УКРАЇНСЬКИЙ «КУКЛАЧОВ» ІЗ КОВ’ЯГ
2 січня 1944 року в селищі Ков’яги Валківського району народився Микола Леонтійович Назарько – заслужений артист УРСР, лауреат Всесвітнього фестивалю ілюзіоністів. Останні роки свого життя наш земляк мешкав у місті Ізюмі Харківської області, де під одним дахом зібрав більше сотні котів та собак.
Про життєвий шлях Миколи Назарька дізнаємося з його автобіографії, вміщеної в рекламно-інформаційному проспекті «Живое золото Украины», який артист видавав за власний кошт. Про свою появу на світ артист розповідав: «Украина горела пожарищами войны, шел 1943 год. В село Ковяги война пришла грохотом танков, пушечными выстрелами, слезами людей, могилами погибших солдат и населения. Назарько Леонтий Илларионович, житель этого села, оставив свою жену Назарько Марину Аникеевну, двух сыновей Леонида и Александра, ушел на фронт, это было еще в сорок первом, а сейчас Марина жила уже два года сама с детьми. Все здоровые люди в селе работали, немцы гнали их копать окопы, рвы, траншеи, за это немцы давали кусок хлеба. Марина стирала и варила еду немцам, живущим в ее хате. Именно в это время ее заметил один немец, майор по званию, по имени Эрих. Он много помогал Марине, оказывал помощь в продовольствии. У Марины и Эриха был роман. Эрих очень полюбил эту дородную и очень красивую украинку, она была веселого жизнерадостного нрава, очень красиво пела, ее голос заставлял заслушаться любого, даже тех же фашистских солдат, живших в ее хате.
Пришло время и немцы стали поспешно отступать. Эрих ушел с немцами. Он очень просил и уговаривал Марину уехать с ним, но она отказалась от этого предложения и осталась дома со своими детьми, а спустя еще некоторое время она уже в 1944 году родила сына. Память о немецком майоре Эрихе Марина сохранила до последних дней своей жизни, но никогда ни разу она не назвала сыну, рожденному от Эриха, имени его отца. Эту тайну поведали сестрыМарины, утверждая, что никого другого у Марины в течение всей войны не было.
Умерла Марина в 1997 году в городе Изюме. Всю жизнь она очень любила сына Николая, она всегда делала все, что было в ее силах, чтобы помочь в жизни своему сыну, сделать из него человека. Вернувшийся с войны Леонтий Илларионович, муж Марины, еще долгие годы издевательски относился к своей жене, он никак не мог простить ей романа с немцем. Выросли все дети, Леонид, Александр, Николай, но только в 1953 году, Николая, сына Эриха и Марины, униженной и оскорбленной матери, удалось переписать на фамилию своего мужа. Так у меня появился отчим, а я обрел имя: Назарько Николай Леонтьевич.»
У 1952 році майбутній артист пішов до першого класу Ков’язької школи. Крізь усе життя Микола Назарько проніс світлу пам’ять про свою першу вчительку Євгенію Василівну Ходську. «Внешне она напоминала одну из графинь, которую уже успел я тогда увидеть в каком-то кино, вполне возможно, что она была еврейкой, но это все мои домыслы, но в любом случае, Евгения Васильевна была таким учителем, которых я никогда больше и нигде не встречал. У Ходской никого не было из родных, все время она прожила в селе и там она и умерла, там ее и похоронили на местном кладбище у выгона. Я часто останавливаюсь возле ее могилы и всегда вспоминаю о ней, это была великая и мужественная женщина, порядочная, благородная, а душа ее и серце всецело принадлежало людям села.», – розповідав артист.
Розділ про Євгенію Ходську вміщений у книзі Віктора Гамана «Мої незрадливі супутниці», в якому письменник поділився спогадами своєї матері Ганни Павлівни – колишньої учениці Євгенії Василівни:
«Ця вчителька мене дуже любила. Вона заміж не ходила. Все життя віддавала учням. Любила дуже бідних дітей. В якої дівчинки нема гребінця або стрічки, так вона купить за свої гроші. А то в якогось хлопчика немає ремінця, теж придбає за власні гроші. Бувало взимку так захурделить, що й світу білого не видно – вона залишить учнів у себе ночувати, нагодує, пригостить какао. Багато дітей вперше взнали, що таке какао.»
Свого часу Микола Назарько потурбувався про те, аби в Ков’ягах з’явився пам’ятний знак на могилі Євгенії Василівни Ходської.
Ймовірно, що Микола Леонтійович ніколи б не став артистом, якби не один випадок із його дитинства, проведеного в Ков’ягах. «Ремонтировали нашу хату, – розповідав артист, – нужна была обычная задвижка на печь, для дымохода. Купить задвижку можно было только в Харькове, вот меня туда и послали, дав мне 15 рублей на задвижку и два рубля на поезд туда и обратно. В Харьков я приехал рано утром. Не заметив как, я оказался на улице Свердлова, теперь она называется Полтавский шлях. Там, на этой улице, я увидел огромную сцену из фанеры, она была яркой и красочной, вырезанные и раскрашенные клоуны, обезьяны, медведи, слоны, увидев это, я тут же начал искать цирк. Цирк тоже был рядом, буквально пятьдесят метров от этой афиши. Но касса была закрыта и мне пришлось ожидать до 11 часов. Не думая о задвижке, я купил билет на представление, но ожидать пришлось до семи вечера. Сидел я в цирке ближе первого ряда в кресле, а передо мной уже был барьер манежа. Рядом сидели люди, богато одетые, а я был в ситцевой клетчатой рубашечке, да в штанах из плащ-палатки с одной подтяжкой через плечо, под рукой мешок для задвижки, босые ноги и штанины, подвернутые до колен.
Домой я попал под утро, меня били широким военным ремнем, по моему лицу ручьем бежали слезы, но я не плакал, я смеялся, ибо у меня перед глазами стояли клоуны – заслуженные артисты Латвийской республики Шлискевич и Антонио, они были очень смешными.
Больше двух месяцев меня отмачивали примочками, сошли рубцы от побоев, зажило тело, а вскоре я бросил свою хату и уехал в Харьков на поиски счастья, тогда мне было почти 8 лет.».
За своє бурхливе дитинство хлопець змінив не одне місце роботи: працював у книжковому кіоску, взуттєвому магазині, а в 14 років уже завідував сільським клубом у селищі Коротич, куди з Ков’яг переїхала родина Назарьків.
Далі в житті юнака було яскраве знайомство з Харківським цирком. Сюди він був прийнятий уніформістом. Микола розстеляв на манежі килими, допомагав артистам виносити та заносити реквізит. Додому хлопець не їздив, ночував у цирковій коморці на килимах та віниках.
Харківський цирк подарував Миколі Назарьку зустрічі з великими артистами – клоунами Карандашем, Олегом Поповим, Юрієм Нікуліним, приборкувачкою хижаків Іриною Бугрімовою, ілюзіоністом Емілем Кіо. Саме завдяки цим людям Микола Леонтійович і став згодом артистом цирку, освоївши більше двадцяти циркових професій.
Розповідаючи про Харківський цирк, Микола Леонтійович пригадував смішний випадок: «Помню, сидел на краю барьера вокруг манежа и ел хлеб с салом и луком. Никулин проходил мимо после репитиции, подойдя ко мне, он взял кусочек сала и кусочек хлеба, бросил в рот и прожевывая сказал: «Вкусно!» и тут же добавил: «Твое?». Я тут же ему ответил: «Нет, не мое, а свиное!». Моя шутка очень понравилась Юрию Владимировичу. Уже после армии я приезжал в Москву и привозил Никулину огромный кусок сала с Украины, с присущей ему улыбкой на устах он принял мой подарок и мы немного вспомнили Харьковский цирк».
Службу в армії Миколі Назарьку, за іронією долі, довелося проходити в Німеччині – на батьківщині свого батька. Саме в цей час у країні проходив Всесвітній фестиваль ілюзіоністів. У команді з СРСР тоді не вистачило одного артиста. Артур Акопян, побачивши фокуси у виконанні Миколи Леонтійовича, вирішив, що він може зайняти вакантне місце. Тоді молодий артист вразив журі фестивалю коронним номером харківського балагану «Ялинка» - скручена в трубочку газета на очах публіки перетворювалась на струнку пишну ялинку.» Микола Назарько став лауреатом фестивалю, за що уряд СРСР присвоїв йому звання заслуженого артиста УРСР.
Залишившись на «надстрокову» службу в Німеччині, артист став працювати в ансамблі пісні та танцю Воєнно-повітряних сил ГСВГ. Його часто призначали гідом для гастрольних колективів з СРСР. Так Микола Леонтійович познайомився з Людмилою Зикіною, Йосипом Кобзоном, Тарапунькою і Штепселем та іншими відомими артистами.
У 1970 році наш земляк повернувся до СРСР, не прийнявши вигідну пропозицію німецького друга переїхати на постійне місце проживання в Німеччину. Наступні роки свого життя Микола Назарько очолював Київський цирк, робота в якому приносила артисту величезне задоволення. Все було б добре, якби не один випадок, що на довгі роки перекреслив блискучу кар’єру. Шукаючи фінансові можливості для проведення конкурсу циркових колективів, він вирішив продати в касі замість білетів програми цирку. Наступного дня артиста було заарештовано та звинувачено в розкраданні соціалістичного майна. Суд виніс свій вирок: 12 років позбавлення волі.
Перебуваючи в місцях позбавлення волі, Микола Леонтійович продовжував займатися тим, до чого прагла його творча душа: готував концерти художньої самодіяльності, писав вірші, пісні, складав сценарії.
Після майже восьми років заточення в тюрмі, доля все ж таки змилостивилася над артистом. За написання п’єси про життя засуджених, яка здобула популярність по всьому СРСР, його було звільнено.
Опинившись на волі, Микола Леонтійович став артистом спочатку Київської, а пізніше – Чернігівської філармонії.
У 1984 році наш земляк оселився у Харкові, де отримав посаду адміністратора гастрольних колективів. Давати концерти по Україні Миколі Назарьку пощастило з такими кіноартистами, як В’ячеслав Тихонов, Спартак Мішулін, Михайло Пуговкін.
Чим би у своєму житті не займався артист, він завжди хотів створити «Луна-парк». Для втілення своєї мрії Микола Леонтійович поїхав до Черкас, де почав будівництво атракціонів. Через один рік плідної праці «Луна-парк» Миколи Назарька уже зустрічав перших відвідувачів. Та проіснувавши усього три роки, його було перевезено до Луганська. Незмінним директором цього «Луна-парку» протягом багатьох років був наш земляк.
Із власним естрадно-цирковим шоу Микола Леонтійович щороку відвідував близько трьохсот сіл України. Він влаштовував дозвілля і для своїх земляків у селищі Ков’яги. Також на святі сміху у Миколи Назарька побували мешканці Великої Губщини, Олександрівки, Гонтового Яру, Черемушної, Огульців, Минківки, Кобзарівки.
Останні двадцять років свого життя наш земляк присвятив благородній справі, даючи прихисток покинутим котам та собакам. Заради цього він свого часу залишив тісний Харків та переїхав до Ізюму.
Микола Леонтійович пригадував, як він іще хлопчиськом опинився в кабінеті директора харківської трупи балагана, де побачив сотню безпритульних котів. Мабуть, іще тоді в нього виникла ідея створити власний притулок для «братів молодших». Артисту завжди вдавалися номери з тваринами. «У беспородных артистических способностей больше, чем у собак и кошек благородного происхождения», – запевняв Микола Назарько, який з чотирилапою трупою об’їхав пів-України.
Улюбленців серед своїх вихованців у Миколи Леонтійовича не було. Він називав їх своїми доньками та синами, даючи людські імена: Вєра, Вася, Ніна…
Коти часто лікували душевні рани артиста, а собаки рятували його від морозів. Так було тоді, коли доводилося місяцями ночувати в циркових фургончиках. «Я мог бы там замерзнуть, – розповідав Микола Назарько, – но там было шесть собак. Проснулся я от того, что мне было жарко. Две собаки в ногах, одна над головой. Сбоку на мне кто-то распластался, не помню.»
Про артиста був відзнятий не один телевізійний сюжет, його по праву називали «українським Куклачовим». Микола Леонтійович зізнавався, що природа створила його неправильним: коли хворіли родичі, він страждав менше, ніж коли пропав його улюбленець – кіт Май.
«У меня в жизни было все, – розповідав артист, – успех, деньги, семья, я объездил полмира, но потом бросил все, переехал из Харькова в райцентр, чтобы посвятить себя бездомным животным. Сегодня, когда я вижу их сытыми и здоровими, то чувствую себя самым счастливым человеком на земле.» У тяжкі часи артисту самому доводилося голодувати, аби прогодувати всіх котів та собак.
Творити добро для безпритульних тварин Миколі Назарьку не завадила навіть смертельна хвороба, з якою він мужньо боровся до останнього подиху. Артиста не стало 3 березня 2011 року. Осиротіли його улюбленці, а на небі згасла ще одна зірка – зірка нашого земляка, неперевершеного артиста цирку Миколи Назарька.
На фото: Микола Назарько – заслужений артист УРСР