ПЕРШЕ ФОТОАТЕЛЬЄ У ВАЛКАХ
Саме так, на французький манер – «atelier» – називалися перші фотографічні заклади. Цього тижня будемо говорити про перше фотоательє у Валках та першого валківського фотографа.
Сім років тому, досліджуючи історію фотосправи у нашому місті, я вперше познайомилася з яскравою, немов спалах фотокамери, людиною, яка у 1872 році перевернула свідомість валківчан, принісши в їх життя незвідане чудо наукового прогресу – фотографію. Тоді, зібравши докупи усі відомості про першого валківського фотографа, я написала краєзнавчий нарис та опублікувала його у нашій місцевій газеті. З часу, що минув, коло дослідників життєпису Григорія Миколайовича Оже (саме так звати нашого героя) значно розширилося, а значить, з’явився слушний привід знову поговорити про першовідкривача фотографії у Валках.
Француза за походженням Григорія Оже по праву вважають «своїм» у 18-ти містах колишньої Російської імперії. Принаймні, стільки фотографічних закладів Оже я нарахувала. «Своїм» називаємо його і ми.
Майбутній фотограф народився 9 січня 1834 року в Євпаторії. Його батько, дворянин Микола Антонович Оже, був одним із засновників та першим лікарем грязелікувальниці у кримських Саках. Дослідники творчості Миколи Гоголя припускають, що саме Микола Антонович опікувався лікуванням відомого письменника під час його перебування у Саках в 1835 році.
Малий Оже майже не розлучався з пензлем та фарбами, тому майбутній вибір професії для нього був очевидним. 1852 року Григорій вступив до Петербурзької Академії мистецтв, облюбувавши клас живопису відомого на той час художника-романіста Максима Никифоровича Воробйова. Однак невдовзі навчання довелося перервати. Григорій втратив батька, тому вирішив повернутися до Євпаторії, аби підтримати свою родину у скрутний час. В Криму доля подарувала юнаку зустріч із відомим художником-мариністом Іваном Костянтиновичем Айвазовським, який погодився стати його вчителем.
Через три роки Оже повернувся до Петербурга, де склавши випускні іспити, отримав чин некласного художника – найнижчий із усіх можливих. Тим не менш, це давало йому право працювати за фахом. Але невідомо, з яких причин, свою кар’єру молодий художник розпочав із започаткування власної фотографічної справи.
Перша фотомайстерня Григорія Оже відкрилася у Петербурзі в 1857 році. В цьому ж приміщенні знаходилася редакція його журналу «Светопись» – першого в Російській імперії фотографічного видання. Цікаво, що на сторінках журналу фотографія розглядалася як образотворче мистецтво поряд із живописом та графікою.
Річна підписка ілюстрованого журналу «Светопись», видавцем якого був Григорій Оже, складала цілих 30 карбованців. На той час це було занадто дорого для любителів фотографічного мистецтва. Тому через кілька років журнал збанкрутів.
Співвласником «Большой фотографической мастерской» Оже у Петербурзі був Йосип Богдан. Імена цих двох фотографів бачимо на унікальній світлині 1858 року із зображенням відомого російського письменника Миколи Некрасова.
Далі буде.
На фото: Микола Олексійович Некрасов. (Найстаріша відома світлина фотографа Григорія Оже).
Місце зберігання: меморіальний музей-квартира М. О. Некрасова у Санкт-Петербурзі (відділ Всеросійського музею О. С. Пушкіна).
На зміну бурхливому життю в Петербурзі прийшли розмірені полтавські будні. У 1870 році Григорій Оже переїхав до Полтави, де відкрив невелике фотоательє. А вже через два роки він опинився у Валках. У Державному архіві Харківської області зберігся дозвіл на відкриття фотографічного закладу в нашому місті від 3 травня 1872 року.
Вражає те, що фотоательє у Валках з’явилося одним із перших серед міст Харківської губернії. Тільки уявіть собі, якою дивиною було для валківчан сфотографуватися у француза Оже! Як відомо з архівних документів, його фотоательє містилося в будинку валківського купця Белібашева. На жаль, фотографічних свідчень існування фотомайстерні Оже у нашому місті на сьогоднішній день немає.
Слідом за Валками фотографічні заклади Григорія Оже відкрилися у Рибінську, Вологді та Твері, де знаходився маєток його дружини – тверської дворянки Олександри Олександрівни.
Наступні фотоательє з’явилися в Ярославлі, Тулі, Санкт-Петербурзі та Оренбурзі. Ось так звучала реклама фотомайстерні Оже в Оренбурзі: «Фотография художника Императорской Академии художеств Г. Н. Оже на Эссенской улице, дом Лактаева, снимает ежедневно, моментально, во всякую погоду.».
Крім звичної зйомки, художник Оже влаштовував у місцевому театрі Оренбурга «вечори з «туманними картинами». На стіні висвічувалося зображення, і до нього читався текст.
Також, проживаючи в Оренбурзі, Григорій Миколайович займався розписом ікон. Ось що про це говорять історичні документи: «Особой благодарности заслуживает ученик великого И. К. Айвазовского, фотограф и художник Григорий Николаевич Оже, который за 200 рублей весьма добросовестно исполнил заказ по написанию всех икон училищной церкви». В даному випадку мова йде про церкву святих мучениць Софіїї та її дітей Оренбурзького єпархіального жіночого училища.
Прибутковість фотографічного бізнесу ІІ половини ХІХ століття була невисокою. Адже людина, яка вирішила відкрити фотоательє, мала найняти не менше чотирьох робітників! Один розставляв меблі, другий – розсаджував людей у потрібних позах (він так і називався – «позер»), третій – відсовував-засовував занавіски для створення світлових ефектів, четвертий займався друком знімків. Велика затратність фотографічної справи, особливо у невеликих містечках, де бажаючих сфотографуватися було не так багато, часто призводила до банкрутства закладу. Та наш герой Оже завжди знаходив вихід: влаштовувався театральним декоратором у провінційні театри, малював портрети на замовлення. А ще, коли закінчувалися гроші, брав штатив та йшов знімати оточуючі краєвиди, щоб потім налагодити випуск листівок з їх зображенням.
Далі буде.
На фото: світлина Григорія Оже оренбурзького періоду. 1894-1897 роки.
Продовжуючи знайомство з першим валківським фотографом Григорієм Оже, зупинимося на владикавказькому періоді його діяльності. Адже саме у Владикавказі Оже зміг у повній мірі розкрити свій художній талант, присвятивши себе іконопису. 1899 року в журналі «Владикавказские епархиальные ведомости» містилася ось така реклама художньої майстерні Григорія Оже:
«Художник Императорской Академии Художеств Г. Н. Оже, удостоенный Высочайшей благодарности Его Императорского Величества за свои работы, имеет честь довести до сведения причтов Владикавказской епархии, что он принимает заказы на все живописные и иконостасные работы для церквей, а также имеет большой выбор туманных картин для духовно-нравственных и исторических чтений, подробные каталоги коих высылаются по первому требованию бесплатно. Работу мою можно видеть в Кафедральном Михаило-Архангельском Соборе и в Крестовой церкви Его Преосвященства, и весь иконостас в Грузинской церкви.».
Виконання художніх замовлень потребувало великої фізичної віддачі, але при цьому Григорій Миколайович встигав займатися і фотографією, яка приносила додатковий заробіток: фотографував місцеві храми, працював фотографом на сімейних урочистостях. Одна зі світлин, зроблена Оже у Владикавказі, збереглася до сьогодні.
У 1901 році мандрівний фотограф залишив Владикавказ та оселився у Нижньому Новгороді, почавши усе спочатку за вже відомим сценарієм: черговий фотографічний заклад з майстернею живопису та іконопису, і його реклама у місцевій газеті. Звучала вона так:
«Фотография В. Д. Нартова и художника Г. Н. Оже, удостоенного Всемилостливейшей благодарностью Его Императорского Величия за исполненные им работы. Открыта ежедневно и во всякую погоду на Ильинке, рядом с аптекой Ремлера. Цена весьма умеренная».
Світлини цього періоду діяльності Григорія Оже представлені у фондах Державного російського музею фотографії в Нижньому Новгороді.
Два останні фотоательє художника були відкриті у містах Курської губернії: Бєлгороді та Обояні. В цей час Оже почав стрімко втрачати зір, що змусило його просити прихистку у родині свого молодшого брата.
У 1906 р. Григорій Миколайович написав листа тодішньому ректору Петербурзької Академії мистецтв Василю Кривенку. Скоріше за все, лист був написаний його племінником під диктовку. Ось його повний текст:
«Ваше превосходительство! Позвольте мне принести Вам мою чувствительнейшую благодарность за присылку мне пособия в десять рублей из сумм Его Высочества Августейшего Президента, и вместе с тем обратиться к Вам с покорнейшей просьбой. Так как вследствии болезни глаз и старости я поставлен в такое положение, что решительно не в состоянии заработать себе на кусок хлеба, осмелюсь просить Ваше Превосходительство, не можете ли Вы исходатайствовать поместить меня в какую-нибудь богадельню. Я так много проработал на провинциальных театрах, что имел бы право просить как бывший декоратор театральный в убежище для престарелых артистов при Русском театральном Обществе, но это могло бы осуществиться только в таком случае, ежели бы Его Высочество наш Августейший Президент принял бы во мне участие, но я не смею утруждать Его Высочество и прошу хоть в какую бы то ни было богадельню меня пристроить, чтобы не умереть на улице. При том, я Вам должен сказать, что попал я в это положение не вследствие порока, а просто вследствие несчастно сложившихся обстоятельств потери зрения, семьи и, наконец, своих сбережений. Еще раз прошу Ваше Превосходительство: не откажите просьбе старого художника, пристройте меня куда-нибудь. Примите уверение в искреннем к Вам уважении Вашего покорнейшего слуги Г. Н. Оже. Обоянь. 30 ноября 1906 г.».
Богодільні для престарілих художників не було, а тому в проханні Григорію Миколайовичу було відмовлено. Де і за яких умов помер художник, що сталося з його родиною, невідомо.
Здавалося б, на цьому сліди першого валківського фотографа Григорія Оже губляться. Але ж «Валківська старовина» та її численні підписники знають, що ніщо не виникає з нічого і не зникає безслідно. Продовження цієї історії читайте вже завтра!
На фото: світлини, зроблені у фотоательє Григорія Оже в Нижньому Новгороді. 1901-1904 роки.
ПОРТРЕТ ФРЕЙДА - ПАВЛОВА
Цю історію розповіла одеситка Валентина Коган – донька відомого психоаналітика, перекладача праць Зігмунда Фрейда Якова Мойсейовича Когана.
Чи знайоме вам відчуття, коли дитяча уява, сфотографувавши певні предмети, побачені в дитинстві, зберігає їх у своїй пам’яті протягом усього життя? Таким особливим предметом для Валентини Яківни Коган став портрет Зігмунда Фрейда, який висів під самою стелею у її батьківському будинку.
Після заборони радянською ідеологією використовувати психоаналіз як науковий та психотерапевтичний метод, Яків Коган усвідомив, що зберігати у себе вдома портрет такої одіозної особистості, як Зігмунд Фрейд, вкрай небезпечно. Реалії часу вимагали якщо не знищити, то хоча б надійно сховати портрет куди подалі. Ось тут і виникла ідея, не виймаючи портрет Фрейда з рами, під тим же склом закрити його зверху іншим портретом. Залишилося лише вирішити, чий образ сховає Фрейда від сторонніх очей до настання часу його реабілітації.
На початку 1950-х років родина Якова Мойсейовича Когана проживала в адміністративному корпусі Одеської психіатричної лікарні. В той час у цій же лікарні знаходився на лікуванні художник Микола Оже, який мав у своїй родословній французькі коріння. Ось як пригадувала цього чоловіка донька Якова Когана:
«Это был высокий мужчина лет пятидесяти с благородной внешностью, спокойным продолговатым лицом и большими красивыми руками. Он был одинок. Его никто не посещал. Я не знаю, с каким диагнозом он находился в больнице, но был он тих и кроток. Однажды он обратился к отцу с просьбой дать ему возможность заняться рисованием. Отец купил краски, кисти, бумагу, холст и прочую полагающуюся утварь и привел его к нам домой.
С тех пор Николай Оже часто приходил к нам и подолгу занимался рисованием. Я не составила себе представления о масштабах его дарования, так как не очень в этом компетентна, да и делал он только репродукции с картин известных художников, помещаемых на цветных глянцевых вкладках в журнале «Огонек».
Там-то и увидел отец репродукцию портрета академика И. П. Павлова работы художника М. В. Нестерова. Вероятно, эта картина, оказавшаяся в нужный момент в нужном месте, мгновенно родила в сознании отца шальной замысел использовать ее для задуманной цели.
Николай Оже, воодушевленный конкретностью поставленной цели, воспроизвел на холсте масляными красками цветной портрет Павлова, увеличив его до размеров портрета Фрейда. Так строгий черно-белый Зигмунд Фрейд был надежно защищен лубочно красочным бело-розово-голубым И. П. Павловым.
Павлов служил укрытием Фрейду до 70-х годов, когда мы покинули нашу квартиру в психбольнице. Рама с портретом была снята со стены, и ученые, рукотворные воплощения которых провели «в тесном контакте» много лет, наконец, расстались. Портрет Фрейда мы без раздумий подарили доктору Б. Г. Херсонскому, а портрет Павлова в числе других картин-репродукций, выполненных Николаем Оже, – остался в качестве экспоната, иллюстрирующего творчество душевнобольных, в музее больницы, который впоследствии разместился в комнатах нашей бывшей квартиры.».
Звичайно ж, ми не можемо дати однозначну відповідь, чи мав душевнохворий художник Микола Оже родинний зв’язок із валківським фотографом Григорієм Оже. Але ж стільки неймовірних співпадінь! Обидва Оже мали французьке коріння, однакове прізвище та малювали портрети (як відомо, Григорій Оже виконував портрети на замовлення). А ще одеський художник міг бути названий Миколою на честь відомого євпаторійського лікаря Миколи Антоновича Оже – батька фотографа Григорія Оже.
Можливо, ці сміливі припущення колись знайдуть своє підтвердження. Адже життя таке непередбачуване, і ще може нагадати нам про існування у Валках фотоательє художника Оже. Наприклад, випадково знайденою фотографією у старенькій бабусиній скрині…
На малюнку: портрети Зігмунда Фрейда та Івана Павлова.