МИКОЛА МІНЬКО: ПИСЬМЕННИК ДОБИ "РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ"
Мальовниче село Минківка на Харківщині, засноване козаком Миною, подарувало світу двох талановитих письменників. Обоє народилися у 1902 році та мали типові для Минківки прізвища: Минко та Мінько. Перший прожив довге письменницьке життя, зумівши уникнути трагічної долі, яка спіткала багатьох його колег по літературному цеху... Другий загинув у віці 35 років, ставши жертвою сталінської репресивної машини, що знищувала найкращих.
Якщо ім'я Василя Минка є добре відомим у нашому краї, зокрема, завдяки його автобіографічній повісті "Моя Минківка", то постать Миколи Мінька багато хто відкриє для себе вперше саме сьогодні, хоча Валки теж згадуються у його творах.
"Я начал пописывать на школьной скамье... Содержание – выдуманная Самостійна Україна, голый натурализм Н. Левицкого, ибо от нас, молодежи, прятали таких писателей, как Франко, Коцюбинский...", – розповідав Микола Григорович у своїх "Собственноручных показаниях", складених 9 грудня 1937 року за 6 днів до розстрілу.
Свої перші твори Микола Мінько публікував у харківському часописі "Червоний шлях". В 1926 році на його сторінках було надруковане оповідання "Стогін (з київських оповідань)", в якому автор називає себе "валківським простаком", а наше місто – "старим, сіреньким городом". Наведемо уривок з цього оповідання:
"Коли, одного разу, я побачив на Хрещатику собаку без ошийника, – я витріщив очі і зразу ж спитав себе: чи в Київі я, чи в моєму старому, сіренькому городі Валках із дошками замість тротуарів, із скрипучими возами, схожими на тарганів і тисячами валківських пчіл на базарі, біля баргамот, меду та житників.
Чорт бери, я був у Київі!
— От тобі й на, подумав я, — значить у Київі теж єсть на вулицях собаки та ще й проти Губвиконкому...
Я дивувався й знизував плечима. Потім я пішов за собакою. Ясно, що собака мене не помічав, бо біг він собі повз тротуару, а я йшов між людьми.
Думав я так: я буду йти за ним до поста міліціонера; коли в Київі дійсно собака на вулиці явище незвичайне, то міліціонер вживатиме заходів, щоб її зловлено. Побачивши на розі міліціонера, я зупинився і став чекати. Але міліціонер байдужно глянув на пса, а пес собі повернув за ріг вулиці.
— Товаришу міліціонере, ви бачили — собака... побіг вулицею... — звернувся я до нього. Він повернув голене обличчя до мене, глянув, придивився і спочатку посміхнувся, а потім витяг свисток...
Викрутився я тим, що я валківський простак і думав про Київ, як про Париж. Тепер я знаю, що в Київі собак на вулицях чимало. Багато їх мабуть і в Парижі.".
Микола Мінько написав декілька десятків оповідань. У 1931 році побачив світ його роман "Виселок в пилу", який був вилучений як "шкідливий" та "наклепницький".
На момент свого арешту, який стався 25 жовтня 1937 року, Микола Григорович працював відповідальним секретарем редакції дніпропетровського журналу "Зоря".
Протягом півтора місяців письменника катували, вимагаючи зізнання в приналежності до української націоналістичної терористичної організації, проведенні контрнаціоналістичної агітації та підготовці терористичних актів.
Під час свого допиту Мінько не побоявся заявити, що "раніше думав, що ті, хто потрапляють до НКВД, дійсно є ворогами, а тепер він запевнився, що НКВД заарештовує безвинних людей так само, як він арештований даремно.".
Микола Мінько був розстріляний 15 грудня 1937 року. Під лезо сталінських репресій потрапила і його дружина, поетеса Олена Шпота, яка рік та чотири місяці провела у в'язниці.
Лише в 1962 році Миколу Мінька було реабілітовано посмертно...
Нагадаємо, що із 259 українських письменників, які друкувалися у 1930 році, після 1938 року в живих лишилося тільки 36, і лише 7 із них померли своєю смертю.
Збереженою пам'яттю про незаслужено забутого письменника доби "Розстріляного відродження" Миколу Григоровича Мінька та нагадуванням про звірства більшовицької влади могла б стати одна з вулиць Минківки або Валок, названа на честь нашого земляка.
На фото: обкладинка книги "ВИСЕЛОК У ПИЛУ", виданої в 1931 році; письменник Микола Мінько та його дружина Олена Шпота.