1. Причини та періоди «холодної війни»

Оголошення «холодної війни» для багатьох було несподіваним - воно викликало подив навіть у деяких членів американського уряду, зокрема в міністра торгівлі (колишнього віце-президента в уряді Ф. Рузвельта) Генрі Уоллеса.

В основу доктрини «холодної війни» було покладено три взаємопов’язані програми:

· постійне створення вогнищ напруженості й балансування на межі «гарячої війни» між США та Радянським Союзом;

· гонка звичайних і ядерних озброєнь;

· психологічно-інформаційна та культурна війна.

Ще одним напрямом стало створення і фінансування різного роду підривних і терористичних організацій на зразок італійських «Червоних бригад» тощо.

«Холодна війна» мала як внутрішні, так і зовнішні причини.

До внутрішніх причин належать:

· зростання впливу військовиків та представників спецслужб на внутрішньо- та зовнішньополітичний курс США;

· мілітаризація економіки, що відбулася за роки Другої світової війни (створення військово-промислового комплексу);

· пошук зовнішньополітичного «ворога» як засіб консолідації суспільства.

До зовнішніх причин належать:

· перетворення СРСР і США на наддержави і виникнення між ними гострих протиріч із питань повоєнного устрою світу;

· встановлення радянської моделі суспільства в країнах Східної Європи і протидія цьому процесу з боку Великої Британії і США;

· боротьба за «сфери впливу» між СРСР і США в різних регіонах світу;

· цивілізаційне протистояння культур Сходу і Заходу.

Заручниками і жертвами «холодної війни» стало немало політичних, військових діячів та держав світу, оскільки під приводом боротьби з комуністичною (чи антикомуністичною) активністю скрізь здійснювалося придушення національно-визвольних рухів у країнах, які прагнули позбутися економічної, військової або політичної залежності від наддержав.

Проте швидка втрата країнами Заходу монополії на володіння ядерною зброєю так і не дозволила перетворити «холодну війну» на «гарячу».

«Холодна війна» охопила не тільки сфери, прямо чи опосередковано пов’язані із виробництвом озброєння, - вона дістала широкий вияв навіть у спорті, де нагороди почали розглядатися як ознака переваги однієї суспільної формації над іншою. Сполучені Штати і деякі країни Західної Європи в 1980 р. вдалися до бойкоту Олімпійських ігор, що проводилися в Москві. У відповідь СРСР і країни Східної Європи бойкотували Олімпіаду 1984 р. в Лос-Анджелесі.

Протистояння охопило публіцистику, живопис, кінематограф і, навіть, комп’ютерні ігри, що призвело до появи специфічних культових персонажів на зразок Джеймса Бонда та Рембо.

Одразу по закінченні Другої світової війни виникла проблема заборони «безвідповідальних радіопередач з однієї країни до громадян інших країн», з приводу чого Генеральна Асамблея ООН тричі (у 1947, 1949 та 1950 рр.) змушена була приймати відповідні резолюції. Відтак, з ініціативи президента США Д. Ейзенхауера, було створено мережу секретних приватних радіостанцій за кордоном, «на які б не поширювалися обмеження, властиві для урядових радіостанцій». Найбільш відомими з них є радіо «Вільна Європа» та «Звільнення» (з 1959 р. - «Свобода»). Перша з них вела радіопропаганду для населення Східної та Центральної Європи, сферою інтересів другої визначався Радянський Союз. Також у програмі «Голос Америки» - офіційного «рупору» уряду США - 40 % часу відводилося передачам на соціалістичні країни.

2. Міжнародні конфлікти

Першою серйозною сутичкою в Європі стала так звана «берлінська криза». Вона виникла 1948 р. після того, як американці в односторонньому порядку відмовилися від узгодженого раніше між союзниками по антигітлерівській коаліції чотиристороннього плану управління окупованою Німеччиною. Зони окупації США, Великої Британії і Франції були об’єднані, і там почалося формування уряду, а потім і запровадження нової грошової одиниці. 23 червня 1948 р. було оголошено, що нові грошові знаки поширюються також на західні сектори Берліна. Радянська сторона розцінила цю акцію як крок, що веде до відродження німецького мілітаризму і розколу країни.

Скориставшись із того, що в угоді про статус окупованого Берліна не були передбачені конкретні зобов’язання СРСР із забезпечення транспортним зв’язком західних секторів міста, 24 червня 1948 р. Радянський Союз перекрив транспортні артерії Західного Берліна і Західної Німеччини, водночас відключивши енергопостачання. Фактично було встановлено блокаду Західного Берліна.

У дні «берлінської кризи» постачання двохмільйонного міста всім необхідним взяла на себе англо-американська авіація. Було встановлено «повітряний міст», завдяки якому мешканці Західного Берліна отримували продовольство, медикаменти, паливо та інші товари.

Блокада тривала 324 дні - з 24 червня 1948 р. до 12 травня 1949 р., коли на конференції у Нью-Йорку колишні союзники домовилися про компромісні умови її скасування.

Але конфлікт довкола Західного Берліна цим остаточно не було вичерпано. Адже, незважаючи на пізніше утворення двох німецьких держав - НДР і ФРН і їх ворожі відносини одна з одною, - кордони між ними були «прозорими». Для переходу із Східного Берліна до Західного навіть не потрібні були документи. Чимало «східних» німців працювали на Заході, і навпаки.

12 серпня 1961 р. Радою Міністрів НДР було прийнято рішення про запровадження контролю на кордонах республіки. Протягом однієї ночі на 13 серпня 1961 р. була побудована потужна стіна, яка переділила Берлін на Східний і Західний. Її будівництво здійснювало близько 30 тис. військовослужбовців східнонімецької армії.

Війна в Кореї.

З 1948 р. на Корейському півострові існували дві держави: Республіка Корея зі столицею в Сеулі та Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР) зі столицею у Пхеньяні. Згідно з домовленістю СРСР і США кордон проходив по 38-й паралелі. Збройний конфлікт між двома державами розпочався 25 червня 1950 р. нападом військ КНДР на Республіку Корея. Армія останньої виявилася небоєздатною і почала відступати. Майже вся територія Південної Кореї була зайнята військами КНДР.

27 червня, коли Рада Безпеки ООН зібралася для обговорення ситуації, що склалася, радянський делегат несподівано не з’явився на це засідання. Таким чином, СРСР не скористався своїм правом накласти вето на резолюцію, яка засудила агресію КНДР і на підставі якої війська США та деяких інших країн у вересні 1950 р. вступили у війну. Наприкінці жовтня вони захопили Пхеньян і вийшли до китайського кордону.

Здавалося, що війна завершиться для США успішно, але тут на допомогу КНДР прийшов північний сусід - Китай. 26 листопада 1 млн китайських добровольців за підтримки радянських танків та авіації перейшов у наступ і змусив американців відступити. Радянські льотчики під командуванням І. Кожедуба прикривали небо.

30 листопада 1950 р. президент Трумен виступив з погрозою використати будь-які військові засоби, у тому числі ядерну зброю. Вперше виникла небезпека переростання локального конфлікту в ядерну війну. І все ж здоровий глузд виявився сильнішим від воєнних і політичних амбіцій.

Карибська криза.

Ще одна серйозна загроза світові виникла 1962 р. під час Карибської кризи. Бізнесові кола у США вкрай негативно сприйняли прихід до влади у 1959 р. революційного уряду Ф. Кастро, який здійснив широку націоналізацію іноземної власності. Відносини між сусідніми країнами різко загострились. 2 січня 1961 р. США розірвали дипломатичні відносини з Кубою і розпочали проти неї економічну блокаду. Неподалік від Куби, у штаті Флорида, при підтримці американських спецслужб почали формуватись диверсійні групи кубинських емігрантів. У квітні 1961 р. ними був здійснений морський десант, який завершився невдачею.

Американсько-в’єтнамська війна.

Ще в 1952 р. президент США Г. Трумен проголосив Індокитай найважливішим регіоном для нерозповсюдження комунізму на Близькому Сході та в Південно-Східній Азії. Малася на увазі, у першу чергу, допомога антикомуністичному режиму у В’єтнамі, де ще в 1946 р. розпочалася громадянська війна. Вже у 1953 р. 80 % військових ресурсів, використовуваних демократичним профранцузьким режимом Південного В’єтнаму, постачалося американцями. Війська Північного В’єтнаму (комуністів), своєю чергою, забезпечували Китай та СРСР. Французькі війська невдовзі залишили територію своєї колишньої колонії, і генерал де Голль радив американцям теж дати країні спокій.

Однак у 1964 р. президент США Л. Джонсон санкціонував широкомасштабне застосування американських військ у В’єтнамі. «Інформаційним приводом» для агресії став начебто обстріл північнов’єтнамськими торпедними катерами американського есмінця «Меддокс». Проте пізніше виявилось, що насправді ніякого обстрілу не було.

Війна у В’єтнамі велася з неабиякою жорстокістю, оскільки, крім наземних операцій і бомбардувань (загалом, було скинуто 17 млн авіаційних бомб та вистрілено 217 млн артилерійських снарядів), американські війська широко застосовували хімічні речовини. Зокрема над територією В’єтнаму було розпилено 72 млн літрів дефоліантів, що містили:

· «Agent Orange» — призначений для знищення лісових насаджень;

· «Agent Blue» — проти посівів рису та інших сільськогосподарських культур;

· Тетрахлородибензодіоксин — речовину, яка, потрапивши до організму людини, спричиняє захворювання внутрішніх органів і крові.

Дуже широко застосовувалися різні форми отруйних газів та напалм.

Унаслідок усього цього практично повністю було знищено більше 1,5 млн га лісів, від 40 до 100 % бананів, рису, картоплі, папайї та помідорів, а з 150 видів птахів залишилося лише 18. Різко скоротилася кількість риб.

Також в’єтнамська війна стала однією з найбільш кровопролитних воєн XX ст.

У ній загинуло або пропало безвісти:

· 8220 американців,

· 1 млн 100 тис. бійців регулярної армії Північного В’єтнаму,

· понад 2 млн мирного населення.

Проте, незважаючи ні на що, підтвердилося передбачення президента де Голля. Волелюбний в’єтнамський народ переміг - у 1973 р. американські війська зрештою змушені були залишити Індокитай.