Ця зворушлива історія – про валківську гімназистку Анастасію Добриніну, яка завдяки своїй наполегливості, щоденній копіткій праці та бажанню допомагати людям здійснила давню юнацьку мрію, ставши лікарем. На її рахунку – сотні збережених життів валківчан, з якими вона пліч-о-пліч пройшла тернистий шлях тривожних революцій, голодних 30-х та воєнних 40-х років. Про це розповів її люблячий онук, валківчанин Олександр Воловик:
«Моя бабуся по лінії мами народилася у 1892 році в селі Новоіванівка Валківського повіту (пізніше – Коломацького району). Її батько, тобто мій прадідусь, працював рахівником у місцевого поміщика на прізвище Дурново. За розповідями бабусі, Дурново був культурним господарем, поля з цукровими буряками в нього обробляли трактори. В економії були зоотехніки, ветеринари. Прадідусю поміщик добре платив, крім того, надавав безкоштовно житло та харчування. Але наймані робітники жили набагато гірше, спали в бараках покотом на соломі.
Бабуся була свідком подій 1902 року, коли місцеві селяни громили та грабували місцеві економії. Поміщик Дурново тоді втік до Харкова, але незабаром повернувся разом із козаками. Ходили по хатах і, якщо знаходили щось з економії, в основному мішки з цукром, то били різками і нагайками. Багато хто, щоб не бути викритими, вночі викидали мішки з цукром у річку Коломак. А потім бабуся з подружками бігали на річку пити воду, що була солодка, мов чай.
В родині Добриніних зростало троє дітей. Доньки Анастасія та Марія здобули престижну на той час освіту у Валківській жіночій гімназії, а син Іван закінчив Валківське реальне училище.
Про шкільні роки бабуся розповідала мало. Єдине, що я запам’ятав, це те, що в неї були проблеми із Законом Божим, і колись законовчитель отець Слюсарєв сказав: «Вот что, Добрынина, если не ответите сейчас на мой вопрос, то буду называть Вас не Добрынина, а Злодынина.» І дійсно потім так називав. А питання стосувалось походження людини, і бабуся відповіла на нього в стилі вчення Дарвіна, а не як було потрібно.
Після закінчення гімназії бабуся якийсь час працювала вчителькою молодших класів. Це була типова робота для випускниць гімназії. Потім захотіла вступити до медичного інституту, хоча рідні були проти. Незадовго до цього дозволили до медичного інституту приймати жінок, і на потоці, крім бабусі, було лише дві жінки. Вони між собою дружили і якось на літніх канікулах поїхали разом на екскурсію до Криму. Пам'ятаю, були ще в бабусі їхні кримські фото в широких літніх капелюхах. Ця подорож запам'яталась бабусі на все життя, розповідала в основному про мечеті, про мусульманські звичаї.
Під час навчання в неї були романтичні стосунки з російським письменником В'ячеславом Шишковим, хоча він був набагато старший за неї. У Харкові письменник чи то навчався, чи був у якихось справах, а коли повертався додому до Сибіру, то хотів, щоб бабуся поїхала з ним. Але вона відмовилась. Пізніше він прославився написанням книги "Угрюм-ріка", за якою був знятий фільм. Бабуся дивилась його по телевізору.
Потім почалася революція, але при жодній владі навчання не припинялось. Як розповідала бабуся, одного дня студенти дивляться у вікно – німці йдуть в залізних шоломах, а другого дня – гайдамаки тягнуть гармати на волах. А викладачі говорять: «Господа, не отвлекайтесь, слушайте лекцию.»
Диплом лікаря-фтизіатра бабуся отримала вже десь у 1920-21 році.».
На фото зліва: батьки моєї бабусі Добринін Григорій Сергійович та Добриніна Агрипіна Андріївна (у дівоцтві Трьомка). 1890 рік. Полтава. Фотограф Йосип Хмелевський.
На фото справа: бабуся Добриніна Анастасія Григорівна, учениця Валківської жіночої гімназії. Приблизно 1908 рік. Полтава. Фотограф Лейба Смелянський.
