Протистояння, яке супроводжувалося виснажливою гонкою озброєнь, викликало критику широких верств громадськості, які починали усвідомлювати необхідність колективних дій проти загрози загального знищення.
Перший всесвітній конгрес прихильників миру відбувся у квітні 1949 р. одночасно в Парижі й Празі. На ньому було започатковано рух за роззброєння і збереження миру. Цей рух набув значного поширення в різних куточках земної кулі. Підтвердженням того слугував факт збирання підписів під Стокгольмським зверненням, яке було прийнято в березні 1950 р. постійним комітетом Всесвітнього конгресу прихильників миру на сесії у Стокгольмі (Швеція). У документі йшлося про необхідність установити суворий контроль за виробництвом ядерної зброї, про заборону її застосування, про оголошення «воєнними злочинцями» тих державних діячів, які першими її використають.
Протягом 6 місяців під Стокгольмським зверненням у різних країнах поставили свої підписи понад 500 млн осіб.
У наступні роки всесвітні конгреси прихильників миру проводилися регулярно і справляли великий вплив на міжнародні відносини.
У 1955 р. відомі вчені світу Альберт Ейнштейн, Фредерік Жоліо-Кюрі, Бертран Рассел та інші виступили з ініціативою створення руху вчених за мир, роззброєння, міжнародну безпеку і співробітництво. Рух дістав назву Пагуоського за місцем проведення першої конференції прихильників цього напряму боротьби (м. Пагуош, Канада). Конференції прихильників руху, як правило, відбуваються раз на рік. У 1955 р. цьому рухові присвоєно Нобелівську премію миру.
Договір про заборону випробувань ядерної зброї. Проблеми роззброєння були в центрі уваги світової громадськості, зокрема сесій Генеральної Асамблеї ООН у 1950-1960-х рр. Так, XIV сесія Генеральної Асамблеї ООН у 1959 р. ухвалила резолюцію на підтримку ідеї загального і повного роззброєння, однак вона мала лише декларативний характер.
Першим реальним кроком на шляху роззброєння став Московський договір про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах: у повітрі, під водою та в космосі, підписаний 5 серпня 1963 р. головами урядів СРСР, США та Великої Британії.
Переговори, що передували підписанню договору, йшли важко. Каменем спотикання було питання про контроль. Нарешті всі погодилися, що вибухи в трьох сферах можна контролювати національними засобами без міжнародного контролю. Тільки підземні ядерні вибухи було дозволено, але надалі відповідні переговори було проведено й щодо них. На жаль, Франція й Китай, які створили свої ядерні арсенали пізніше, не приєдналися до договору 1963 р. і продовжували випробування в атмосфері. Проте Московський договір про заборону випробувань ядерної зброї мав велике значення, позаяк був першою конкретною угодою з обмеження гонки озброєнь. Згодом до Московського договору приєдналося понад 130 держав світу. У 1963 р. Генеральна Асамблея ООН закріпила своїм рішенням радянсько-американську домовленість «не розміщувати в космічному просторі будь-які об’єкти з ядерною зброєю або іншими видами зброї масового знищення».
Від початку 1970-х рр. міжнародні відносини вступили в новий період - період переходу від протистояння та конфронтації до розрядки міжнародної напруженості. Серед передумов цих змін можна назвати такі:
· досягнення до початку 1970-х рр. воєнно-стратегічного паритету (рівноваги) між СРСР і США;
· негативні економічні наслідки виснажливої гонки озброєнь;
· загострення соціальних проблем у США внаслідок війни у В’єтнамі;
· усвідомлення керівниками провідних держав катастрофічності для життя на Землі будь-якого ядерного конфлікту.
Першим внеском в оздоровлення міжнародної ситуації в 1970-ті рр. стали радянсько-американські переговори на найвищому рівні, що відбулися в 1972-1974 рр. У лютому 1972 р. президент США Р. Ніксон у своєму посланні до конгресу заявив, що у виробництві ядерної зброї між СРСР і США досягнуто паритету. Це стало поштовхом до початку переговорів, унаслідок яких було підписано:
· Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО), що має безстроковий характер;
· Тимчасову угоду про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСВ-1), укладену терміном на 5 років;
· Угоду про запобігання ядерній війні.
Важливе значення мала й підписана 1972 р. Великою Британією, СРСР і США Конвенція про заборону розроблення, виробництва й накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) й токсичної зброї та про їх знищення.
У листопаді 1974 р. у Владивостоці відбулася зустріч генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва і президента США Дж. Форда, на якій було підписано попередню угоду про подальші радянсько-американські дії у сфері контролю над озброєннями. Ця зустріч стала важливим кроком на шляху до наради 1975 р. у столиці Фінляндії.
У 1974 р. СРСР і США підписали Договір про обмеження підземних випробувань ядерної зброї. Але особливе значення для приборкання гонки озброєнь мав підписаний двома країнами в 1979 р. договір ОСВ-2. Він не був ратифікований американським сенатом.
Переговори й консультації з підготування Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі велися шість років (1969-1975 рр.). У цій роботі брали участь представники 33 європейських країн (за винятком делегації Албанії), а також США й Канади - держав, які відіграють велику роль у світовій та європейській політиці, зокрема - як члени НАТО. Нарада відбулася 31 липня — 1 серпня 1975 р. у столиці Фінляндії - м. Гельсінкі.
Вона увінчалася підписанням 1 серпня Підсумкового акта - найважливішого політичного документа, що відіграє велику роль у формуванні міжнародних відносин і в наші дні. Цей акт мав такі розділи:
· І — з питань безпеки в Європі;
· ІІ — з економічного, науково-технічного співробітництва та охорони навколишнього середовища;
· ІІІ — з гуманітарних питань;
· ІV — з урахування й виконання положень Підсумкового акта; продовження розвитку міжнародних контактів, зокрема організації нових зустрічей і нарад, подібних до Гельсінської. Такі зустрічі держав-учасниць загальноєвропейської наради відбулися згодом у Белграді (1977—1978 рр.), Мадриді (1980—1983 рр.), Стокгольмі (1984—1987 рр.), Відні (1986—1989 рр.).
Гельсінська нарада була унікальним, безпрецедентним явищем у міжнародному житті, відігравши велику роль у стабілізації становища у світі, запобіганні сутичці між двома системами, що призвело б до загибелі людської цивілізації.
Одним із результатів форуму в м. Гельсінкі стало створення постійної Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), яка до 1990-х рр. охопила більш як 50 держав Європи, США і Канаду. Нині вона має політичні механізми, що забезпечують можливість оперативно реагувати на порушення прав людини. НБСЄ опікується також питаннями безпеки і роззброєння, співробітництва у сфері економіки й охорони навколишнього середовища, формування образу нової, позаблокової Європи.
Зокрема у травні 1978 р. сесія ради НАТО у Вашингтоні схвалила довгострокову програму збільшення щорічних військових витрат на 3 % протягом 20 років. 12 грудня 1979 р. у Брюсселі було ухвалено рішення про виробництво й розміщення у Великій Британії, Бельгії, ФРН та Італії 574 крилатих ракет і ракет «Першинг-2».
СРСР відповів розміщенням у країнах Східної Європи ракет малого радіуса дії, які могли досягти західноєвропейських столиць за 2-3 хвилини. Небезпека виникнення війни збільшилася. У разі широкомасштабного конфлікту, навіть без використання ядерної зброї, Європа з її 200 атомними реакторами, розвиненою хімічною і нафтопереробною промисловістю перетворилася б на руїни.
27 грудня 1979 р. радянські війська здійснили вторгнення до Афганістану. Причиною цього кроку був намір політичного керівництва СРСР усунути від влади президента Аміна, з метою покласти край боротьбі між різними комуністичними угрупованнями, що загрожувала перерости у громадянську війну.
Проте стабілізувати становище в Афганістані радянським військам не вдалося. До того ж третім, «неофіційним» учасником конфлікту виступили Сполучені Штати, які заходилися надавати підтримку афганським партизанам.
Через деякий час після виводу з Афганістану радянських військ США вже самі продовжили там війну, воюючи тепер проти ними ж згуртованого, озброєного і навченого руху талібів. Станом на 2018 р. кількість загиблих в Афганістані американців уже перевищила втрати СРСР.