Однією з трагічних сторінок української історії є масові репресії сталінського режиму 1920-1950 років. Сьогодні у рубриці «Долі валківчан» – спогади Олександра Воловика про свого дідуся, видатного геолога, який 10 років провів у виправно-трудових таборах республіки Комі:
«Іван Григорович Добринін, рідний брат моєї бабусі, народився 1 лютого 1894 року у селі Чутове Полтавської губернії. Про нього я знаю, в основному, з розповідей моїх бабусь і мами. Іван був середнім серед дітей Добриніних. На нього, як на сина, батьки покладали найбільші сподівання. Моя бабуся Марія Григорівна колись розповідала, що Івану під час його навчання у Валківському реальному училищі передавали набагато більше харчів і грошей, ніж сестрам. Але образи в неї не було. Це ніби само собою розумілося.
Бабусі запам’ятався епізод, коли Івана і ще декількох учнів реального училища хотіли відрахувати за участь у заході, присвяченому річниці Шевченка. Тоді його мати, прабабуся Агрипіна Андріївна, їздила до настоятеля училища і слізно прохала, щоб сина не відраховували. Не знаю, чому так сталося, адже Шевченко тоді не був заборонений. Навіть декілька його віршів містилися в шкільній хрестоматії у перекладі російською мовою. Можливо, на той час українську мову не можна було використовувати в публічних виступах, а, може, учні читали заборонені вірші, такі, як «Розрита могила» чи «Стоїть в селі Суботові».
Тоді в реальному училищі, на відміну від жіночої гімназії, були поширені патріотичні погляди. Учні вдягалися у вишиванки, а керівництво забороняло, бо існувала спеціальна форма. Іван Григорович тоді став говорити чистою українською мовою, і своє прізвище почав писати на український кшталт – Іван Добридень.
Після закінчення реального училища Іван Григорович навчався у Санкт-Петербурзі в Гірничому інституті. Це було з 1913-го по 1916-й рік. Під час навчання він їздив на Урал, де працював у польових партіях колектором, топографом, начальником знімального загону. Потім він повернувся до Санкт-Петербурга, де познайомився з українською громадою, у тому числі – з Симоном Петлюрою. Бабуся розповідала, що вони близько здружилися і потім разом повернулися до України. Коли Петлюра був військовим головнокомандувачем, Іван Григорович був при ньому ніби ординарцем, виконував його доручення.
У 1918-1919 роках дідусь працював в уряді УНР, був членом комісії зі складання карти корисних копалин України. Пізніше став позаштатним співробітником Геологічного кабінету Української Академії Наук, а згодом – геологом у відділі прикладної геології Українського державного університету.
Коли дідуся заарештували, йому було 37 років. На той час він працював у Києві директором видавництва української літератури «Книгоспілка». Бабуся розповідала, що тоді Іван Григорович був у когось в гостях, а там говорять, що і того забрали, і того забрали з їх кола.
Він тоді вирішив, що і за ним можуть прийти. Щоб не потрапити до рук НКВДевців, він вкинув у вікно своєї квартири гіллячку з дерева. А там дійсно вже була засідка. Батько Івана Григоровича, що тоді проживав разом з ним, вийшов з будинку і сказав, щоб додому не йшов. З того дня дідусь почав переховуватися від влади.
Декілька разів батько зустрічався з Іваном Григоровичем на базарі. З собою він брав ящик зі «шкуратками», вдаючи, що займається ремонтом взуття. А Івану Григоровичу передавав те, що було під «шкуратками», напевне, харчі. Але потім дідуся все ж таки спіймали. Сталося це 15 листопада 1930 року. Зі слів бабусі, йому приписували «зв'язок із закордоном», тобто шпигунство. Типове обвинувачення в той час. Але в інтернеті є дані, що Іван Григорович був засуджений за статтею 54-7 КК УРСР, тобто шкідництво. Коли бабуся питала, чи били його, він сказав , що били графином по голові, але я нічого не підписав. Дякувати Богу, що він не потрапив під репресії 1937 року. Там, я думаю, в застінках НКВС підписав би будь-що.
Дідусь був засуджений 13 лютого 1931 року трійкою Державного політичного управління на 10 років виправно-трудових таборів. Івану Григоровичу, можна сказати, «пощастило», що він на той час мав професію гірничого інженера, тож в засланні йому знайшлася робота за спеціальністю. Ось що пишуть про ті часи в інтернеті:
«Отбывал срок в Соловках - Свирске - Чибью (Ухта) - Вязьме - снова Чибью. В Ухте работал по специальности, стал одним из ведущих геологов Коми АССР. Одним из первых применил там электроразведку и электрокаротаж скважин. В середине 30-х преподавал в Ухтинском горном техникуме.».
