З ІСТОРІЇ МИКОЛО-КОМИШУВАТИ (частина-1).
Комишувата – це власницька слобода, яка розміщувалася в південно-західній частині староводолазьких дач і відповідно належала поміщикам Старої Водолаги Дуніним та їх нащадкам. В історико-статистичному описі Харківської єпархії Філарета є короткий межовий опис від 1676 року, який не дає чіткого уявлення про те, наскільки близько доходили ці землі до річки Орчика. Хай там як, але вся ця територія в ті часи належала Харківському полковнику Донець-Захаржевському Григорію Єрофійовичу, а пізніше його синам та внукам.
Сучасне село Миколо-Комишувата розташоване на лівих берегах річок Орчика та Комишувати. У ЦДІАК у фонді Харківської полкової канцелярії (Ф-1725, оп.1) є кілька справ, які прямо вказують, що саме ця територія на початку XVIII століття належала старшині та козакам Огульчанської сотні, а першим поселенням був хутір сотника Гаєвського Івана Тимофійовича. Для прикладу наведу два витяги (спр.748, арк.400): «Лета от рождества Христова тисяща семь сотъ десятого мая в пятий на десять день по указу великого государя и по приказу Харковского полковника господина Лаврентия Шидловского Харковский полковой судья Семен Афанасиевичъ (Квітка*) по челобитию валковского сотника Прокопа (Рубана*) и сотни его козаков да уголчанского сотника Ивана Гаевского и сотни его козаков да перекопского Івана Андреевича (Волошина*) и сотни его козаковъ ездил в урочище на речку Орчикъ для отводу всемъ імъ сенокосних лукъ…». «…А по челобитию валковского жителя Прокопа Тендетника да уголчанского жителя Герасима Панченка отвелъ имъ обоимъ сенокосную луку скресно по ту сторону речки Орчика против хутора и луки Гаевского к речки Орчику лежачую, по признаниям что прежде того он же Прокоп тою лукою свободно владел и позаорувал…». Тобто виходить, що полковий суддя Квітка С.А. вже по факту затвердив землі Тедетника і Гаєвського. Більш точну локацію хутора Гаєвського можна дізнатися з купчої огульчанського козака Цибульника, який володів сусіднім хутором (спр.793, арк.7 зв.-9). У цій справі є доволі детальний межовий опис і все одразу стає зрозумілим. У вище згаданому історико-статистичному описі Харківської єпархії є повідомлення про пограбування татарами хутора Гієвського в 1718 році. Але чи про саме цей хутір йде мова - невідомо. Деякі справи вказують, що і Прокіп Рубан до 1710 року в цих краях багато чого прихопив.
Згодом нащадки Прокопа Тендетника змінили прізвище на Пащинський, а Герасима Панченка на Панкратьєв. Дещо пізніше Герасим Панченко продав свою частину за 2 рублі вже Федору Прокоповичу Пащинському (спр.748, арк.400 зв.). Справа про продаж підпрапорним Гаєвським Іваном Івановичем асаулу Прокопу Михайловичу Рубану батьківської землі (ціна 20 рублів) в листопаді 1726 року вже більш точно вказує на розташування всіх земель колишнього сотника Гаєвського: «… от дач сотни уголчанской по спаленной хутор отца моего Івана Гиевского… с другой сторони от Берестовой до Мартинова Полтавцева хутора…» (спр.748, арк.402). Це була доволі велика ділянка у вигляді літери «Г». Вздовж Орчика від річки Комишувати на захід до Тернової балки і по лівій стороні цієї балки від хутора Полтавського на південь до річки Берестової. Рівно через рік вдова Рубана продала цю ділянку Тендетниченку (Пащинському) Федору Прокоповичу (спр.748, арк.403). Зрозуміло, що під час будівництва української оборонної лінії значну частину цієї землі в Пащинського «підрізали». Хутір Гаєвського в цих двох купчих вказується вже спаленим.
У Старій Водолазі відреагували на події, що відбувалися на їх окраїнних землях лише в лютому 1730 року. Зять Донець-Захаржевських (одружився з онукою Григорія Єрофійовича) полковник ландміліцького Путивльського полку Дунін Андрій Миколайович виклопотав собі частину землі, яку вдова Рубана не встигла продати. Наведу частину прохання Дуніна до полкової старшини: «…имеющияся близъ речки Орчика долина прозиваемая Комишоватая которая по ровнями водолажскими впала в речку Орчикъ по меже бившаго межовщика Самсона Агиева сына Динисіева в дачах староводолажских лежитъ, а оною владелъ полку Харковского асаулъ Прокоп Михайловъ сынъ Рубанъ по смерть свою, а нине де оная долина лежит в пусте, і просит насъ чтоби тоею долиною з волною степью которая в близности по прежнимъ своимъ крепостямъ владети ему полковнику Дунину по прежнему…» (спр.748, арк.123 зв.-124 зв.). Для «лутшего достоверия» Дунін А.М. отримав від Харківського полковника Григорія Квітки урядового листа, якого «ствердили при полковой печатке» з єдиним застереженням: «… кроме купленнихъ крепостнихъ угодей, ему полковнику владети позволяется…». Тобто земля на лівій стороні річок Комишувати й Орчика ще залишалася у власності Пащинського.
А. Дунін, напевно, відразу поселив на правому березі річки Комишувати хутір. Ось що про цей хутір повідомляла Валківська сотенна канцелярія через 20 років по тому: «Хуторъ скотинной в урочище на Комишоватой долине бывшаго ландмилицкого Путивлского полку полковника, что после того былъ в слободских полках бригадиром Андрея Николаева сына Дунина поселен на валковских казачих заимочных дачах, а почему неизвесно, в длину земли на пять верствъ, в томъ хуторе живут подданые люди черкасы» (спр.270, арк.16 зв.). Десь в 1738-40 роках А. Дунін помер. До 1760 року всіма справами керувала його дружина Ганна Яківна, на руках якої залишилося 3 сини і 8 дочок. У 1744 році вона відділила вже одруженого старшого сина Петра, віддавши йому село Знам'янку на річці Іванах (спр.298). Так між комишуватськими і знам'янськими землями з'явився кордон, що пройшов по Гавриловій балці (лівий відвершок Вишневої балки) і верхів'ях Сухої і Мокрої Комишувати.
Г. Я. Дуніна померла 08.01.1760 року (Ф-2007, оп.1, спр.2026) і всю власність успадкував її середній син Олександр. Доля молодшого сина Івана наразі невідома. Остання згадка про нього є в купчій 1755 року: «…ландмилицкого Орловского полку прапорщик Иван Андреевич Дунин…» (спр.925, арк.9). Мова йшла про продаж маєтностей в селі Іванівка поблизу Харкова їхньому зятю полковому судді Ковалевському Івану Григоровичу.
Напевно, саме Олександру Андрійовичу Дуніну і належить заселення слободи Комишувати поблизу вже існуючого хутора. В статистичному звіті полкової канцелярії 1765 року сказано, що у власності капітана Олександра Дуніна в Мерефянській сотні згідно ревізії 1763 року наряду зі слободою Старою Водолагою і селами Харсиковкою й Олександрівкою є і хутір Комишуватський з населенням 35 душ чоловічої статі (спр.731, арк.12 зв.). Є також згадка вже про дещо більше поселення за серпень 1765 року: «…имеется у означенного господина моего в Харковскомъ полку в староводолажских дачах лежащая с принадлежащей степью и сенными покосами близъ речки Орчика в урочище на долине прозываемой Комишоватой на которой построенъ хуторъ и при оном имеетца поселение вольных черкасъ дворовъ с пятнадцать…». З цієї ж справи можна дізнатися, що в слободі вже був свій атаман Хома Чоп та писар Яків Григорович Водолазький (спр.196, арк.60-66). На плані Катерининської провінції 1765 року, куди потрапила і частина Слобожанщини, вже можна знайти позначення слободи Комишуватої, але чомусь без назви.
У фонді Слобідсько-Української губернської канцелярії (Ф-1710, оп.1, спр.464) є «Справа про захват землі відставного вахмістра Пащинського Андрія Федоровича поміщиком Дуніним» за 1768 рік. Під час судового процесу 12 старожилів з сусідніх поселень (карлівські, перекопські та валківські жителі) під присягою запевнили суд, що ця земля ніколи Дуніну не належала, а була куплена Пащинськими 60 років тому. Але, як бачимо по факту межування 1778 року, Пащинський втратив землю на лівих сторонах річок Комишувати та Орчика до Тернової балки. Все це видно на геометричному плані Валківського повіту 1784 року. Два ряди вулиць слободи знаходяться ще на правому березі річки Комишувати поруч з хутором. Також там можна помітити і сліди огульчанських топонімів - хутори Цибульниківський та Нестеровський. А ще на карті 1869 року, коли Комишувата вже розташовувалася на місці колишніх огульчанських дач, позначена Свинаріва балка. Свинар – це одне з найпоширеніших прізвищ Огульців. Повертаючись до геометричного плану, зазначу про деякі помилки в розташуванні балок. Так Вишнева на плані зовсім коротка і до Гаврилової не доходить. А Гаврилова чомусь приєднана до Грушевої. Насправді північний кордон комишуватських земель того часу проходив точно по Вишневій балці.
Кількість населення слободи Комишувати в порівнянні з 1763 роком почала різко зростати. Так через 10 років вона становила 558 мешканців, а по ревізії 1782 року – 637 (ДАХО, Ф-31, оп.141, спр.8, арк.400 зв.). З цієї ж ревізії, а також з відомості 1775 року (ДАХО, ф-31, оп.141, спр.97. арк.321) видно, що заселяли слободу в основному вихідці з Полтавщини - Лубенський, Гадяцький, Миргородський, Полтавський полки. Кілька сімей прибуло з Сумщини та сусідніх поселень, що входили на той час до Азовської губернії. Як не дивно, але й з Огульців прибуло до 1774 року як мінімум 2 сім'ї. Це Шаліопа Іван Прокопович (1715р.н.) та Головченко Пантелиймон Якович (1742р.н.). Обох можна знайти в сповідних розписах Покровської церкви Огульців за 1763 і 1771 роки відповідно. Цікаво, що батько Івана Шаліопи Прокіп Савелійович (1682р.н.) проходить ще в перепису Огульчанської сотні 1732 року під прізвищем Грек. Поруч з ним його сини Євтей -20 років та вище згаданий Іван -17 років (ЦДІАК, Ф-1725, оп.1. спр.22. арк.579 зв.). Багато представників цього роду й до сьогодні зберегли свою своєрідну зовнішність. Звичайно, що греками в Комишуваті їх не називали, а ось «індійцями» декого, так точно.
Важко сказати парафіянами якого приходу були перші комишуватці. У Старій Водолазі і Знам'янці їх не помічено. У Сніжковому Куті і Миколаївці також. У Валках тим більше. З'являються тільки в Архангельській церкві слободи Михайлівки в 1777 році. Така ж сама ситуація і з жителями самої Михайлівки. До відкриття в слободі церкви їх ніде неможливо знайти. Прізвища багатьох парафіян в метричних книгах тривалий час відрізнялися від тих, що в ревізьких казках. Наведу кілька цікавих прикладів: Трокай - Євтушенко, Сула – Мелещенко, Литвин – Максименко, Козленко – Герасименко, Чумак – Гарбуз, Підіпригора – Мироненко, Ахтирський – Горбокінь, Затулибуря – Семенченко. На теперішній час тільки декого з Гарбузів називають Чумаками й абсолютно всіх Герасименків Козлами.
Автор матеріалу - Сергій Піонтковський