Сонгород... Так охрестив наше місто відомий український письменник Петро Йосипович ПАНЧ (справжнє прізвище – Панченко), для якого Валки були рідними. Яким він запам'ятав місто свого дитинства і юності, дізнавайтеся вже зараз!
"Повітове місто лежало в долині між горбами. За що назвали якусь сотню-дві підсліпуватих хаток містом, було незрозуміло. На горі виднівся цвинтар. Там, певно, були поховані не люди, а надії всіх, хто в цьому місті чогось прагнув. Справжній Сонгород.
Посередині міста базарна площа, на якій в три ряди столів з неструганих дощок. Базар збирається двічі на тиждень, а ярмарок – чотири рази на рік. Довкола площі кілька двоповерхових кам'яниць, а решта – мазані, під залізом. В місті п'ять церков та шоста на цвинтарі, куди вечорами ходить гуляти молодь. Молодь гуляє і в центрі, на дощатих тротуарах, або йде в кіно "Чари" чи в Народний дім, коли там бувають вистави. Є ще тут тюрма, реальне училище, гімназія, вища початкова школа й скарбниця...
... Сонгород – місто невелике. Воно не мало ні фабрик, ні заводів, хіба що одну сушарню, на якій працювало п’ять чоловік. Тому все, що було більш вимогливе, тікало до губерніальних міст. А ще більше було тих, кого гнали туди злидні. Під солом’яними стріхами, та й під бляхою, залишалися або немічні, або старі та молодь, що не встигла ще вилетіти з батьківських гнізд.
Місто не жило, а ниділо. Десятками років не міняло свого вигляду: вулиці вимощені бутом лише в центрі. Так само тільки в центрі були тротуари на три дошки та кілька гасових ліхтарів. Влітку все вкривалося порохом, а восени – болотом.
Тишу в місті порушувало тільки час від часу деренчання воза чи мукання худоби, яку іноді проганяли центральними вулицями. Воду діставали з колодязів, а став посередині міста поступово обертався в болото.".
(Із повісті "На калиновім мості").
Петро Панч. 1920-ті роки.
