ВАЛКІВСЬКЕ РЕМІСНИЧЕ УЧИЛИЩЕ
15 листопада 1894 року у Валках було відкрите ремісниче училище, назване на честь імператора Олександра ІІ.
Цікаво дізнатися, що ж розуміли під назвою «ремісниче училище» в далекі часи Російської імперії? Радянські філологи Сергій Ожегов та Наталія Шведова так називали найнижче технічне професійне училище. В іншому джерелі, вікіпедії, ремісниче училище – це ремісничі класи та навчальні майстерні, які готували робітників-ремісників, здатних до осмисленої праці в даному виробництві.
У 1901 році ремісничі училища вже існували у 12 населених пунктах Харківської губернії: у містах Харкові, Лебедині, Старобельську, Охтирці, Вовчанську, Валках, Змійові, Куп’янську, Білопіллі, Краснокутську, а також у селах Штепівці Лебединського повіту та Ново-Пскові Старобельського повіту. Ім’я імператора Олександра ІІ носили 10 із них. Незвичною була назва цього училища у місті Старобельську ( сучасна Луганська область). Воно носило ім’я вдови дійсного статського радника Деменкової, оскільки було збудоване на кошти генеральші Деменкової. Варто зазначити, що у Харкові до сьогоднішнього дня збереглися приміщення усіх трьох ремісничих училищ, які функціонували тут в різні періоди.
У Державному архіві Харківської області зберігся лист голови Валківської земської повітової управи Миколи Петровича Єнишерлова до Харківського губернатора щодо відкриття у Валках ремісничого училища. Документ датований 3 жовтня 1894 року. Наводимо його мовою оригіналу:
«По постановлению Валковского экстренного уездного земского собрания 19 марта 1893 года решено открыть в городе Валках ремесленное училище имени Государя императора Александра ІІ на средства, ассигнованные Харьковским губернським земским собранием по постановлению его 18 декабря 1879 года.
Окончив постройкой здание для ремесленного училища и предполагая открыть училище немедленно после получения на то разрешения, управа имеет честь покорнейше просить Ваше превосходительство сделать распоряжение о разрешении открыть в городе Валках Александровское ремесленное училище по плану Волчанского ремесленного училища, утвержденному попечителем Харьковского ученого округа.
Председатель управы Н. Енишерлов
Секретарь Васильев»
Відповідь губернатора не забарилася. Своїм листом від 9 листопада 1894 року він дозволив Валківській повітовій земській управі відкрити ремісниче училище. А вже 15 листопада після урочистого освячення приміщення, у ньому розпочато заняття.
Автор «Енциклопедії освіти Валківщини» Павло Губський, висвітлюючи факти щодо ремісничого училища, посилається на «Отчет об осмотре 2-х классногообразцового училища имени Александра ІІ» за 1895 рік. Звідси дізнаємося, що ремісниче училище розміщувалося у чотирьох дерев’яних будинках по вулиці Харківській на місці, де колись знаходилася районна дитяча бібліотека.
Свого часу будинок ремісничого училища дуже розчарував одного з учнів цього закладу – майбутнього письменника, нашого земляка Василя Минка. У своїй автобіографічній повісті «Моя Минківка» він розповідав: «Гімназія і реальне училище містилися у двоповерхових кам’яницях, а ремісниче – у невеликій дерев’яній хаті. Одне тільки потішило: довжелезна вивіска над будинком, на якій було написано: «Валковское александровское ремесленное училище».
В цей заклад приймалися діти віком від 13 до 15 років, які отримали освіту в початкових училищах (школах) або в домашніх учителів. Завдяки спогадам Василя Минка відомо, що вчилися в ремісничому училищі переважно вихідці з бідних сімей. «Страшило мене те, – пригадував письменник, – що я, мабуть, буду наймужицькіший з усіх: своїм одягом і мовою. Але незабаром, коли зійшлися інші вступники, мої побоювання зникли. Майже всі були такі ж харпаки, як і я.»
Учбовий процес в училищі починався так, як і сьогодні, 1 вересня, а закінчувався дещо раніше – 1 травня. Літніх канікул не було. Учні працювали підручними ковалями й слюсарями. «З першого вересня, за старим стилем,– оповідав Василь Минко,– я вже вчився. Розпорядок дня в школі був такий: три години зранку у класі, а потім п’ять годин у майстернях. Там нас учили ковальству, слюсарству і токарній справі. На другий чи третій день нам видали формені картузи: чорні, з синіми кантами і кокардами. На кокарді красувалися молоток з французьким ключем навхрест, від яких в сторони розходилися крильця. Той картуз був єдиною форменою річчю, яка відрізняла нас, «ремесленников», від інших смертних. А одяг, сказали, носи, який хочеш, вірніше, який маєш.»
У 1903 році на вулиці Різдвяній для училища були побудовані сучасні на той час майстерні. Їх появу дослідник валківської історії Іван Федорович Скотар у своєму історико-краєзнавчому нарисі «Валківська старовина» пояснював так: «На той час у селах в поміщицьких економіях почали з’являтися складні сільськогосподарські машини: локомобілі, снопов’язалки, сівалки, молотарки тощо. Для їх обслуговування і ремонту необхідні були технічно грамотні робітники».
Майстерні містили в собі ковальський, слюсарно-токарний та деревообробний цехи. Випускник ремісничого училища міг виготовити плуг, поремонтувати сівалку, зробити ресору, налагодити віялку, виготовити художньо оздоблену металеву огорожу.
У 1902 році учні ремісничого училища виготовили парову машину в 6 кінських сил, яка не поступалася за силою міцності та оздобленням паровим машинам, які випускали на відомій тоді харківській фабриці Максиміліана Гельферіха-Саде.
Майстерні ремісничого училища були найбільшим осередком робітництва у Валках. Крім чотирьох десятків учнів, в них працювало майже стільки ж дорослих кваліфікованих робітників.
У 1916 році майстерні училища почали забезпечувати військові потреби країни: виготовляли санітарні двоколки, які у Валках називали «військові бідарки».
За даними «Енциклопедії освіти Валківщини» П. Губського очолював ремісниче училище М.П.Четвериков. У «Валківській енциклопедії» І. Лисенка знаходимо інше прізвище завідуючого – А.Ф.Коршинов. Опікуном закладу був Григорій Данилович Мельник, якого Василь Минко у своїй повісті називав завідуючим училищем.
У рік на утримання закладу губернське земство виділяло 16043 карбованці. З архівних документів відомий також кошторис заробітної плати персоналу училища. Так, завідуючий закладом отримував 600 карбованців, слюсар – 300, коваль – 250, законовчитель – 50, вартівник – 96 карбованців.
В ремісничому училищі вивчали такі предмети: Закон Божий, геометрію, фізику, креслення, механіку, малювання, технологію металу та дерева, конструкції сільськогосподарських машин, розцінку робіт. Викладання велося російською мовою.
Закон Божий викладав настоятель коржівської церкви отець Павло Курський. У повісті «Моя Минківка» читаємо, що на вступних іспитах учні найгірше відповідали на попові запитання. І лише Василь Минко дав правильну відповідь, за яку задоволений батюшка поставив йому п’ятірку. У 1919 році, коли у Валках було проголошено радянську владу, для викладачів Закону Божого настали не кращі часи. В ремісничому училищі було обрано шкільний комітет, першим рішенням якого було вигнання зі школи отця Павла.
Російській мові учнів імператорського закладу навчала Наталія Федорівна Катуманова. Василь Минко пригадував свою першу зустріч із нею на вступних іспитах: «Запитуючи, вона зверталася до мене на «ви», і я дуже ніяковів: «викали» мені уперше в житті.» Гортаючи сторінки повісті уперед, дізнаємося, що Наталія Федорівна була улюбленою вчителькою майбутнього письменника, його «богинею». «Наталія Федорівна, звісно, не догадувалася про мою безнадійну любов, – писав Минко, – як не догадувався я про її безнадійну любов до кумира валківських дівчат учителя гімназії Єфімова(від автора: мається на увазі, учителя Валківської жіночої гімназії Григорія Степановича Єфімова).
Звичайному учню хотілося у будь-який спосіб привернути до себе увагу вчительки. «Якось ішов я повз булочну, – згадував письменник, – і бачу: у черзі стоїть Наталія Федорівна. Ось коли нарешті я зміг зробити для неї хоч якийсь подвиг! Але коли я запропонував їй свої послуги, – постояти за неї в черзі, – вона відповіла: – Що ви, що ви!.. Дякую!.. Я сама. Ой те «ви». Краще б вона «тикнула» на мене, навіть образила».
Наталія Федорівна рано пішла з життя – померла від туберкульозу.
Кумиром ремісничого училища, учнів і робітників майстерень був Ларіон Іванович Фомичов, який працював машиністом на паровому млині валківського багатія Груби.
Відомо також, що математику в училищі викладав О. І. Губанов, слюсарну справу – М.А.Турунов, ковальську справу – Ф.Ф.Папуга. Роботі з двигунами та токарній справі навчав О.А.Рапота.
Життя ремісничого училища не складалося з одних буднів. Цікавому дозвіллю «ремесленников»могли б позаздрити учні сучасних навчальних закладів. На початку минулого століття великою популярністю у Валках користувалися драматичні гуртки. Вони існували в реальному училищі, вищій початковій школі, а з легкої руки Василя Минка – ще й у ремісничому училищі. «Охочих грати на сцені набралось чимало. – пригадував письменник. Але перед нами одразу ж виникла серйозна перешкода: у нашій школі вчилися самі хлопці. А де взяти дівчат? Реалісти і вищепочатківці спілкувалися в цій справі з гімназистками. Між ними існувала стара дружба. А нашу ремісничу школу багато з них і за училище не вважали, дивилися погордливо, називали харпаками і замазурами.»
Врешті-решт для першої вистави було обрано водевіль «Кум мірошник, або Сатана в бочці», в якому була тільки одна жінка. Її роль зіграв учень ремісничої школи Степан Макосій, який «чимось нагадував дівчину і говорив тоненько». Ця вистава дуже сподобалася глядачам. «Сміялися по самісіньку зав’язку, – згадував письменник, – найбільше повезло, звісно, Степанові, який грав Феську. Багато цікавих довго не розходилося, щоб побачити Феську, яка вона насправді.»
Для наступних вистав Василь Минко вирішив сам написати таку п’єсу, в якій би не було жіночих ролей. Свою комедію він назвав «Святоша». Ця вистава мала грандіозний успіх. Через кілька днів учні училища грали «Святошу» в «малому театрі Валок».
Слід згадати також, що імператорське училище в нашому місті закінчив іще один наш відомий земляк –уродженець Валок Михайло Степанович Пересада-Суходольський, генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки.
Валківське ремісниче училище проіснувало чверть століття. У 1921 році на його базі було організовано індустріально-технічну профшколу. Її випускником був відомий валківський краєзнавець Іван Федорович Скотар.
Як зазначив Павло Губський у «Валківській енциклопедії освіти», у 1942 році була спроба відн6овити цінне училище, розмістивши його на території колишньої Георгіївської церкви. Але військові дії 1943 року загальмували розвиток розпочатої доброї справи.
Під час війни майстерні ремісничого училища були частково зруйновані. У 1945 році їх відбудували полонені німці, виклавши над входом цифри «1945». «Тому-то, – пояснював І.Ф.Скотар, – молоде покоління валківчан вважало, що увесь будинок був побудований аж у 1945 році.»
До 1996 року в колишніх майстернях ремісничого училища розташовувався районний будинок культури. На превеликий жаль, архітектурна пам’ятка початку ХХ століття, вистоявши війну, не пережила сучасні часи. У 2000 році вона була знесена. Сьогодні на місці колишнього промислового центру Валок – суцільне запустіння.
На фото: майстерні ремісничого училища.