Основним джерелом рабства були війни, під час яких захоплювали десятки, а іноді сотні тисяч рабів-військовополонених. Другим джерелом було піратство. Пірати нападали на судна, прибережні області, а захоплених людей продавали в рабство. Третім джерелом рабства було боргове право. Щоправда, із 326 р. до н. е. продавати римських громадян у рабство за борги було заборонено, однак у провінціях лихварі та відкупщики все одно це робили стосовно боржників-негромадян. Четверте джерело рабства – це природне збільшення рабів. Діти, народжені від рабині, вважалися власністю того, кому належала мати.

Становище раба у Стародавньому Римі залежало від того, кому він належав і яку роботу виконував. Більшість римлян утримували їх у допустимих умовах, але за значну провину рабів іноді жорстоко карали і навіть могли стратити – розіп’яти на хресті. Тяжким покаранням для раба був продаж у каменоломню, на рудник чи в гладіаторську школу.

Раб, відпущений на волю, ставав вільновідпущеником (лібертином). Причини звільнення були різні: раб міг зібрати необхідну суму і викупитися; його могли відпустити за хорошу службу чи добрий вчинок; відпускали на волю рабів, утримувати яких було невигідно. Вільновідпущеники – неповноправні громадяни: вони не могли бути обраними на вищі виборні посади, а їх участь у народних зборах була обмежена. Проте діти вільновідпущеників вже мали повні громадянські права.

Майже всі римські громадяни володіли рабами. Навіть у бідних сім’ях був раб-слуга чи рабиня-служниця. Люди середнього достатку мали зазвичай 5–10 рабів у міському будинку і 15–20 – у сільській садибі, яку називали віллою. Багаті римляни утримували велику кількість рабів, серед яких були воротарі, охоронці, скороходи, вартові, посудниці, прибиральниці, кухарі і кухарки, перукарі, манікюрниці, вчителі, читці, переписувачі, лікарі, музиканти, управителі та ін.

Життя рабів у місті та селі відрізнялося. Міські раби зазвичай виконували обов’язки слуг: прибирали будинок, готували обід, прислужували. Іноді господарі дарували їм щось, дозволяли збирати гроші для викупу. Міських рабів-ремісників було небагато. Зазвичай вони жили окремо від господарів, мали власну майстерню і працювали на себе. Але частину прибутку віддавали своєму господареві.

Особливо багато рабів було в сільській місцевості, де вони обробляли поля, сади, виноградники, доглядали худобу, робили вино та олію з маслин. За межі вілли вони могли виходити тільки у справах. Їжа була ситною, але грубою. Довірений раб господаря – віллик – управляв садибою. В одній з його настанов зазначається: «Рабам не має бути погано: вони не повинні мерзнути і голодувати. У віллика вони завжди на роботі: так легше утримати їх від поганих дій і крадіжок».

Бій продовжувався доти, доки один з бійців не гинув або не падав поранений на пісок арени. Поранений міг просити у глядачів помилування, піднімаючи руку з витягнутим пальцем. Якщо глядачі піднімали великий палець вгору або махали хусточками, то пораненого гладіатора милували. Якщо великий палець опускали вниз – його добивали. Переможець одержував грошову винагороду, а іноді й волю, якщо публіка вимагала цього гучним криком. В амфітеатрі волю народу виконували як закон, прийнятий на народних зборах.

Гладіаторів використовували не тільки для кривавих видовищ. Часто вони були особистою охороною заможних людей. Загони гладіаторів використовувалися також у громадянських війнах.