«З Валок до Минківки йду піхтура. По дорозі наздоганяю немолодого дядька, який ніс на плечах чимале дерев’яне барило. Привіталися. Дядько теж одразу заговорив на модну тему:
– Оце зробив мені валківський бондар бочку. А спитайте мене, дурного, – навіщо? Може, вона у тсозі* буде мені потрібна, як корові сідло…
Дорога почала спускатися у вибалок. Мій попутник зняв барило з плечей, покотив його покотом, приспівуючи:
Ей бочечко, куди котишся,
Попадеш ти у тсоз –
Не воротишся.»
(Василь Минко, «Червоний Парнас»).
Бочки, діжки, барила, бодні, кадки, дійниці, цебра, маснички, ступи, жорна, віялки, мірки… І це далеко не повний перелік виробів, які вміли виготовляти ремісники-бондарі.
На початку ХХ століття найвідомішими майстрами-бондарями у нашому краї були коломачани Степан Криворучко, Іван Гречко, Марк Гінік, а також костівчани Федір та Микола Пасішники.
Свої вироби вони збували валківчанам та мешканцям сусідніх сіл під час проведення ярмарків.
Вартість виробів коливалася від 30 копійок до 4 карбованців.
Бондарське ремесло було поширеним та затребуваним не лише на Валківщині, а й у різних куточках світу, про що свідчать численні прізвища, що походять від назви цієї професії: українські «Бондар», «Бондаренко», «Бондарчук», польські «Беднаж», «Беднарський», «Беднарчик», чеське «Беднарж», болгарське «Бочваров», англійське «Купер», італійське «Боттаї», угорські «Кадар» і «Боднар», грецьке «Варелас» та багато інших.
Сьогодні вироби бондарів можна побачити в експозиціях музеїв чи в господарствах людей старшого віку.
На фото: бондар за працею. 1903 рік.
*тсоз – товариство спільного обробітку землі, форма сільськогосподарської виробничої кооперації в перші роки радянської влади.