Персоналії

Радянський воєначальник, Маршал Радянського Союзу (1955), Герой Радянського Союзу (1944), Герой ЧССР (1970), член ВКП(б)/КПРС з 16 грудня 1918 року.

Народився 14 жовтня 1892 року в слободі Марківка, Старобільського повіту Харківської губернії (нині селище міського типу Луганської області України) у незаможній селянській сім'ї. Українець.

На військову службу призваний в 1913 році. У Першу світову війну рядовим бився на Південно-Західному фронті в Галичині. Потім служив на Румунському фронті в команді розвідки піхотного полку. Після Лютневої революції 1917 року був вибраний в полковий комітет.

Демобілізуючись Єрьоменко повернувся в Марківку і в 1918 році організував там партизанський загін, який згодом влився в Червону армію.

Після Громадянської війни, з грудня 1929 року, Єрьоменко командував кавалерійським полком, з серпня 1937 року — кавалерійською дивізією, а з 1938 року — 6-м кавалерійським корпусом, з яким брав участь в окупації більшовиками Західної Білорусі. З червня 1940 року — командир механізованого корпусу. З грудня 1940 року командував 1-ю Окремою Червонопрапорною армією на Далекому Сході.

Вступаючи в серпні 1941 року в посаду командувача військ Брянського фронту, хвалькувато заявив Сталіну, що «розіб'є негідника Гудеріана», але зробити цього не зміг. Натомість Гудеріан розгромив Брянський фронт і спільно з Клейстом оточив війська Південно-Західного фронту.

Під час Другої світової війни: заступник командувача Західним фронтом (керував бойовими діями військ в Смоленській битві);

командувач Брянським фронтом (серпень — жовтень 1941 року. Прикривав підступи до Москви з південного заходу. В тяжких умовах війська фронту вели бої з танковою групою Гудеріана, в цих боях він був поранений);

4-ю ударною армією (з грудня 1941 по лютий 1942 року. Армія під його керівництвом у складі військ Північно-Західного, а потім Калінінського фронтів в ході Торопецько-Холмської операції відвоювала міста Андреаполь, Торопець, Веліж та інші.);

Південно-Східним фронтом (з серпня 1942 року, що був перетворений з 30 серпня того ж року в Сталінградський фронт. На цій посаді генерал-полковник Єрьоменко вніс великий внесок до організації героїчної оборони Сталінграду. Війська фронту під його командуванням брали активну участь в контрнаступі радянських військ під Сталінградом, що завершився оточенням крупного угрупування німецько-фашистських військ);

Південним фронтом (січень—лютий 1943 року. Під його керівництвом війська фронту завдали удару в напрямі Ростова-на-Дону з метою розгрому (у взаємодії з військами Закавказького фронту) угрупування супротивника на Північному Кавказі);

Калінінським фронтом (з квітня 1943 року. 27 серпня йому присвоєне військове звання — Генерал армії);

Окремою Приморською армією (з лютого до 15 квітня 1944 року. Спільно з військами 4-го Українського фронту відвоювала Крим);

2-м Прибалтійським фронтом (з 23 квітня 1944 року. У взаємодії з 1-м і 3-м Прибалтійськими фронтами, ввірені йому війська брали участь в завоюванні Латвії);

Помер 19 листопада 1970 року, похований у Москві на Червоній площі біля Кремлівської стіни.

Військовий діяч, генерал армії (з 1943), Герой Радянського Союзу (1965). Народився в селянській сім’ї. З 1920 р. у лавах Червоної армії. 1924 навчався у Київській об’єднаній вищій командній школі ім. С. Каменева (колишнє Олексіївське інженерне училище; бульв. Лесі Українки, 25); 1929 р. закінчив Військову академію ім. М. Фрунзе, 1937 – Військову академію Генштабу. 1937–1940 рр. – заступник начальника, начальник штабу Київського Особливого військового округу.

З 1940 начальник Оперативного управління, потім перший заступник начальника Генштабу. В червні 1941 генерал-лейтенант. Під час Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. – начальник штабу Північно-Західного фронту (з червня 1941 р.), заступник начальника Генштабу (з травня 1942), командувач військ Воронезького (липень–жовтень 1942 р. і березень–жовтень 1943 р.), Південно-Західного (жовтень 1942 р. – березень 1943 р.) та 1-го Українського (жовтень 1943 – березень 1944) фронтів. М, Ватутін брав безпосередню участь у плануванні та здійсненні операцій у Сталінградській і Курській битвах, у визволенні Лівобережної України, проведенні Острозько-Россошанської, Київських наступальної та оборонної операціях. 6 листопада 1943 р. війська 1-го Українського фронту, форсувавши Дніпро, визволили Київ від нацистських окупантів. Під час підготовки наступальної Проскурівсько-Чернівецької операції М. Ватутін проводив оперативну нараду у штабі 13-ї армії, звідки 29 лютого 1944 р. виїхав у розташування 60-ї армії. На північній околиці с. Милятин Рівненської обл. був тяжко поранений у сутичці з загоном УПА, перевезений до евакогоспіталю в Києві, де помер у ніч на 15 квітня.

М. Ватутін вніс значний вклад у розвиток теорії воєнного мистецтва з питань оточення великих угруповань противника, у застосування пересувних груп фронту.

У 1948 р. був похований в Маріїнському парку.

Радянський і польський полководець та державний діяч, Маршал Радянського Союзу (1944), Маршал Польщі, двічі Герой Радянського Союзу (1944, 1945), кавалер ордену «Перемога». Один з найвидатніших полководців Другої світової війни.

Народився 9 (21) грудня 1896року в місті Варшава, нині Польща, за іншими даними в місті Великі Луки, нині — Псковська область, Росія. Його батько був поляк — Ксаверій Юзефович Рокоссовський, інспектор Варшавської залізниці, матір'ю — росіянка Антоніна Овсянникова, вчителька. У зв'язку з цим поза сумнівом, справжнє ім'я та по-батькові Рокоссовського — Костянтин Ксаверійовіч. Незабаром після народження Костянтина сім'я переїхала до Варшави.

З початком Першої Світової війни, 18-річний Костянтин добровольцем вступив в Каргопольський драгунський полк.

Молодого командира відрізняли мужність, відвага, чесність і скромність. В цей же час, не зважаючи на відмінні характеристики, його просування по службі проходило туго через його польське походження.

У 1923 році він одружується на Юлії Петрівні Барміной (росіянка). У 1925 народилася дочка Аріадна. З 1926 по 1928 рік служив в Монголії інструктором у монгольській армії. Після закінчення громадянської війни служив в далеких і глухих куточках Забайкалля. У 1931—1936 служить на Далекому Сході у складі частин спеціального призначення, охороняючи КВЖД — стратегічну залізницю до її продажу в 1935 Японії.

Після нападу Німеччини на СРСР командував 9-м механізованим корпусом Київського військового округу. Не зважаючи на некомплект танків і транспорту, війська 9-го механізованого корпусу протягом червня-липня 1941 року активною обороною вимотували противника, відступаючи тільки за наказом. У важкі дні серпня 1941 року Рокоссовський був призначений командувачем оперативною групою, яка повинна була діяти на стику 20-ї та 16-ї армій Західного фронту. Йому виділили групу офіцерів, радіостанцію і два автомобілі. Це і була його оперативна група. Решту він повинен був збирати сам: зупиняти і підпорядковувати собі підрозділи і частини, які зустріне по дорозі від Москви до Ярцево. Пізніше група Рокоссовського злилася з 16-ою армією, що зазнала важких втрат, а Рокоссовський був призначений командувачем цієй армії.

За битву під Москвою, Рокоссовський був нагороджений орденом Леніна.

8 березня 1942 року Рокоссовський був поранений уламком снаряду. Поранення виявилося важким — були зачеплені легеня і печінка. Він був доставлений у московський госпіталь для вищого комскладу, де проходив лікування до 23 травня.

У лютому 1943 року Рокоссовський був призначений Командувачем Центрального фронту, якому призначалася вирішальна роль в літній кампанії. З донесень розвідки було зрозуміло, що влітку німці планують великий наступ в районі Курська.

Його слава вже гриміла по всіх фронтах, він став широко відомим на Заході, як один з найталановитіших радянських воєначальників. Дуже популярний був генерал Рокоссовський і серед солдатів.

Після Курської битви Рокоссовський успішно провів силами Центрального (з жовтня 1943 року — Білоруського) фронту Чернігівсько-Прип'ятську, Гомельсько-Речицьку, Калинковицько-Мозирську і Рогачевсько-Жлобінську операції.

Полководницький талант Рокоссовського виявився повною мірою влітку 1944 року при проведенні операції під умовною назвою «Багратіон» по звільненню Білорусі. План операції розроблявся Рокоссовським спільно з О. М. Василевським та Г. К. Жуковим. Стратегічною родзинкою цього плану була пропозиція Рокоссовського завдати удару по двох головних напрямках, що забезпечувало обхват флангів противника на оперативній глибині і не давало останньому можливості маневру резервами.

У листопаді 1944 року командувачем 1-м Білоруським фронтом був призначений Г. К. Жуков, і честь взяття Берліна була надана йому

У 1956 році у зв'язку з загостренням ситуації на Близькому Сході виконував обов'язки командувача Закавказького військового округу.

У 1962 році, коли Маршал відмовив М. С. Хрущову написати «почорніше та погустіше» статтю проти Сталіна, наступного дня його зняли з посади заступника Міністра оборони. Люди близькі до Рокоссовського, зокрема беззмінний ад'ютант Рокоссовського генерал-майор Кульчицький, пояснюють згадану вище відмову зовсім не відданістю Рокоссовського Сталіну, а глибоким переконанням полководця в тому, що армія не повинна брати участь у політиці.

З квітня 1962 по серпень 1968 року — генеральний інспектор Групи генеральних інспекторів Міністерства оборони СРСР. Похований біля Кремлівської стіни.

Німецький воєначальник часів Третього Рейху, генерал-фельдмаршал (1942) Вермахту. Кавалер Лицарського хреста Залізного хреста з Дубовим листям та Мечами (1944). Командував танковими з'єднаннями у Європейських кампаніях, оперативно-стратегічними об'єднаннями під час війни з Радянським Союзом, був одним із найвідоміших та найкращих командувачів Вермахту. Вважався майстром маневренного ведення війни.

Фріц Еріх Георг Едуард фон Левінскі народився 24 листопада 1887 року в Берліні в сім'ї прусських аристократів генерала артилерії Едуарда фон Левінскі (1829–1906) та Гелени фон Шперлінг (1847–1910). Родина його батька частково мала кашубські шляхетські корені з гербу Брохвіч.

У 1914 році Манштейн був призначений ад'ютантом 2-го гвардійського резервного піхотного полку й направлений на фронт в Бельгію, де разом зі своїм полком бився на Західному фронті. Вже через місяць цей полк був перекинутий до Східної Пруссії на допомогу 7-й армії під командуванням дядька Манштейна Пауля фон Гінденбурга. Після розгрому 2-ї російської армії генерала Самсонова О. В. полк Манштейна перевели в Південну Польщу, де в листопаді 1914 року Манштейн отримав важке поранення. Зі шпиталю Еріх фон Манштейн вийшов тільки в травні 1915 року і, як офіцер Генштабу, був направлений спочатку до штабу 1-ї армії генерала фон Фабека, а згодом до штабу 2-ї армії генерала фон Бюлова.

18 серпня 1939, в рамках підготовки плану операції «Вайс» — німецького вторгнення в Польщу — генерал-лейтенант фон Манштейн був призначений начальником штабу групи армій «Південь» під командуванням Гердта фон Рундштедта. Ця група армій була зосереджена на території німецької Сілезії та окупованої Словаччини й повинна була діяти на південному напрямку, проти армій «Лодзь», «Краків» та «Карпати».

З підготовкою війни проти Радянського Союзу 56-й моторизований корпус фон Манштейна увійшов до складу 4-ї танкової групи генерал-полковника Еріха Гепнера групи армій «Північ» (генерал-фельдмаршал Вільгельм Ріттер фон Лееб).

13 вересня 1941 Еріха фон Манштейна призначено замість загиблого генерала фон Шоберта командувачем 11-ю армією (30-й, 54-й ак, 49-й гк та 1-ша тд СС «Адольф Гітлер»), що наступала на кримському напрямку. Крім того, в оперативне підпорядкування фон Манштейна перейшла 3-тя румунська армія. Перед 11-ю армією було поставлено відразу два завдання — просування на Ростов-на-Дону і захоплення Криму.

Після краху операції «Цитадель», Еріх фон Манштейн довгий час відступав під натиском військ Червоної армії. У цих важких умовах Манштейн продемонстрував блискучу майстерність, зумівши перетворити панічну втечу на організований відступ військ групи армій «Південь» до рубежу Дніпра.

Восени 1943 року з великими труднощами Манштейну вдалося зупинити потужний наступ Червоної армії по Дніпру, спираючись своїми основними силами на оборонні рубежі поздовж «Східного валу». Група армій «Південь» під командуванням фон Манштейна захищала західний берег Дніпра, завдаючи Червоній армії важких втрат

У 1945 році Еріх фон Манштейн був арештований англійцями і поміщений у в'язницю. У 1949 році він постав перед англійським військовим судом в Гамбурзі, де був визнаний винним у воєнних злочинах і засуджений до 18-річного тюремного ув'язнення. Однак вирок, винесений Манштейну, викликав невдоволення на Заході, де порахували його не тільки занадто суворим, а й несправедливим. Під тиском консервативних кіл англійської влади, термін ув'язнення Манштейну спочатку скоротили до 12 років, а в 1952 році і зовсім звільнили його від покарання (умовно, за станом здоров'я). У 1953 році всі звинувачення з Манштейна були зняті.

Останні роки життя він провів у Баварії, де й помер 10 червня 1973 року в невеликому містечку Іршенгаузен.

Радянський воєначальник, генерал армії (з 1943 року; в 1944 році понижений у званні; відновлений в 1953 році), Герой Радянського Союзу (наказ від 7 травня 1965 року). Депутат Верховної Ради СРСР 2—6-го скликань (в 1946—1966 роках). Член Центральної Ревізійної Комісії ВКП(б) в 1941—1952 р. Член ЦК КП(б)У в 1949—1952 і 1954—1956 роках.

З 1920 року служив у Червоній армії. 1921 року став членом ВКП(б).

Закінчив у 1922 році піхотні командні курси, у 1925 році — курси «Постріл», у 1936 році — Військову академію імені Фрунзе.

З 1922 року — командир взводу, помічник командира роти, помічник начальника і начальник полкової школи, командир батальйону, інспектор навчальних закладів Московського військового округу. З 1936 року — начальник штабу механізованої бригади, 5-го механізованого корпусу, заступник командувача, начальник штабу, а з липня 1939 року — командувач 1-ю Окремою Червонопрапорною Далекосхідною армією. З січня 1941 року — командувач військами Ленінградського військового округу.

У червні — вересні 1941 — командувач військами Північного (Ленінградського) фронту. З листопада 1941 року командував 61-ю армією, з липня 1942 року командував 40-ю армією, з жовтня 1942 — заступник командувач військами Сталінградського, Південно-Західного фронтів. З грудня 1942 року командував 5-ю ударною армією. У квітні — травні 1943 — командувач військами Резервного фронту і Степового військового округу. У червні — жовтні 1943 — командувач військами Брянського фронту. У жовтні 1943 — квітні 1944 — командувач військами Прибалтійського, 2-го Прибалтійського фронтів. У 1944 — 1945 — начальник штабу військ Ленінградського, потім 2-го Прибалтійського фронтів.

У 1945 — 1946 — командувач військами Львівського військового округу. У 1946 — 1954 — командувач військами Таврійського військового округу.

З січня 1955 року — заступник начальника, начальник Головного управління бойової підготовки Сухопутних військ. З серпня 1956 року — начальник Головного штабу і 1-й заступник головнокомандувача Сухопутних військ. З 1962 року — військовий інспектор-радник Групи генеральних інспекторів Міністерства оборони СРСР.

Радянський військовий діяч. Маршал Рад. Союзу (1943), чотириразовий Герой Рад. Союзу (1939, 1944, 1945, 1956), Герой Монгол. Нар. Республіки (1969), двічі кавалер вищого військ. ордена "Перемога" (1944, 1945). Н. в с. Стрєлковка (нині село Калузької обл., РФ). Учасник Першої світової війни в чині унтер-офіцера, кавалер двох Георгіївських хрестів. Від 1918 – у Червоній армії (див. Радянська армія), командир взводу, згодом – командир ескадрону. Брав участь у боях проти військ О.Колчака, А.Денікіна, П.Врангеля та в придушенні сел. повстання О.Антонова, за що нагороджений орденом Червоного Прапора (1922). У період 1922–39 пройшов шлях від командира полку до заст. команд. військ. округу. Закінчив кавалерійс. курси (1920), курси вдосконалення комскладу кавалерії (1925), курси вдосконалення вищого начскладу (1930). 1939 командував 1-ю армійською групою, яка спільно з військами МНР розгромила осн. сили япон. 6-ї армії на р. Халхін-Гол. 1940 – команд. військ Київ. особливого військ. округу, в січ.–лип. 1941 – нач. Генштабу і заст. наркома оборони СРСР. У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 – чл. Ставки Верх. Головнокомандування, заст. Верховного Головнокомандувача, 1-й заст. наркома оборони. Як нач. Генштабу відповідальний за поразку в літній кампанії 1941, як представник Ставки – за розгром Південно-Західного фронту. На посадах команд. фронту і координатора дій фронтів брав участь як у багатьох переможних (Ленінгр. оборонна операція 1941, битва під Москвою 1941–1942, Сталінградська битва 1942–1943, Курська битва 1943, битва за Дніпро 1943, Проскурівсько-Чернівецька наступальна операція 1944, Білоруська наступальна операція 1944, Вісло-Одерська наступальна операція 1945), так і в невдалих операціях РСЧА (Ржевсько-Вяземська (втрати – 776 889 осіб), Ржевсько-Сичовська (втрати – 193 683 особи) операції 1942 та Ржевсько-Вяземська операція 1943 (втрати – 138 577 осіб)). Як полководець характеризувався прямолінійністю рішень, жорстокими методами підтримання дисципліни, добивався виконання оперативних завдань будь-якою ціною й відзначався недбалим ставленням до людських втрат, через що серед солдатів отримав прізвисько "катафалк". 8 трав. 1945, від імені Верховного Головнокомандування СРСР, прийняв капітуляцію нацистської Німеччини, 24 черв. 1945 приймав парад Перемоги в Москві. Після війни – команд. Групи рад. військ та Рад. військ. адміністрації в Німеччині (1945–46), команд. Сухопутних військ і заст. міністра ЗС (1946). 1946 понижений у посаді до команд. військ Одес. військ. округу (від 1948 – команд. Уральського військ. округу) через підтримані Й.Сталіним звинувачення в надмірних амбіціях, у приписуванні собі керівної ролі у війні та при-власненні трофейного майна. Після смерті Й.Сталіна – 1-й заст. міністра оборони (1953), міністр оборони і чл. Президії ЦК КПРС (1957). Підтримав М.Хрущова в змові проти Л.Берії (1953) та протистоянні з групою В.Молотова, Л.Кагановича, Г.Маленкова (1957). 1954 під його кер-вом відбулися сухопутні навчання на Тоцькому полігоні із застосуванням атомної бомби, в результаті яких від променевої хвороби загинуло бл. 30 тис. військовослужбовців. 1957 знятий з посади міністра через звинувачення в на-саджуванні власного культу особи й спробі вивести ЗС з-під парт. контролю, 1958 відправлений у відставку.

Похований у м. Москва, похований на Красній площі біля Кремлівської стіни.

Радянський воєначальник, маршал Радянського Союзу (1944), двічі Герой Радянського Союзу (1944, 1945), Герой ЧССР, Герой МНР. Головнокомандувач об'єднаними збройними силами країн Варшавського Договору, один з керівників військової операції в Угорщині під час Угорської революції 1956. Член ЦК КПУ (1952—1956). Кандидат у члени Президії ЦК КПУ з 26 березня 1954 по 17 січня 1956 року. Кандидат у члени ЦК ВКП(б) (1939—1952). Член ЦК КПРС (1952—1973). Депутат Верховної Ради СРСР 1—8-го скликань. Депутат Верховної Ради Української РСР 4-го скликання.

Народився 16 (28) грудня 1897 року в селі Лодейно, Вологодської губернії у родині селянина. Закінчив земське училище в сусідньому селі Пушма в 1912. З 12 років працював сплавником лісу.

Учасник Першої світової війни. Навесні 1916 року пішов в армію. Після навчальної команди унтер-офіцер Конєв був спрямований на Південно-Західний фронт. Демобілізований в 1918 році.

Після закінчення Громадянської війни — військком 17- го Приморського стрілецького корпуса, потім комісар і начальник політичного відділу стрілецької дивізії. Закінчив курси вдосконалення вищого начскладу в 1926. Був командиром полку й заступником командира дивізії. Кілька років командував стрілецькою дивізією. Закінчив Військову академію імені М. В. Фрунзе в 1934 році. В 1938 році був призначений командиром стрілецького корпусу, потім командувачем 2-ю Червонопрапорною армією, що дислокувалася на Далекому Сході.

З початком німецько-радянської війни генерал-лейтенант І. С. Конєв почав командувати 19-ю армією, яка брала участь в обороні Вітебська і в Смоленській битві. Під час Смоленської битви з'єднання 19-ї армії опинилося в оточенні, але сам Конєв уникнув полону. 11 вересня 1941 року І. С. Конєв був призначений командувачем військами Західного фронту. В жовтні 1941 року фронт під його командуванням зазнав однієї з найважчих поразок за всю війну в ході Вяземської операції. Від суду і можливого розстрілу Конєва врятував Г. К. Жуков, який потім рекомендував Конєва на посаду командувача Калінінським фронтом.

Як командувач військ Калінінського фронту успішно діяв під час оборони Москви, провів Калінінську операцію. Під час Ржевсько-Вяземської, Холм-Жирковської, Ржевсько-Сичовської, Жиздринської і Староруської операцій (січень 1942 — березень 1943) Конєву не вдалося досягти успіху, а його війська зазнали величезних втрат.

У липні 1943 року Івана Конєва призначили командувачем військ Степового фронту, на чолі якого досяг значних успіхів у Курській битві, в Бєлгородсько-Харківській операції і в битві за Дніпро.

У жовтні 1943 року Степовий фронт був перейменований у 2-й Український фронт, Конєв залишився його командувачем і в жовтні — грудні 1943 року успішно провів П'ятихатську і Знам'янську операцію.

В січні 1944 року провів Кіровоградську операцію. Грандіозним успіхом Івана Конєва як полководця стала Корсунь-Шевченківська операція, в результаті якої було оточене та розгромлене велике угруповання противника. 20 лютого 1944 року за вмілу організацію і відмінне керівництво військами генерал армії Конєв отримав військове звання Маршал Радянського Союзу.

З травня 1944 року і до кінця війни командував 1-м Українським фронтом. У липні — серпні 1944 року під його командуванням війська фронту розгромили групу армій «Північна Україна» у Львівсько-Сандомирській операції, захопили й утримали Сандомирський плацдарм. Також частина сил фронту брала участь у Східно-Карпатській операції. Звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна й медалі «Золота Зірка» Івану Степановичу Конєву присвоєно 29 липня 1944 року за вміле керівництво військами фронтів у великих операціях, в результаті яких були розгромлені сильні угруповання противника.

Маршал Конєв проявив себе під час Вісло-Одерської операції, в результаті якої війська фронту оволоділи Сілезьким промисловим районом, оволоділи Краковом та Освенцимом. У лютому 1945 року маршал Конєв успішно проводить Нижньо-Сілезьку операцію, в березні — Верхньо-Сілезьку операцію. 30 березня 1945 року за вигнання нацистських окупантів з Польщі і форсування Одеру, І. С. Конєв був нагороджений вищим радянським військовим орденом «Перемога».

Після капітуляції Третього Рейху Конєв призначений головнокомандуючим Групою радянських військ у Німеччині, у 1945—1946 роках — головнокомандувач Центральної групи військ на території Австрії і Верховний комісар по Австрії

Помер 21 травня 1973. Похований на Червоній площі у Кремлівській стіні

Німецький воєначальник часів Третього Рейху, генерал-фельдмаршал (1940) Вермахту. Кавалер Лицарського хреста Залізного хреста з Дубовим листям та Мечами (1945). Командував оперативно-стратегічними об'єднаннями у Європейських кампаніях. На початковій фазі операції «Барбаросса» командував групою армій «Південь». З 1942 з перервами керував військами Вермахту на Західному театрі воєнних дій.

Народився 12 грудня 1875 року в місті Ашерслебені в провінції Саксонія в аристократичній прусській сім'ї, в родині генерал-майора.

У 12-річному віці Герд фон Рундштедт був відданий у кадетський корпус. 22 березня 1892 він почав військову службу в чині фанен-юнкера (кандидат в офіцери) 83-го піхотного полку в Касселі. У червні 1893 році проведений в офіцери.

З початком Першої світової війни Герд фон Рундштедт у званні гауптмана призначений офіцером Генерального штабу при 22-й резервній піхотній дивізії (Західний фронт). Брав участь у битві на Марні, потім служив у військовій адміністрації окупованого Антверпена, майор (1914). Навесні 1915 року його дивізія була перекинута на Східний фронт, брав участь у боях на території Польщі на р. Нарев, а з кінця 1915 року служив у військовій адміністрації Польщі.

Влітку 1939 року перед початком Польської кампанії 1939 року, Герд фон Рундштедт був призначений командувачем групи армій «Південь» (8-ма А, 10-та А і 14-та А) якої належало зіграти головну роль у майбутній кампанії. Протягом трьох тижнів війська Рундштедта розгромили чотири армії противника, перш ніж зустрілися з передовими частинами РСЧА, які наступали зі сходу.

У березні 1941 року генерал-фельдмаршал Герд фон Рундштедт отримав наказ відбути в Бреслау та очолити групу армій «Південь», яка повинна була узяти участь у війні з Радянським Союзом. Рундштедт скептично ставився до плану «Барбаросса» і вважав, що війна з Росією — безглузда витівка. І навіть якщо вона неминуча, то її не можна буде виграти в ході однієї літньої кампанії. Однак Гітлер не став слухати заперечення фельдмаршала, наказ був відданий.

Не зважаючи на те, що Рундштедт із самого початку заперечував проти нападу на СРСР, він прийняв під своє командування групою армій «Південь» й негайно приступив до підготовки військ до вторгнення.

У ході літньої кампанії 1941 року очолювані Рундштедта війська повністю розгромили радянські Південно-Західний і Південний фронти, до початку листопада захопили майже всю Україну і велику частину Криму. Найбільш великі перемоги над радянськими військами були здобуті в прикордонних боях (Західна Україна), під Уманню, на схід від Києва, у Приазов'ї та Криму

Вранці 6 червня 1944 року, отримавши повідомлення про висадку союзників, Рундштедт наказав двом танковим дивізіям СС зі складу резерву Командування негайно виступати до Нормандії, але Гітлер скасував розпорядження фельдмаршала.

Після провалу змови 20 липня, який обурив фон Рундштедта, він погодився разом з Г.Гудеріаном та В.Кейтелем брати участь в Армійському суді честі, в ході якого були відправлені у відставку сотні нелояльних А.Гітлеру офіцерів, часто по нікчемній підозрі.

На початку лютого 1945 року союзники перейшли у загальний наступ на Західному фронті. На ряді ділянок Рундштедту вдалося відбити їх. 18 лютого 1945 Гітлер нагородив його мечами до Лицарського хреста. Але 20 лютого 1945 «лінія Зігфрида» була прорвана союзними військами, і Рундштедту довелося відступити за Рейн.

9 березня 1945 вчетверте за свою кар'єру фон Рундштедт був зміщений зі своєї посади та відправлений у відставку. Ніякої участі в подальших подіях війни він більше не брав.

Герд фон Рундштедт так і не з'явився перед судом, як стверджують, через слабке здоров'я, хоча американські слідчі вважали, що рішення британців було засноване на політичних мотивах. Його звільнили в липні 1948 року з-під варти через різке загострення хвороби серця, й до своєї смерті Рундштедт жив у Ганновері, де 24 лютого 1953 у віці 77 років він помер від серцевого нападу

Радянський воєначальник, Маршал Радянського Союзу (з 1944 р.), Герой Радянського Союзу (1965, посмертно), Герой Народної Республіки Болгарія, Народний Герой Югославії, кавалер ордену «Перемога».

Під час Другої світової війни — командувач військами Південного, 3-го і 4-го Українських фронтів, які брали участь у визволенні України, Молдови, Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини і Австрії від нацистських загарбників.

Народився 16 червня 1894 року в селі Андроники Ярославській губернії, нині Ярославський район (Ярославська область), в багатодітній заможній селянській родині. За версією рідних, родове прізвище було Хольнови, але в 1815–1825, коли один з Хольнових був бургомістром у поміщика, той дав йому дворянське прізвище Толбухін — можливо для того, щоб відрізнити його від інших Хольнових. Толбухін — прізвище друга цього поміщика, ярославського дворянина.

Закінчив церковнопарафіяльну школу і Давидковську земську школу. Після смерті батька був разом з іншими дітьми узятий на виховання його братами, петербурзькими купцями. 1912 року закінчив Петербурзьке комерційне училище і працював бухгалтером в Санкт-Петербурзі.

З початком Першої світової війни призваний до армії, служив солдатом-мотоциклістом, потім був направлений на навчання в школу прапорщиків. 1915 року відправлений на фронт. Командував ротою, батальйоном на Південно-Західному фронті і за бойові заслуги був нагороджений орденами Святої Анни і Святого Станіслава.

На початку війни з Німеччиною Толбухін був начальником штабу Закавказького (серпень — грудень 1941) і Кавказького фронтів (грудень 1941 — січень 1942).

В січні — березні 1942 року займав посаду начальника штабу Кримського фронту, брав участь у розробці та проведенні Керченсько-Феодосійської десантної операції.У березні 1942 року знятий із посади представником Ставки Л. З. Мехлісом.

Незважаючи на початковий успіх, операція закінчилася великою поразкою: три радянські армії були оточені і розгромлені; загальні втрати становили понад 300 тисяч чоловік, включаючи близько 170 тисяч полонених, а також була втрачена значна кількість важкого озброєння. Поразка десанту важко відбилося на долі Севастополя, який перебував в облозі, і полегшило вермахту літній наступ на Кавказ.

З липня 1942 року командував 57-ю армією на Сталінградському фронті. Під час Сталінградської битви армія обороняла південні підступи Сталінграда. Толбухін проявив себе вмілим полководцем. У вересні 1942 року контрударами зупинив ворога на Сарпінських озерах. Під час операції «Уран» 57-а армія брала участь в оточенні і розгромі німецьких військ під Сталінградом.Саме танкові частини армії Толбухіна замкнули кільце оточення над армією Паулюса.

З березня 1943 року Толбухин командував військами Південного (з 20 жовтня — 4-го Українського) фронту. Генерал-полковник Толбухін провів Міуську операцію (липень — серпень 1943) в результаті якої противнику не вдалося перекинути свої війська в район Курської битви.

21 вересня 1943 року йому присвоєне звання «генерал армії». В серпні — листопаді 1943 року він успішно провів операції в результаті яких від нацистських загарбників був визволений Донбас та Мелітополь.

Війська фронту прорвали заздалегідь підготовлений рубіж оборони по річці Молочна, просунулися на 320 кілометрів, відрізали війська противника в Криму і зайняли плацдарми для його подальшого штурму.

12 вересня 1944 року Толбухіну було присвоєне звання Маршал Радянського Союзу. У жовтні 1944 успішно провів Белградську операцію, його війська визволили східні райони Югославії, і її столицю Белград. Потім його війська форсували Дунай і розгромили 2-у угорську армію.

Під час Будапештської операції його війська, спільно з військами 2-го Українського фронту, з важкими боями захопили Будапешт (грудень 1944 — лютий 1945).

У березні 1945 провів Балатонську оборонну операцію — останню велику операцію Червоної Армії проти німецьких військ під час Другої світової війни. Війська фронту відбили останній великий наступ вермахту у Другій світовій війні. Противник зазнав великих втрат і відступив.

Війну закінчив розгромом групи армій «Південь», завершивши визволення Угорщини і звільнивши більшу частину Австрії (березень — квітень 1945). 13 квітня 1945 року його війська визволили столицю Австрії Відень (Віденська операція).

За успішне проведення військових операцій Толбухіна нагороджено вищим полководницьким орденом «Перемога».

Помер 17 жовтня 1949 року в Москві від цукрового діабету. Був кремований, урна з прахом похована в Кремлівській стіні на Червоній площі.

7 травня 1965 року маршалові Толбухіну Федору Івановичу посмертно присвоєне звання Герой Радянського Союзу.

Військ. і держ. діяч СРСР, полководець. Маршал Рад. Союзу (1944), Двічі Герой Рад. Союзу (1945, 1958), Нар. Герой Югославії (1964). Н. в м. Одеса. 1911 закінчив церковно-парафіяльну школу. Від 1914 добровольцем брав участь у Першій світовій війні. У жовтні 1915 поранений і одержав Георгіївський хрест 4-го ст., став єфрейтором. У лютому 1916 в складі рос. експедиційного корпусу відряджений до Франції. Воював на Зх. фронті, ще раз поранений, отримав франц. нагороди. 1919 вступив до РСЧА (див. Радянська армія). Брав участь у боях з білогвардійцями в складі 27-ї стрілец. д-зії Сх. фронту. Наприкінці 1920 направлений до школи молодшого командного складу. По її завершенні став командиром кулеметного взводу, потім – командиром роти, стрілец. батальйону 246-го полку. 1926 вступив до ВКП(б). 1927–30 навч. у Військ. академії ім. М.Фрунзе. Після випуску служив нач. штабу кавалерійс. полку 10-ї кавалерійс. д-зії, займав відповідальні посади в штабах Північнокавказ. і Білорус. військових округів, очолював штаб 3-го кавалерійс. корпусу.

1937 М. направили до Іспанії, де він надавав допомогу респ. командуванню в організації і веденні бойових дій у громадян. війні 1936–39. Був нагороджений орденами Леніна і Червоного Прапора. 1939 М. – старший викладач Військ. академії ім. М.Фрунзе. У березні 1941 отримав призначення в Одеський військовий округ – командиром 48-го стрілец. корпусу.

З початком Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945, на чолі 48-го стрілец. корпусу взяв участь у важких боях на держ. кордоні СРСР по р. Прут (прит. Дунаю). У серпні 1941 призначений командуючим Шостою армією, від грудня 1941 до липня 1942 – командуючим Південним фронтом. Під його кер-вом війська Пд. фронту разом з Південно-Західним фронтом у ході Барвінковсько-Лозівської операції 1942 захопили плацдарм на правому березі Сіверського Дінця (прит. Дону). Від серпня до жовтня 1942 – командувач новоств. 66-ї армії. У вересні–жовтні 1942 з'єднання армії у взаємодії з Двадцять четвертою армією та Першою гвардійською армією перейшли в наступ в районі Сталінграда (нині м. Волгоград, РФ), скували значну частину сил нім. 6-ї армії і тим самим послабили її ударне угруповання, що наступало безпосередньо на місто. У жовтні–листопаді 1942 М. – заст. командуючого Воронезьким фронтом. Від листопада 1942 командував Другою гвардійською армією, яка в грудні у взаємодії з П'ятою ударною армією та П'ятдесят першою армією зупинила і потім розгромила війська групи армій "Дон".

Від лютого 1943 – знову командуючий Пд., а від березня – Пд.-Зх. Фронтом. Війська фронтів під командуванням генерала армії М. брали участь у низці наступальних операцій (Запорізькій наступальній операції 1943, Нікопольсько-Криворізькій наступальній операції 1944, Березнегувато-Снігурівській наступальній операції 1944 і Одеській наступальній операції 1944).

У травні 1944 – командуючий Другим Українським фронтом.

На чолі з М. 2-й Укр. фронт у взаємодії з 3-м Укр. фронтом, Чорноморським флотом і Дунайською військовою флотилією взяли участь у Яссько-Кишинівській наступальній операції 1944. У вересні 1944 за вміле керівництво військами фронту і полководницький талант М. присвоєно звання Маршала Рад. Союзу.

У жовтні 1944 війська 2-го Українського фронту під командуванням М. успішно провели Дебреценську наступальну операцію; у взаємодії з військами 3-го Укр. фронту – Будапештську операцію (жовтень 1944 – лютий 1945) та Віденську наступальну операцію (березень – квітень 1945).

Після капітуляції Німеччини, від липня 1945 значна частина військ 2-го Укр. фронту вводилася до складу Забайкальського фронту. Командувачем призначили М. Війська цього фронту взяли участь у Маньчжурській стратегічній операції 1945 і розгромили япон. Квантунську армію. За високе полководницьке мист-во, виявлену мужність і відвагу М. 8 вересня 1945 присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

Після війни М. – командуючий військами Забайкальсько-Амурського військ. округу (1945–47), головнокомандуючий військами Далекого Сходу (1947–53), командуючий військами Далекосх. військ. округу (1953–56).

У березні 1956 відкликаний у Москву і призначений 1-м заст. міністра оборони і головнокомандуючий Сухопутними військами СРСР. Від жовтня 1957 М. – міністр оборони СРСР. На цій посаді він багато зробив для зміцнення ЗС СРСР, підвищення безпеки країни.

Від 1952 – кандидат у члени ЦК КПРС, від 1956 – член ЦК КПРС. Депутат ВР СРСР 2–7-го скликань. Напередодні свого 60-річчя М. вдруге відзначений званням Героя Рад. Союзу (22 листопада 1958). Нагороджений вищим військ. орденом "Перемога", 5-ма орденами Леніна, 3-ма орденами Червоного Прапора, 2-ма орденами Суворова 1-го ст., багатьма медалями й орденами іноз. д-в.

Похований у м. Москва. Похований на Красній площі в Кремлівській стіні.