки не доводилося працювати в таких тяжких і несприятливих умовах, у які поставила їх війна. І слід зазначити, що українська культура і її творці виявилися на висоті свого покликання: вони все підпорядкували завданням розгрому ворога. В складних умовах війни культура стала могутнім знаряддям у боротьбі проти фашизму та його людиноненависницької ідеології.