СВІТИЛО ВІТЧИЗНЯНОЇ НАУКИ

20 серпня 2013 року відійшов у вічність видатний український фізик-експериментатор, академік Національної академії наук України, випускник Валківської середньої школи Манжелій Вадим Григорович. Біля супермаркету «Норма» у Валках знаходиться будинок №23 колишнього шкільного гуртожитку, в якому майбутній академік проживав зі своєю мамою – заслуженою вчителькою УРСР Горовіц Поліною Яківною.

У 2015 році в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна відбулася презентація книги «Академик В. Г. Манжелий в воспоминаниях», в якій зібрані спогади про вченого його колег, друзів, учнів та рідних. Цікавий біографічний матеріал доповнений численними фотографіями з життя Вадима Григоровича.

Особливо цінними є інтерв’ю із самим академіком. Автор одного з них – нині покійний письменник-земляк Віктор Гаман. Серед різних тем, піднятих журналістом, валківське дитинство Вадима Григоровича. «В «чистому вигляді» прожив у Валках п’ять років, – розповідав вчений. – Однак потім я ще п’ять років навчався у Харкові, але кожної неділі їздив до Валок – поїздом, через Ков’яги. Спогади у мене лишилися тільки добрі. Валківська середня школа була дуже добра. У нас був тільки один десятий клас, а скільки вийшло відомих людей!».

А ось спогади з останнього інтерв’ю, зробленого журналістом Л. В. Сєвєріною у 2013 році: «По ряду причин в валковской школе был в те годы прекрасный преподавательский состав и царила доброжелательная атмосфера. Блестящим учителем физики и математики был Борис Николаевич Киценко (сын его тоже физик). Он умел увлечь своим предметом. Я только недавно выяснил, почему такой незаурядный человек, Б. Н. Киценко, оказался преподавателем сельской школы – у него были какие-то нелады с государственной властью. Его запроторили в маленькую сельскую школу, мы от этого только выиграли. Его влияние было чрезвычайно большим. Любимым его выражением, если кто-либо плохо отвечал, было: «Стыдобысько-страмовысько», учеников называл по имени, но добавлял «Батькович». Были великолепные учителя истории, украинской мовы, русского языка и литературы».

У шкільні роки Вадим Манжелій обожнював читати, любов до книги йому прищепила мама. «Помню, чтобы записаться в районную валковскую библиотеку, – пригадував наш земляк в останньому інтерв’ю, – нужно было сдать 2 книги. На полках, к которым у меня был свободный доступ, можно было найти уникальные, редкие книги. В школьные годы я прочитал массу книг, среди которых были, в частности, произведения Вольтера и стихи Киплинга… Читал я много и все, что попадалось «под руку».

Теплими спогадами про свого однокласника поділився Іван Павлович Полтавський, випускник Валківської середньої школи, а нині доцент Української державної академії залізничного транспорту: «Вадим Манжелий был самым таланливым учеником нашого класса. Нас поражала его способность первым решать любые задачи по физике и математике. Помню, как я гордился, что хоть один раз, просидев всю ночь за решением задачи по физике, я его опередил. Вадим был прекрасным товарищем, скромным, отзывчивым, всем успевал помочь в учебе.».

Закінчивши школу із золотою медаллю, всебічно розвиненому юнаку, наділеному багатьма талантами, було важко визначитися з вибором майбутньої професії. «Вирішив вступати в Гірничий інститут, – розповідав Вадим Григорович в бесіді з Віктором Гаманом. – Але почав я навчатися в групі гірничих маркшейдерів, і мені розхотілося вчитися. Вирішив перейти в юридичний інститут. Але туди мене не взяли. Треба було мати рекомендацію, якусь практику роботи. Тоді я вирішив піти на журналістику в університет. Правда, був не факультет, а лише відділення. Наостанку мій шкільний товариш, Толя Креснін, з яким я сидів на одній парті не один рік, який уже перейшов на фізмат університету, сказав, що він попросить декана, аби той взяв і мене. А минуло вже два місяці навчання. Мене взяли на фізмат, але без стипендії. Першу сесію я склав на відмінно, і мені дали стипендію».

У 1955 році Вадим Манжелій з відзнакою закінчив університет. Та стіни рідного закладу він не полишив, влаштувавшись працювати асистентом на кафедрі експериментальної фізики. А через п’ять років Вадим Григорович уже був науковим співробітником Фізико-технічного інституту низьких температур, куди його запросив засновник та директор інституту, професор Борис Вєркін. Протягом 45 років наш земляк очолював один із відділів установи.За цей час став лауреатом Державних премій УРСР, СРСР та премії ім. Б. І. Вєркіна Національної академії наук України. Крім того, Вадим Манжелій був удостоєний звання заслуженого діяча науки і техніки України та звання почесного професора Інституту низьких температур та структурних досліджень Польської академії наук. Відійшовши від виконання адміністративних обов’язків у 2007 році, Вадим Григорович передав свої повноваження теж валківчанину – В’ячеславу Олександровичу Константинову. У книзі спогадів опублікована його стаття «Несколько слов о моем знаменитом земляке». Початок розповіді в котрий раз приводить читача до валківської середньої школи. «Честно признаюсь, – розповідає В.Константинов, – я практически ничего не знал о своем знаменитом земляке в период обучения в валковской средней школе (1964-1967) и на физфаке ХГУ (1967-1971); оправданием этому может служить то обстоятельство, что тогда он еще не входил в категорию знаменитых. Я хорошо знал его маму Полину ЯковлевнуГоровиц. Хотя она не преподавала в нашем классе химию и биологию, но иногда подменяла других преподавателей, я помню ее уроки. Впоследствии оказалось, что у нас с Вадимом Григорьевичем было бщий учитель физики Борис Николаевич Киценко: он был прекрасный педагог и многим своим ученикам привил любовь к этой науке.».

Роботі у Фізико-технічному інституті низьких температур Константинов завдячує Поліні Яківні та її сину, який на той час був заступником директора ФТІНТа. «Вадим Григорьевич, – відзначає він, – был очень внимателен к людям, тем более, к тем, кого он рекомендовал. Я не сомневаюсь, что все это время он по-землячески следил за моей карьерой и неожиданно осенью 1979 года предложил перейти в его отдел.».

Відзнаючи людські якості свого колеги, Константинов пригадує, що Вадим Григорович ніколи не забував привітати співробітників та своїх знайомих із днем народження та іншими пам’ятними датами. А в останні роки за допомогою спеціальної комп’ютерної програми він розраховував незвичайні ювілеї: 600 місяців або 20000 днів із дня народження, з чим і вітав «ювілярів».

А ще колезі з Валок запам’яталося, як Вадим Манжелій «часто в шутку называл себя «великовалковским шовинистом» и ратовал за великие Валки от Можа и до Можи (Мож – речушка, протекающая через Валки, Можа – река в Белоруссии.)».

Свого часу наше місто познайомило Вадима Манжелія із його майбутнім колегою Михайлом Івановичем Багацьким, спогади якого теж вміщені у книзі: «55 лет разделяют нашу первую встречу с Вадимом Григорьевичем Манжелием, которая состоялась в г. Валки зимой 1959 г. Я с группой однокурсников проходил педпрактику в средней школе, завучем которой была мама Вадима Григорьевича Полина Яковлевна. На большой перемене я обменивался с однокурсниками впечатлениями о прошедшем уроке. К нам подошел среднего роста, худощавый, спортивного сложения молодой человек. На лице его играла легкая улыбка, добрые, умные глаза искрились юмором. Извинившись за прерванную беседу, он спросил: «Не видели ли вы Полину Яковлевну?» Я не знал тогда, что моя научная работа будет проходить под руководством этого человека. На следующий год он был руководителем моей курсовой работы.».

Під керівництвом Вадима Манжелія були захищені десятки кандидатських дисертацій. Багато його учнів стали докторами наук. Випускники створеної академіком наукової школи низькотемпературних теплових властивостей молекулярних кристалів працюють у харківських вузах, а також Західній Україні, Польщі, Швеції, Австралії, Бразилії, Китаї.

Наступна зустріч М. І. Багацького та В. Г. Манжелія відбулася у ФТІНТі. Перший, новоспечений випускник університету, був направлений сюди на роботу, а другий вже завідував лабораторією теплових властивостей твердих тіл. М. Багацький завжди захоплювався ерудицією, глибокими знаннями та працелюбністю свого колеги. «К нему можно было обратиться с любым вопросом в рабочее и нерабочее время. – пригадував він. – А во время круглосуточных измерений он заходил к нам утром и вечером, чтобы посмотреть и обсудить новые результаты и, если есть необходимость, внести изменения в эксперимент. Вадим Григорьевич «жил экспериментом вместе с нами. В коллективе лаборатории царила атмосфера взаимногоуважения, творческого отношения к работе, научной увлеченности… Он был хорошим психологом и «видел» способности каждого сотрудника отдела и всегда способствовал успешному продвижению их в научной работе. Ко всем сотрудникам отдела он обращался по имени и отчеству. Это не вызывало отрицательных эмоций, а дисциплинировало».

Одним із напрямків багатогранної діяльності нашого земляка була робота над виданням міжнародного журналу «Физика низких температур» – надзвичайно популярного в даній галузі науки, який читають у Сполучених Штатах Америки, Європі та Азії. У спогадах близького знайомого Вадима Манжелія Вадима Михайловича Локтєва, киянина, академіка НАН України, читаємо: «Украинские, да и зарубежные физики навсегда сохранят искреннюю признательность Вадиму Григорьевичу за «Физику низких температур». Да, за почти 40-летнюю историю этого журнала он не был ни его основателем, как гласит официальная документация, ни главным редактором. Но все, кто хоть мало-мальски причастен к этому журналу прекрасно знают, кто в нем правил ежедневный бал. Знают, кто вкладывал в него не только свои силы, но и душу, кто продвигал его в сознание физической общественности и вывел в число лучших отечественных журналов, а по физике – сделал, безусловно, лучшим.». Академік Локтєв захоплювався своїм харківським другом. «Яркая, многогранная личность Вадима Григорьевича, – відзначав він, – была такова, что даже единожды встретившись с ним, забыть его было невозможно.».

Своїми сокровенними, неформальними спогадами про Вадима Манжелія поділилася його донька Олена Вадимівна Манжелій: «Мой отец был очень основательным человеком, настоящей опорой семьи… Все мое детство и взрослую жизнь в доме бывали папины сотрудники. Папа часто диктовал тексты статей, обсжудал с ними результаты. Вообще, своим сотрудникам папа старался помогать. Должна сказать, что в трудные времена и вовремя его болезни они отвечали тем же. За годы жизни у папы появилось много друзей, коллег и учеников. Папа был очень общительным и обаятельным… Человеком мой папа был очень увлекающимся: собирал обертки от конфет, юмористические рисунки без подписи, курьезные документы, в последние годы коллекционировал хорошие анекдоты… Папа любил природу и животных. Любил пешие прогулки. В последние двадцять пять лет у нас в доме жили коты. Больше всех коты любили папу. Я даже немножко обижалась: я их кормлю, лечу, забочусь о них, а любят они его. На это папа смеялся и говорил: «Сердцу не прикажешь.».

Спогади про Вадима Манжелія, представлені у виданій книзі, яскраво розкрили перед читачами образ ерудованого вченого, неординарної людини, яку і до сьогодні вважають незамінною.

На фото: Вадим Манжелій та будинок шкільного гуртожитку у Валках, в якому з 1945 по 1950 рік проживав вчений.