«Що таке наше життя, як не той же ярмарок? Ми беремо від інших те, що потрібно нам, і віддаємо, що потрібно іншим...».

Справжній ярмарковий бум спостерігався в Україні в ХІХ столітті. За кількістю ярмарків на рік перше місце посідали Харківська та Полтавська губернії. Ярмарки були найяскравішою подією в житті українців. Задовго до світанку селяни пішки або на возах вибиралися з сіл і довгою чередою тягнулися до місця ярмарку. У Валках таким місцем була центральна площа. Ярмаркувати їхали, як на велике свято, – гарно одягнені, з піднесеним настроєм. На ярмарках вирувало життя, яке любили спостерігати художники та письменники. Тут у митців з’являлося натхнення та народжувалися сюжети майбутніх творів.

У Валках ярмаркували 6 разів на рік. Кожен з них мав свою назву:

• Стрітенський (2 лютого);

• Благовіщенський (25 березня);

• Миколаївський (9 травня);

• Преображенський (6 серпня);

• Воздвиженський (14 вересня);

• Миколаївський (6 грудня).

Отож, вирушаймо прямісінько на валківський ярмарок кінця ХІХ століття, де вже йде жвава торгівля. Знайомтеся: це сім’я Панченків з Посуньок, що приїхала на ярмарок продавати квас. А це Петрик Панченко, який виросте і напише книгу про своє валківське дитинство. Буде в ній і епізод про ярмарок:

«На початку літа у Валках відбувався ярмарок. Більшого свята важко уявити. Ще за кілька днів до того мати заходжувалася біля квасу. Ми мили пляшки, потім допомагали розливати в них рудий квас, закорковували спеціальною забивачкою, схожою на маленьку диню. . .

. . . За день, за два батько споруджував на базарному майдані ятку з парусини, а в суботу починалося вже підторжя. Мати продавала квас по три копійки за пляшку. Міцний, аж у п'яти б'є!

Такими тимчасовими ятками був заставлений увесь майдан. В одному ряду торгували пряниками, цукерками, паляницями, бубликами, в другому – мануфактурою, галантереєю, шапками, картузами, а просто на землі тяглися ряди з молоком, сметаною, картоплею, бурячками – всім, без чого господиня не зварить обіду. Там, де баби кричали похриплими голосами: "Сластьони, сластьони!" – тхнуло перегорілою олією, трохи далі іржали коні, мукали корови, верещали поросята, прив'язані за ногу, а їм вторили катеринки: "Разлука ты, разлука, чужая сторона. . .".

Просто перед нашою яткою сиділи кружком у поросі сліпі лірники, крутили свої релі й співали Лазаря. Біля них зупинялися жалісливі жінки й кидали милостиню в шапки на землю, – то ячний горішок, то мідяк. Тут же стояли вряд старці з поводирями в довгих полотняних штанцях на одній шлейці і канючили милостиню в перехожих. Їм теж клали в простягнуті руки.

Я дивився на старців із заздрістю: скільки вони за день назбирають грошей! Нарешті наважився й собі. Відбіг трохи далі від нашої ятки, угледів якогось панка в білому кашкеті з кокардою і з панею під руку й несміливо вимовив:

– Дайте, не минайте!

Пані, підтримуючи одною рукою довгу спідницю, скрухо похитала головою:

– Скільки тих жебраків розвелося.

– І ще більше буде, – відказує панок. – Розтринькують грошики по закордонах! – І чомусь сердито блимнув на мене.

Я злякався і шмигнув у натовп. Мене пані назвала жебраком, старцем. Стало так соромно, що аж сльози виступили на очах.

Ярмарок тягся два дні, але після пригоди з панком він уже не здавався мені принадним. А може, я просто стомився від невпинного гомону, вражень і куряви, яка забивала ніс. Вона осідала тільки вночі, прибита росою, і тоді повітря приємно пахло вогкою землею.».

Ярмарки в Україні продовжували існувати аж до 30-х років ХХ століття. Колорит українського ярмарку майстерно передав Микола Гоголь у повісті «Сорочинський ярмарок», а також наш земляк Петро Панч в автобіографічній повісті «На калиновім мості» – той самий допитливий хлопчина, якого ми зустріли на валківському ярмарку.

Матеріал проілюстрований цитатами з книги Петра Панча «На калиновім мості» (1965 рік).