1. СТВОРЕННЯ ДЕРЖАВИ ІЗРАЇЛЬ. ПЕРША АРАБО-ІЗРАЇЛЬСЬКА ВІЙНА

2. ПАЛЕСТИНСЬКА ПРОБЛЕМА

3. БЛИЗЬКОСХІДНИЙ МИРНИЙ ПРОЦЕС.

4. «БІЛА» ТА ІСЛАМСЬКА РЕВОЛЮЦІЇ В ІРАНІ.

5. «АРАБСЬКА ВЕСНА». ГРОМАДЯНСЬКІ ВІЙНИ В ЛІВІЇ, СИРІЇ, ЄМЕНІ.

6. ІСЛАМСЬКА ДЕРЖАВА ІРАКУ І ЛЕВАНТУ (ІДІЛ) ТА ЇЇ РОЗГРОМ.

1. СТВОРЕННЯ ДЕРЖАВИ ІЗРАЇЛЬ. ПЕРША АРАБО-ІЗРАЇЛЬСЬКА ВІЙНА

Держава Ізраїль була створена в 1948 році, фактично історія конфлікту охоплює близько століття, починаючи з кінця XIX століття, коли був створений політичний сіоністський рух, який поклав початок боротьбі євреїв за власну державу.

У роки Другої світової війни від рук нацистів загинуло 6 млн. євреїв. Трагедія європейського єврейства спонукала до активізації сіоністського руху, який розвивався під гаслом: "Тільки у власній державі євреї можуть почувати себе в безпеці".

29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН більшістю голосів – 33 "за", "проти" 13, прийняла резолюцію про розподіл Палестини на єврейську та палестинську держави. Євреї вітали це рішення, арабський світ категорично заперечував резолюцію ООН. 14 травня 1948 р. була проголошена держава Ізраїль. Не пройшло і 24 годин, як армії Єгипту, Йорданії, Сирії, Лівану та Іраку почали військові дії проти молодої держави. Почалась кровопролитна війна, яка тривала з травня 1948 р. по 20 липня 1949 р. (ізраїльтяни називають її війною за незалежність). Одержуючи зброю із СРСР, Чехословаччини та фінансову допомогу США, завдяки небаченій мужності солдат і офіцерів (багато з них були активними борцями з нацистами в Європі), всього народу Ізраїль одержав перемогу. В результаті цієї війни територія, яка передбачалась під Палестинську державу була розподілена наступним чином: Галілея і весь Негев відійшли до Ізраїлю; Іудея, Самарія, частина Єрусалиму до Йорданії; смуга Гази до Єгипту. Таким чином, Палестинську державу не було створено. Війна заклала основу конфлікту, який не розв`язаний по теперішній час.

Наприкінці 40-х – на початку 50-х років арабо-ізраїльський конфлікт став складовою «холодної війни». СРСР став на шлях відкритої підтримки арабських країн в їх конфлікті з Ізраїлем. США та країни Заходу на бік Ізраїлю. Спираючись на таку підтримку сторону намагалися силою довести своє права на землі Палестини.

Перша арабо-iзраїльська війна породила проблему палестинських біженців, які розселилися по різних арабських країнах. Все це завдало сильного удару по національній свідомості палестинців: зникли самостійні палестинські організації, порятунок вбачався лише в об'єднанні арабських держав заради визволення Палестини.

У 50-ті роки палестинці покладали надії на Об`єднану Арабську Республіку, в яку об`єдналися Єгипет та Сирія, але англо-франко-ізраїльська агресія (1956) і розпад ОАР (1961) розвіяли ці сподівання.

У кінці 50-х років у Кувейті виникає Рух за національне визволення Палестини (ФАТХ), який очолив Ясир Арафат. Ця організація висунула нову програму боротьби для палестинців: 1."Не арабська єдність шлях до Палестини, Палестина – шлях до арабської єдності"; 2. Невтручання у внутрішні справи арабських держав.

Деякі арабські країни не були зацікавлені у самостійності палестинського руху. Для контролю над ним у 1964 р. адвокатом Шукейрі була створена Організація Визволення Палестини (ОВП).

Щоб вийти з під контролю арабських країн, ФАТХ починає самостійну боротьбу проти Ізраїлю. Перша збройна акція була проведена 1 січня 1965 р. Цей день став днем народження Палестинського Руху Опору (ПРО). За короткий час ФАТХ перетворюється у впливову військово-політичну силу, яка встановлює контроль над ОВП. У лютому 1969 р. Ясир Арафат обирається головуючим Виконкому ОВП. У 1970 р. він стає головнокомандуючим збройними силами палестинської революції.

Обмеженість території де велись бойові дії, рельєф місцевості не давали можливості створити визвольні райони в Палестині, які б мали стати базами для боротьби. Всі збройні акції (терористичні акти) проводились з території сусідніх держав, що призводило до 2-х великих проблем: Ізраїль здійснював напади на ці держави, що викликало до незадоволення урядів і населення цих країн палестинцями; ПРО потрапляв у залежність від арабських держав. Перша проблема привела до збройного конфлікту між Ізраїлем та Йорданією у 1966 р. і палестино-йорданського конфлікту у 1970 р. Палестинцям довелося залишити цю країну і переміститися у Ліван.

Суніти — послідовники основного й найпоширенішого напряму в ісламі. Суніти тлумачать Коран дослівно, роблять ставку на трактування Сунн, вчинків і висловів пророка Мухаммада. Вони вважають, що халіфом може бути тільки людина з репутацією та знаннями богослова, мудра й фізично здорова, визнають законність правління перших чотирьох халіфів — Абу Бакра, Омара, Османа та Алі. Халіф — виборна посада.

Шиїти — послідовники ряду ісламських течій. Шиїти визнають єдиним законним наступником пророка Мухаммада тільки халіфа Алі та його прямих нащадків. На відміну від сунітів, шиїти вважають, що влада має належати імамам, тобто прямим нащадкам Алі та доньки Мухаммада Фатіми, а не виборним особам — халіфам. Більшість шиїтів проживають в Ірані, Іраку, Ємені, Сирії тощо.

Жовтнева війна 1973 р. змінила погляди Ясира Арафата. Він починає виступати за створення палестинської держави не замість Ізраїлю, а поряд з ним, за зміну збройної боротьби мирними засобами вирішення проблем. Такий поворот врятував ОВП від ізоляції і загибелі. У 1974 р. ОВП була визнана єдиним законним представником палестинського народу. У 70-80-ті роки Я.Арафат вів активну дипломатичну діяльність під гаслом: "Жодного дня без руху", зберігаючи товариські стосунки, по можливості з усіма.

9 грудня 1987 р. на лівому березі річки Йордан і в секторі Газу почалось народне повстання ("Інтифада" – війна каменів), яке проводилось без застосування зброї. 15 листопада 1988 р. Національна Рада Палестини (парламент у вигнанні) приймає рішення про проголошення незалежності Палестини. Всі сторони конфлікту зрозуміли, що так далі продовжуватися не може. Зусилля США і СРСР, агресія Іраку проти Кувейту сприяли початку близькосхідного мирного врегулювання.

Перша спроба миром врегулювати арабо-ізраїльський конфлікт була здійснена у 1951 р. королем Йорданії. Але після його вбивства до кінця 70-х років все вирішувалось на полях битв.

У вересні 1978 р. на зустрічі президентів Єгипту та Ізраїлю в Кемп-Девіді, резиденції президента США Д.Картера, було підготовлено історичну угоду між двома країнами про початок мирних переговорів.

26 березня 1979 р. у Вашингтоні Ізраїль та Єгипет підписали мирний договір. Президенту Єгипту А.Садату та прем’єр-міністру Ізраїлю М.Бегіну було присуджено Нобелівську премію за досягнення миру та припинення ворожнечі між двома державами. Спроба укласти подібний договір з Ліваном (1983 р.) була невдалою.

Влітку 1994 р. подібний договір Ізраїль підписав з Йорданією.

Ізраїльський уряд, сформований Партією праці у 1992 р., пішов на прямі переговори з ОВП, яка на той час відмовилась від багатьох своїх позицій щодо не сприйняття Ізраїлю. У вересні 1993 р. в результаті таємних переговорів у Осло (Норвегія) між Ізраїлем і ОВП було підписано декларацію про принципи взаємовідносин. Угода передбачала надання палестинцям автономії на Західному березі р. Йордан і у секторі Газа протягом 5 років.

Впровадження принципів декларації у життя почалося у 1994 р. з введенням автономії у місті Ієріхон і в секторі Газа. Палестинцям були передані повноваження у галузі освіти, культури, охорони здоров'я, соціального захисту населення, оподаткування і туризму. Восени 1995 р. була підписана угода про другий етап введення палестинської автономії. В угоді були визначені питання про майбутнє ізраїльських поселень, кордони і структуру палестинської автономії. Столицею автономії було обрано місто Рамалла.

Проте процес становлення Палестинської автономії йде важко і суперечливо. Пов’язано це з багатьма факторами:

– з обох сторін залишається взаємна недовіра щодо планів мирного урегулювання;

– екстремістські угруповання "Хамаз", "Хезболлах", "Ісламський джихад" та інші ведуть активну терористичну діяльність проти Ізраїлю, часто це відбувається з території Палестинської автономії (терористи здебільшого вбивають мирних жителів, влаштовують вибухи в транспорті, інших громадських місцях). Також Ізраїль стверджує, що Я.Арафат причетний до терористичних актів на території Ізраїлю. У свою чергу палестинці розгорнули Другу інтифаду (2000 р.). Як наслідок, зрив переговорного процесу, початок справжньої війни між Ізраїлем і Палестинською автономією (особливо напружене становище склалося взимку 2002-2003 рр.);

– фактично не відмовились від планів збройного протистояння проти Ізраїлю Сирія, Ірак, Іран, деякі інші арабські держави, які активно підтримують діяльність терористичних угруповань;

– не приймають миру й ізраїльські радикали, які вбили прем’єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабина – ініціатора арабо-ізраїльського діалогу.

Ситуація на Близькому Сході залишається важкою і суперечливою. У будь який час може відбутись ескалація протистояння, наслідки якої неможливо передбачити.

Складно розвивається переговорний процес з Сирією, які обіцяють бути тривалими. Головною проблемою двосторонніх відносин є повернення Ізраїлем Голанських висот, захоплених у війні 1967 р.

Також вагомим наслідком близькосхідного врегулювання є скасування арабськими нафтодобувними країнами з 1 жовтня 1995 р. бойкоту компаній, які мали торгівельні стосунки з Ізраїлем (бойкот було введено у 1947 р.).

У червні 2002 р. США запропонували сторонам план мирного врегулювання, який отримав назву «Дорожня карта» (або «Дороговказ»). На відміну від всіх попередніх планів кожний наступний крок робиться тільки після виконання попереднього; визнається існування Палестинської держави.

Згідно плану передбачалося вирішити палестино-ізраїльський конфлікт до 2005 р. головною метою плану проголошувалося створення Палестинської держави. Реалізація плану мала відбуватися у три етапи. На першому етапі передбачалося відновити становище, що існувало до початку Другої інтифади (28 вересня 2000 р.) і обрати першого прем`єр-міністра Палестинської автономії, яким став Махмід Аббас (Абу Мазен).

На другому етапі (орієнтовно до кінця 2003 р.) передбачалося проведення вільних виборів у Палестині та створити Палестинську державу з “тимчасовими кордонами і деякими атрибутами суверенітету». Тим часом міжнародні посередники мали б організувати міжнародну конференцію з питання надання економічної допомоги новій державі.

Третій етап мав завершитися ще однією міжнародною конференцією, яка мала б оголосити про розв`язання конфлікті. Будуть укладені угоди про постійні кордони, Єрусалим, біженців, ізраїльські поселення на палестинських територіях. Сирія і Ліван дадуть згоду на укладення миру з Ізраїлем.

На теперішній час сторони не можуть вирішить питань першого етапу. Палестинці продовжують терористичні акти, у відповідь Ізраїль робить акції відплати (вбито провідників ХАМАСу, загинуло 400, поранено 20 тис. палестинців), розпочав будівництво стіни, яка б відділила його від палестинської території. Прем`єр-міністр Ізраїлю Шарон запропонував повністю вивести ізраїльські поселення з сектору Газа. У Палестині вже змінилося декілька прем`єрів.

Після відновлення в 1946 р. суверенітету Іран тривалий час перебував у стані політичної нестабільності. У 1953 р. внаслідок військового перевороту до влади прийшов шах Мохаммед Реза Пехлеві, який зумів стабілізувати становище в країні. У 1962 р. він проголосив у країні початок «білої революції» — проведення реформ, спрямованих на модернізацію країни й викорінення феодальних пережитків.

Реформи мали значний вплив на розвиток Ірану. Аграрна реформа порушила традиційну структуру суспільних відносин на селі. Сотні тисяч людей переселилися до міст. Ліквідація поміщицького товарного господарства призвела до зменшення сільськогосподарського виробництва. Іран став імпортером продовольства. Зростання промислового виробництва не встигало за темпами збільшення кількості міського населення, що викликало масове безробіття. Невдоволення людей посилювалося відвертою розкішшю шахського палацу та збагаченням міністрів за рахунок прибутків від експорту нафти. У зовнішній політиці шах орієнтувався на США та країни Заходу. Іран був членом військово-політичного блоку Багдадський пакт (у серпні 1959 р. перейменовано на Організацію центрального договору, СЕНТО)

Така політика шаха спричинила масові протести населення. В умовах відсутності легальної опозиції виразником цих настроїв стало мусульманське духовенство.

Лідером релігійної опозиції став аятола Хомейні (Рухолла Мусаві Хомейні). Він розробив теорію ісламської революції і створення ісламської держави. Хомейні ділив суспільство на три групи: «знедолені», «благочестиві», «слуги сатани». «Слугами сатани» вважали шаха, його оточення, інтелігенцію, імперіалістів, комуністів. Кінцевою метою боротьби Хомейні проголошував створення Світової ісламської держави. В уяві Хомейні іслам виступав не тільки засобом морального вдосконалення людини, але й знаряддям соціальної зміни суспільства. Хомейні негативно ставився як до західної цивілізації, так і до ідей соціалізму: «Не Захід, не Схід, а іслам». У 1963 р. його було заарештовано, а згодом вислано з країни.

Криза шахського режиму щороку наростала. За таких умов шах застосовував різні засоби, щоб зберегти владу. Заборона урядом проведення в жалобні дні традиційних походів віруючих призвела до стихійного вибуху невдоволення населення. Остаточно авторитет шаха підірвали події 8 вересня 1978 р. Під час релігійно-політичного мітингу на площі Жале (Тегеран) солдати розстріляли 1,5 тис. осіб. 26 листопада 1978 р. опозиція оголосила в країні день жалоби.

У лютому 1979 р. в Іран повернувся Хомейні. Тоді ж був створений Тимчасовий комітет ісламської революції, який очолив Мехді Базарган. Духовенство намагалося втримати революцію в мирному руслі, але зробити це не вдалося. Після спровокованих у районі бази військово-повітряних сил під Тегераном боїв між загонами повсталих і шахською гвардією в столиці спалахнуло повстання. Монархію в Ірані було повалено. До 12 лютого 1979 р. сутички припинилися.

У 2011 р. арабськими країнами прокотилася хвиля протестів і демонстрацій, яка отримала назву «Арабська весна». Це революції в Тунісі та Єгипті, громадянська війна в Лівії, повстання в Сирії та Ємені, де почалися громадянські війни, масові протести в Алжирі, Бахрейні, Йорданії, Марокко, Омані та інших країнах.

Приводом до початку «Арабської весни» стали події в Тунісі, де 17 грудня 2010 р. торговець фруктами, оштрафований місцевою поліцією, влаштував акт самоспалення. У країні почалися демонстрації проти існуючого режиму, які влада не змогла придушити. 14 січня 2011 р. під тиском демонстрантів президент Тунісу Зін аль-Абідін Бен Алі втік до Саудівської Аравії. Ці події стали прикладом для населення інших арабських країн.

Єгипет за 33 роки перебування при владі Хосні Мубарака потонув у корупції. Після фальсифікації чергових виборів народ вийшов на протест. Центрами мирних мітингів стали площа Тахрір, яку протестувальники називали «майдан Свободи», і мечеть Рабіа ель-Адавія. Спроби силовиків розігнати демонстрації не дали бажаного результату, і 11 лютого 2011 р. X. Мубарак подав у відставку.

Новим президентом було обрано Мухаммада Мурсі (пов’язаний з організацією «Брати-мусульмани»), проте він протримався близько року. М. Мурсі, який спирався також на гасла «ісламської демократії», не знайшов спільної мови ані із Заходом, ані із сусідами; до цього додалися внутрішні економічні негаразди. У липні 2013 р. його владу було повалено внаслідок військового перевороту. У червні 2014 р. президентом Єгипту став колишній військовий Абдель Фаттах ас-Сісі.

У Сирії перші протести почалися в лютому 2011 р., але вони були локалізовані й швидко придушені режимом. Ситуація змінилася 18 березня через виступи в місті Дара, де під час їх придушення загинули мирні протестувальники. Проти режиму почалося народне повстання, центром якого стало місто Хомс.

Особливістю протестів у Сирії було те, що вони не мали авторитетних загальнодержавних лідерів. Противники режиму виявилися розпорошеними як за етнічними, так і за релігійними ознаками та політичними вподобаннями. Режим Башара Асада контролював лише території поблизу Дамаска та приморські райони.

У результаті подій «Арабської весни» в ряді країн до влади прийшли не демократи в буквальному розумінні слова, а помірні ісламісти. У Марокко та Йорданії уряд був змушений провести ліберальні реформи. У монархічних країнах Перської затоки влада пішла на деякі незначні поступки (було розширено права жінок).

Виникнення ІДІЛ тісно пов’язане з процесами, що відбувалися в Іраку та Сирії на початку XXI ст. У 2003 р. США провели військову операцію в Іраку, у результаті якої було повалено режим Саддама Хусейна (30 грудня 2006 р. після суду його було страчено).

До 2010 р. Ірак отримав досить потужні органи безпеки, великий державний бюджет, відносини всередині країни між різними етнічними та релігійними спільнотами були позитивними. Зрештою президент США Б. Обама оголосив про виведення американських військ і повне відновлення суверенітету Іраку. В Іраку загинуло 4487 військових і 2097 цивільних службовців, близько 400 солдатів союзників (із 21 держави світу). У грудні 2011 р. США вивели свої війська з Іраку.

У січні 2012 р. було створено сирійське відділення «Аль-Каїди» — «Джабгат-ан-Нусра». Бойовики сирійського радикального ісламіста Абу Мухаммада аль-Джулані швидко довели свою ефективність і поповнили ряди новими рекрутами.

В Іраку А. Б. аль-Багдаді у квітні 2013 р. оголосив про утворення ІДІЛ. 10 червня 2014 р. ІДІЛ розпочала блискавичний наступ, у результаті якого до 2015 р. було взято під контроль територію з населенням понад 10 млн осіб. Найбільшим успіхом було захоплення 800 бойовиками міста Мосул (друге за величиною місто Іраку), у якому розміщувалося 30-тисячне військо Іраку. Бойовики захопили величезний арсенал сучасної зброї. За наступні два дні бойовики ІДІЛ оволоділи основними сунітськими північно-західними і центральними провінціями Іраку й наблизилися до Багдада.

29 червня 2014 р. ІДІЛ оголосила про створення халіфату, тобто ісламської теократичної держави.

У серпні 2014 р. ІДІЛ здійснила вторгнення в Іракський Курдистан і швидко просунулася до його столиці міста Ербіль. Вона також почала геноцид проти меншини, відомої як єзиди (етнічно є курдами). Це втягнуло у війну збройні сили курдів (пешмерга). У ході протистояння ІДІЛ зазнала низки важких поразок.

Ці події змусили втрутитися у війну США: організована президентом Б. Обамою кампанія авіаударів проти ІДІЛ спочатку починалася як обмежена інтервенція для захисту американського особового складу в Ербілі та припинення знищення єзидів.

Восени 2015 р. ІДІЛ здійснила терористичні акти в Європі та на Близькому Сході. Найбільш масштабний із них стався 13 листопада 2015 р. в Парижі (Франція). Унаслідок дій терористів-смертників загинуло понад 130 і було поранено більш ніж 380 осіб. Згодом сталися теракти в Ніцці (Франція, 2016 р.), Барселоні (Іспанія, 2017 р.).

Також було завдано поразки ІДІЛ у Лівії та Нігерії. У березні 2019 р. було звільнено останнє місто, що перебувало під контролем терористів. Проте окремі загони ІДІЛ продовжують діяти на території Сирії та Іраку.