З ІСТОРІЇ МИКОЛО-КОМИШУВАТИ (частина-3)
У 1861 році помер полковник Іван Миколайович Дунін, і його племінник Шидловський Микола Михайлович остаточно став власником М-Комишувати. Напевно, у зв’язку з цим затяглося і прийняття Уставної грамоти. Затвердили її тільки 29 листопада наступного року. Згідно з нею, селяни (740 душ чоловічої статі) отримали право на викуп 1984 десятини землі й відповідно отримали статус тимчасово зобов’язаних (ДАХО, Ф-16, оп.2, спр.507).
Оформлення викупної угоди також відбулося не зразу. На початку травня 1863 року помер і Микола Михайлович. Тривалий час його вдова Євдокія Михайлівна Шидловська (Львова) з п’ятьма дітьми (Михайло, Дмитро, Микола, Ганна і маркіза Марія де-Траверсе) ділили спадщину. Крім М-Комишувати, у них ще були маєтності в Лебединському та Бахмутському повітах. Акт про викупну угоду на суму 80 тисяч 873 рублі було затверджено 23 січня 1864 року (ДАХО, Ф-16, оп.1, спр.1646). Цікаво, що саму угоду за всіх неграмотних старшин, старост і свідків підписував сімнадцятирічний юнак Шаліопа Григорій Іванович – майбутній земський гласний Валківського повітового земства. За даними 1870 року всі жителі М-Комишувати були вже в статусі селян-власників («Харківський календар на 1871 рік», ст.194). Це означає, що за доволі короткий термін їм вдалося погасити взятий у 1864 році банківський кредит на викуп своєї землі.
До своєї смерті в 1871 році в М-Комишуваті господарювала вдова Шидловська. Потім всі маєтності успадкував її син Михайло. Хоча декілька наділів по 100 десятин у східній частині комишуватських земель дісталися його численним племінникам. Михайло Миколайович Шидловський був доволі помітною особою. Відомо, що з 1841 по 1865 рік він працював чиновником особливої канцелярії міністерства внутрішніх справ у Москві, а потім нетривалий час був навіть градоначальником міста Одеси. З «Харківських календарів» можна дізнатися, що з 1874 року Шидловський служить начальником з’їзду мирових суддів Валківського округу, а з 1882 по 1888 рік обирається предводителем Валківського повітового дворянства, потім, до 1892 року, – працює земським начальником першої дільниці. У 1877 році Шидловський будує собі новий цегляний будинок на правому березі річки Комишувати. В цей період у селі працює цегельний завод для власних потреб, на якому трудиться 6 робітників («Харківський календар на 1879 рік», ст. 128). Також у господарстві був водяний млин, винокурний завод, розводили овець, елітних коней і корів. Поруч з економією на шляху в Знам’янку стояв шинок.
На лівій стороні річки в селянській частині М-Комишувати також відбувалися певні зміни. У статистичному звіті 1872 року повідомляється про наявність в селі будинку волосного правління та початкового народного училища. Кількість населення – 1545 мешканців (ДАХО, Ф-51, оп.1, спр.93, арк.10 зв.). На 1878 рік - 319 дворів,1763 жителя, дві лавки й шинок (ДАХО, Ф-51, оп.1, спр.302, арк.25). Різке збільшення кількості дворів пояснюється утворенням в селі ще трьох нових вулиць. Розташувалися вони вздовж лівого берега річки. Перша називалася Клинчик, бо утворила своєрідний клин між двома старими вулицями. Друга – Широка, бо права сторона цієї вулиці пролягла вздовж Свинарівого яру, який проходить на значній відстані від берега річки. Пізніше посеред цієї вулиці збудували стадіон. Третю назвали Каганилівською, напевно, від слова каганець. Якщо не помиляюся, то каганилами в ті часи називали людей, які виготовляли самогон.
У 1885 році на кошти громади розпочалося будівництво дерев’яної церкви на площі села (ДАХО, Ф-4, оп.94, спр.18). У березні 1886 року на сході громади навіть вирішили припинити на рік фінансування сільського училища через нестачу коштів, бо всі вони були спрямовані на будівництво церкви (ДАХО, ф-636, оп.1, спр.59, арк.3 зв., 14). Як не дивно, але громада зуміла і церкву добудувати, і розширити доволі тісне приміщення училища. Так Успенська церква села Миколо-Комишувати була освячена 1 жовтня 1887 року. Її першим священником став Могилянський Микола Григорович (ДАХО, Ф-40, оп.113, спр.201, арк.304). А вже 15 жовтня розпочався навчальний процес і в реконструйованій будівлі початкового народного училища. Викладачем на той час був Рогальський Михайло Степанович (ДАХО, Ф-636, оп.1, спр.50, арк.6).
У той же час сільськогосподарський бізнес у Шидловського явно “не пішов”, і він був змушений взяти позику в банку під заставу свого маєтку. Таким шляхом пішли і його племінники. Князь О. Д. Голіцин у своїй книзі «Спогади» (ст.40-41) повідомляє, що маєток Михайла Шидловського був закладений у Дворянському банку і по другій закладній у поміщика зі Старого Мерчика Є.М. Духовського. Через невиплату боргів банку маєток двічі на рік виставляли на торги, але завдяки клопотанням Духовського, який частково сам сплачував за Шидловського відсотки, потім з торгів знімали. Так продовжувалося кілька років. Та одного разу маєток все ж таки був проданий.
У ДАХО у фонді Харківського відділення дворянського банку є 7 справ, які вказують, що розпродаж відбувся в 1896 році. Всі невеликі ділянки в східній і південно-східній частині земель племінників Шидловського були скуплені заможними селянами Минківської, Нововодолазької, Новоселівської та Караванської волостей (ДАХО, ф-72, оп.1, спр.228, 232, 242, 258, 259, 266, 290). Вони там згодом поселили низку невеликих хуторів під загальною назвою Мокра Балка. Маєтності самого М.М. Шидловського були продані банком на аукціоні молодому подружжю Кумані Михайлу Михайловичу та Марії Василівні (Біскупській). Згідно з переписом населення 1897 року вони вже проживають у Миколо-Комишуваті (ДАХО, Ф-51, оп.1, спр.356, арк.139 зв.). Але їхній шлюб виявився нетривалим. Після розлучення в 1902 році Марія Василівна Кумані продала комишуватський маєток інженеру Волику Федору Парменовичу, який і став останнім поміщиком М-Комишувати. Варто зазначити, що його старший брат Іван ще в кінці ХІХ століття почав вести в селі своє господарство. Він був власником водяного млина і тримав майстерню з ремонту сільгоспінвентаря. Можливо, і якусь ділянку землі прикупив при розпродажі 1896 року. Загалом за Воликами в М-Комишуваті на 1918 рік числилося 1673 десятини землі і ще 200 біля михайлівських Скельок (ДАХО, ФР-089, оп.2, спр.33, арк.140).
Згідно з переписом 1897 року, населення М-Комишувати складало 1880 мешканців. У селі проводилося чотири ярмарки: 5-та неділя Великого посту (Похвальна), 15-го травня (Дмитрівська), 18-го вересня, 23-го листопада. Також запрацювало поштове відділення і було відкрито агрономічну та ветеринарну дільниці. Перший земський фельдшер був помічений ще в січні 1883 року. Ним був Павловський Анатолій Антонович. Згодом він одружився на сестрі священника Могилянського (ДАХО, Ф-40, оп.142, спр.49, арк.177 зв.). З метричних книг Успенської церкви можна дізнатися, що після смерті М.Г. Могилянського в 1900 році священником став його зять Закрицький Тимофій Андрійович. У листопаді 1904 року Закрицького замінив на цій посаді його старший брат Іоан Андрійович. Останні 20 років існування церкви (1909-1929р.) священником був Капустянський Михайло Степанович.
З приходом радянської влади в кінці січня 1919 року в М-Комишуваті були організовані волвиконком (перший голова Шаповал Дмитро Євсійович) та сільрада, яку очолив Шальопа Тимофій Іванович (ДАХО, ФР-089, оп.1, спр.49, арк.32). Зі справ фонду ФР-481 (М-Комишуватський волвиконком) видно, що до початку 1923 року його очолювали 10 різних керівників. При цьому останні 5 були «чужаками», яких фактично призначали вказівкою з Валок. Станом на 1920 рік в М-Комишуваті проживало 2255 мешканців (ДАХО, ФР-481, оп.1, спр.2, арк.30). У цьому ж році в центрі села поруч з церквою був побудований Народний дім. Для цього були розібрані цегляні комори та сарай у колишньому маєтку Волика (ДАХО, ФР-089, оп.1, спр.192, арк.30).
16 лютого 1920 року відбувся волосний схід селян М-Комишуватської волості, на якому прийняли рішення про перерозподіл землі: “…для безземельных и малоземельных граждан установить потребительскую норму 1,5 дес. на каждую наличную душу, при чем если семейство состоит из 2-3 душ, то таковые наделяются 5-ю десятинами…” (ДАХО, ФР-089, оп.1, спр.192, арк.6 зв.). Роздача відбувалася за рахунок володінь поміщика Ф.П. Волика та інших селян-одноосібників, які мали більше 20 дес., хоча всі вони, включаючи й Волика, у свій час цю землю купили й мали на руках відповідні документи. Зрештою, під час колективізації в 1929-30 роках землю відібрали у всіх. Вірніше, відбулася “добровільна” передача землі у колгоспи. Саме після перерозподілу 1920 року на північних комишуватських землях, що належали поміщику Волику, утворився хутір Суха Балка. Тільки відносився він до Рождественської сільради, оскільки тільки його жителі отримали там свої наділи (ДАХО, ФР-481, оп.1, спр.30, арк.37).
У доданому до допису файлі є унікальна світлина, зроблена з літака. В кадр потрапили всі колишні огульчанські дачі з сучасним селом Миколо-Комишуватою. Також там зроблені помітки про локацію вже неіснуючих давніх поселень на цій території – хуторів Гаєвського і Комишуватського та старої слободи Комишувати на правому березі річки. Крім того, видно кілька сіл з північної території колишнього М-Комишуватського району - Ново-Грякове, Горчаківку, Ландишове, частину Серпневого (з під крила), Благодатне і навіть Сидоренкове.
Автор матеріалу - Сергій Піонтковський