У період імперії становище простих римлян погіршилося, вони вже не могли впливати на державні справи І поступово втрачали віру у свої сили та надію на допомогу від давніх язичницьких богів. Це був час, коли люди проявляли інтерес до всього незвичного, чудесного, фантастичного. Римляни почали захоплюватися східними релігіями. Уцей час поширювалися пророцтва про прихід Спасителя, доброго та справедливого, здатного захистити знедолених і покарати винних.

В останнє століття до нашої ери в Палестині^[1] було багато мандрівних проповідників та пророків, які провіщали пришестя на Землю Божого посланця – Месії. Пришестя Месії мусило ознаменуватися перемогою добра та справедливості. Саме в таких умовах у Палестині виникла віра в Ісуса Христа. Згодом вона поширилася серед простого люду в Римській імперії. Про народження та земне життя Ісуса Христа розповідають Євангелії (грецькою мовою – «блага звістка»). Вони були написані учнями Христа й супутниками його учнів наприкінці І – у ІІ ст. Найвідоміші з них – чотири. З часом Євангелії та інші християнські твори увійшли до Нового Заповіту– другої частини Біблії.

[1] Палестина в той час була провінцією Римської імперії

У Євангелії розповідається, що приблизно дві тисячі років тому Бог послав на Землю Свого Сина – Ісуса Христа, аби показати людям кращий шлях у житті. Народився Ісус Христос у Палестині, в місті Вифлеємі. Його матір звали Марією. Дитинство Ісуса проходило в місті Назареті. Коли Йому було приблизно 30 років, у Палестині почав проповідувати великий пророк Іоанн. Він закликав людей покаятися в гріхах та хреститися (омиватися) водою. Ісус прийшов до Іоанна і попросив, щоб той похрестив Його. Після хрещення, як сказано в Новому Заповіті, на Ісуса зійшов Дух Святий у вигляді голуба. Відтоді Ісус почав творити чудеса і проповідувати людям Своє вчення.

Ісус учив людей, як треба жити праведним життям, щоб досягти Царства Божого. Він проповідував любов до ближнього, милосердя, всепрощення, рівність усіх перед Богом. Не кради, не вбивай, не бреши, не заздри – ось Його головні заповіді. Ісус закликав не мститися ворогам, а прощати їх та робити добро. Його вчення набувало дедалі більше прихильників. Це не подобалося іудейським священикам та книжникам. Тому вони вирішили розправитися з Ісусом.

У мандрах Ісуса супроводжувало 12 учнів – апостолів, тобто посланців. У Єрусалимі одного з них – Іуду – підкупили за 30 срібних монет, і він зрадив свого Вчителя. Ісуса звинуватили в заколоті проти римського імператора та засудили до страти. Його розіп’яли на хресті на схилі гори Голгофа, що поблизу Єрусалима. Через три дні Ісус Христос воскрес – це сталося в день єврейського свята Пасхи. Через сорок днів Ісус вознісся на небо, пообіцявши повернутися для Божого суду, і дав своїм учням заповіт: проповідувати Євангеліє усім народам.

Апостоли – у Новому Заповіті так названо дванадцять найближчих послідовників та учнів Ісуса Христа.

У Євангеліях висловлюється переконання, що Ісус Христос – Син Божий, який прийшов у світ, щоб страждати і померти за спокуту гріхів людей. Адже смерть і воскресіння Ісуса означали звільнення людей від первородного гріха.

Єва́нгеліє (з грецької – добра звістка, добра новина) – ранньохристиянські твори, що оповідають про земне життя, вчення, смерть і воскресіння Ісуса Христа. Християнською церквою оголошено священними і включено до Нового заповіту чотири Євангелія, написаних апостолами Матвієм, Марком, Лукою та Іоанном.

Ті, хто вірили в Христа, тобто християни, об’єднувалися в общини. Як розповідає Новий Заповіт, на 50-й день після воскресіння Христа, у єврейське свято П’ятидесятниці, коли учні Ісуса зібрались у світлиці на молитву, на них зійшов Дух Святий – як і передбачав Ісус, який обіцяв своїм учням хрещення Духом. Того дня хрестилися близько трьох тисяч людей, а послідовники Христа стали єдиною общиною, або Церквою. Слово «церква» означало зібрання віруючих, пізніше так стали також називати приміщення, у яких відбувалося богослужіння.

Члени общин вважалися братами, мали рівні права і допомагали один одному. Вони збиралися разом для проповіді та молитви, влаштовували спільні трапези. У перших християнських общинах було спільне майно.

Апостоли проповідували християнство в далеких краях. Вони переходили з міста в місто, із країни в країну, розсилаючи свої послання. Християнство поступово поширювалося по всій Римській імперії. Першу християнську общину в Римі заснував апостол Петро. Тому єпископи, папи римські вважаються наступниками апостола Петра і претендують на перше місце в християнському світі. Головний собор у Римі – собор Святого Петра. Серед християн були люди різних народів: євреї, римляни, греки, єгиптяни та ін.

Апостоли, будучи проповідниками нової віри, ставали організаторами общин.Між християнськими общинами встановлювалися тісні зв’язки. Їх представники листувалися, посилали один до одного посланців.

Згодом керівниками общин стають єпископи – «наглядачі», «охоронці» громадського майна. Їм допомагали пресвітери (старійшини), які стежили за порядком під час молитовних зборів, та диякони – організатори повсякденного життя общини.

Із часом християнські общини об’єднуються, створюється єдина організація християн – християнська Церква. Церквою називається об’єднання віруючих, які мають спільні релігійні погляди та обряди.

Спочатку християни не мали спеціальних споруд для богослужіння. Вони збирались у звичайних будинках, разом молилися, відзначали свята, обговорювали норми поведінки, слухали читання Євангелій.

Християни не закликали до відкритої боротьби проти римських імператорів. Навпаки, вони проповідували покірність владі, бо «немає влади, яка була б не від Бога». Проте християни не визнавали римських язичницьких богів і відмовлялися визнавати богами римських імператорів. У той час римські громадяни складали присягу, у якій визнавали богом римського імператора і клялися іменем Юпітера та інших язичницьких богів. А християни всіляко ухилялися від цієї присяги, оскільки це суперечило їхнім релігійним поглядам. Вони не брали участі в язичницьких жертвоприношеннях та святах. Римським властям не подобалися проповіді про загальну рівність бідних і багатих перед Богом. Жерці стали виступати проти християнської релігії, вони розповсюджували про неї всілякі наклепи, звинувачували християн у всіляких лихах та нещастях.

Виявлена мучениками відданість вірі привертала дедалі більше прихильників християнської релігії. Підтвердилося висловлення одного з проповідників християнської Церкви: «Чим більше нас винищують, тим більше нас. Кров мучеників множить прибічників церкви».

Під час гонінь християни збирались у підземеллях та каменоломнях (катакомбах), де створювалися підземні храми й кладовища. В околицях Риму християнські катакомби простяглися на багато кілометрів. Християнську Церкву перших трьох століть нашої ери (час гонінь на християн) називають Церквою підземною.

У ІІ ст. християнство поширилося в усіх областях Римської імперії. Християнську Церкву визнали різні верстви населення. Один із християнських письменників, звертаючись до язичників, зазначав: «Ми існуємо з учорашнього дня і вже наповнюємо все: ваші міста, палаци, ради, табори, двір, сенат, форум. Залишаємо вам лише ваші храми».