Сонгород... Так охрестив наше місто відомий український письменник Петро Йосипович ПАНЧ (справжнє прізвище – Панченко), для якого Валки були рідними. Яким він запам'ятав місто свого дитинства і юності, дізнавайтеся вже зараз!

"Повітове місто лежало в долині між горбами. За що назвали якусь сотню-дві підсліпуватих хаток містом, було незрозуміло. На горі виднівся цвинтар. Там, певно, були поховані не люди, а надії всіх, хто в цьому місті чогось прагнув. Справжній Сонгород.

Посередині міста базарна площа, на якій в три ряди столів з неструганих дощок. Базар збирається двічі на тиждень, а ярмарок – чотири рази на рік. Довкола площі кілька двоповерхових кам'яниць, а решта – мазані, під залізом. В місті п'ять церков та шоста на цвинтарі, куди вечорами ходить гуляти молодь. Молодь гуляє і в центрі, на дощатих тротуарах, або йде в кіно "Чари" чи в Народний дім, коли там бувають вистави. Є ще тут тюрма, реальне училище, гімназія, вища початкова школа й скарбниця...

... Сонгород – місто невелике. Воно не мало ні фабрик, ні заводів, хіба що одну сушарню, на якій працювало п’ять чоловік. Тому все, що було більш вимогливе, тікало до губерніальних міст. А ще більше було тих, кого гнали туди злидні. Під солом’яними стріхами, та й під бляхою, залишалися або немічні, або старі та молодь, що не встигла ще вилетіти з батьківських гнізд.

Місто не жило, а ниділо. Десятками років не міняло свого вигляду: вулиці вимощені бутом лише в центрі. Так само тільки в центрі були тротуари на три дошки та кілька гасових ліхтарів. Влітку все вкривалося порохом, а восени – болотом.

Тишу в місті порушувало тільки час від часу деренчання воза чи мукання худоби, яку іноді проганяли центральними вулицями. Воду діставали з колодязів, а став посередині міста поступово обертався в болото.".

(Із повісті "На калиновім мості").

Петро Панч. 1920-ті роки.

ЛІТЕРАТУРНИЙ МОДНИК З ВАЛОК

У 1990 році в місті Торонто побачив світ двотомник спогадів талановитої української письменниці Докії Кузьмівни ГУМЕННИ під назвою «Дар Евдотеї».

Пригадуючи початок своєї літературної діяльності, авторка дає характеристику відомим харківським письменникам-двадцятникам, з якими її звела спілка селянських письменників «Плуг».

Серед них був і наш земляк Петро Йосипович ПАНЧ, за сприяння якого у 1940 році була надрукована одна з повістей Докії ГУМЕННИ. Цитуємо спогади письменниці:

«Ось Панч. Тепер він уже автор "Голубих ешелонів", член ВАПЛІТЕ, ходить по редакціях дуже загонисто-гордо у крилатому плащі, як англійський лорд, напускає на себе пиху, щоб поспіти в кар’єристичному гоні. Він уже тоді «ходив у мастітних» (тодішній дотеп), «котірувався» (теж; означало: «був в обігу, як монета, яку приймають», а не «вийшов з тиражу», як той, кого не хочуть друкувати).

Я не дивую Панчеві. Він же, бідний, сам був петлюрівським офіцером і в бурхливих штормах, що бушували навколо, грібся якомога, хоч би навіть коштом обплювання того стягу, під яким він сам колись стояв. Але його самий тільки профіль, сама постава нагадували, що він – військовий, кадровик...».

Згадуючи іншого члена «Плуга» – Володимира Зеноновича ҐЖИЦЬКОГО – письменниця порівнює його манеру одягатися з бездоганним стилем Петра Йосиповича: «навіть Панч не міг зрівнятися з Ґжицьким у виглаженості.».

Такий він, літературний модник з валківських Посуньок!

На знімках: письменник Петро ПАНЧ та обкладинка книги Докії ГУМЕННИ «Дар Евдотеї». Том 1.

ПЕТРО ПАНЧ: НЕВІДОМЕ ПРО ВІДОМОГО

Час від часу "Валківська старовина" знайомить своїх підписників із літературною спадщиною нашого відомого земляка, письменника Петра Йосиповича ПАНЧА.

Сьогодні ж пропонуємо вашій увазі одну з його малярних робіт, що зберігається в домашньому архіві родини Панча.

До речі, художній талант письменника успадкували його праправнучки Анастасія та Олександра Шинкаренки.

На фото: малюнок молодого Петра ПАНЧА з написом "Валки". 1911–1913 роки.