§ 53. Слов’яни напередодні Великого переселення народів

(практичне заняття)

Слов’яни – це велика група європейських народів, до яких належать українці, білоруси, росіяни, поляки, чехи, словаки, лужичани, болгари, македонці, хорвати, словенці, боснійці, чорногорці, серби. Ці народи нині населяють значну територію Європи і розмовляють схожими мовами.

Колись пращури цих народів мешкали разом, мали єдині звичаї та розмовляли єдиною мовою. Згодом вони розселилися в різних напрямках, їхня мова поступово змінювалася, зазнавали змін і звичаї.

Стосовно походження слов’ян науковці дотепер не дійшли єдиної думки. Річ у тім, що на момент виникнення слов’яни не мали власної писемності. Стародавні історики, географи, письменники залишили про давніх слов’ян надто уривчасті та суперечливі відомості. Проте для вчених вони мають неоціненне значення. Вивчаючи первісну історію слов’ян, учені зіставляють дані писемних джерел, археології, антропології.

Щодо прабатьківщини слов’ян існують різні теорії. Найдавнішою серед них є теорія про дунайську, або балканську, прабатьківщину слов’ян. «По довгих же часах сіли слов’яни на Дунаю, де є нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, – [од того,] де сіли, на котрому місці» – зазначає літописець Нестор у своїй «Повісті минулих літ». За іншою теорією, прабатьківщиною слов’ян було межиріччя Вісли й Одеру. Учені, які висувають третю теорію, вважають, що перші слов’яни мешкали на землях між Дніпром і Віслою.

Більшість українських дослідників вважають, що слов’яни з’явилися на межі ІІ–І тис. до н. е. Розселилися вони на території, природними кордонами якої на заході були річка Вісла та Карпати, на сході – середня течія Дніпра, на півночі – річка Прип’ять, а на півдні – середні течії Дністра та Південного Бугу.

Римські історики називали слов’ян венедами. Пліній Старший зазначає: «...Землі до річки Вістули заселені сарматами, венедами, скірами і гіррами». Ці дані належать до 5 р. н. е. Інший римський історик Тацит (друга половина І ст.) зазначає, що венеди, які мешкали на схід від Вісли, «споруджують собі будинки, носять щити і пересуваються пішки, до того ж з великою швидкістю; все це відрізняє їх від сарматів, які проводять усе життя у візку і на коні».

Проаналізувавши античні писемні джерела, учені зробили висновок, що на зламі нової ери слов’яни займали сучасні Полісся, Волинь, Поділля та Середнє Подніпров’я.

Найбільш повними джерелами для вивчення найдавнішої історії слов’ян є археологічні пам’ятки. Утім, у ті часи племена й народи часто змінювали місця проживання. Опановуючи нові території, слов’яни часто проживали поряд з іншими народами. Тому слов’янські археологічні пам’ятки, датовані раніше V ст., входять до археологічних культур, що створені різними народами та племенами.

Свої поселення давні слов’яни споруджували зазвичай поблизу річок, струмків та озер, поряд із заплавними луками. Тобто місце обирали так, щоб земля була родючою й легкою для обробітку, а на луках росли соковиті трави. Поселення були неукріплені, на відміну від трипільських не мали чіткої забудови. Житла були наземні або заглиблені (напівземлянки, землянки). Стіни споруджувалися на дерев’яному каркасі з плетеної лози (ззовні їх обмазували глиною) або були складені зі зрубаних стовбурів. У деяких житлах були прибудови типу сіней. Земляні долівки, очевидно, покривали соломою або очеретом. У багатьох помешканнях на долівці облаштовували відкриті вогнища, інколи печі з каменю або глини.

Неподалік від житла була господарська частина подвір’я. Найближче містилися господарські ями, які використовувались як зерносховища та погреби для продуктів. Трохи далі – комора, хлів для худоби, невеликі будівлі, що могли служити для утримання свійської птиці чи дрібної худоби.

Давньослов’янські поселення розташовувалися на невеликій відстані (до п’яти км) одне від одного, досить часто «гніздами» (групами родичів). Кожне таке «гніздо» складалася з 10–15 поселень і належало одній громаді (общині). Общини ж об’єднувалися в племена. На чолі племені стояв обраний громадою вождь. Якщо виникала потреба боронитися від сильного ворога, то племена слов’ян об’єднувалися в міжплемінні воєнні союзи.

Основу господарства давніх слов’ян становило орне землеробство. Поле орали дерев’яним ралом, що мало вузький залізний наконечник – наральник. У господарствах слов’яни тримали велику і дрібну рогату худобу, свиней, коней, свійську птицю. Завдяки полюванню мали додаткові харчі та хутро. Займалися також бортництвом – збиранням меду диких бджіл, які селилися в бортях (штучних гніздах). Археологи в давньослов’янських поселеннях часто знаходять гачки, що свідчить про зайняття рибальством. Велику роль у давніх слов’ян відігравало збиральництво, особливо в неврожайні роки. Збирали ягоди, гриби, дикоростучі плоди, горіхи, жолуді.

Давні слов’яни займались також ливарництвом та обробкою металів. Кожна громада мала свого майстра-коваля. Довгий час слов’яни керамічні вироби ліпили руками і зрідка оздоблювали візерунками. Вищого рівня гончарство досягло в черняхівців, які у своїх майстернях вже використовували гончарний круг та спеціальні гончарні горни для випалювання посуду.

Високої майстерності досягли черняхівці і в деревообробному ремеслі. Археологи в їхніх поселеннях знаходять досить великі набори теслярських та столярних інструментів: сокири, струги, тесла, долота, свердла, пили. Теслярі виготовляли меблі, сани, човни, рала, хатнє начиння та ін. У черняхівців існували також майстерні для виготовлення скляного посуду. Вчені припускають, що вони могли належати римським ремісникам. Такі види ремісничої діяльності, як прядіння, ткацтво, обробка шкіри забезпечували давніх слов’ян речами повсякденного вжитку (одягом, взуттям тощо).

Значну роль у господарстві черняхівців відігравала торгівля з Північним Причорномор’ям, римськими провінціями, населенням Центральної Європи та Балтії. Основними торговельними шляхами були річки Дніпро та Дністер. Зі слов’янських земель в інші краї вивозили здебільшого зерно, мед, віск, хутро, шкури. Натомість увозили різноманітний посуд, вино, олію, вироби зі скла, срібла, бронзи й золота.

Давні слов’яни були язичниками. Вони обожнювали сили природи, вірили в потойбічне життя як продовження земного. Поклонялися божествам сонця і вогню (Сварог, Дажбог або Даждьбог, Хорс), вітру (Стрибог), грому та блискавки (Перун), богу – покровителю худоби, родючості та добробуту (Велес). Окрім згаданих, у різні часи існувало безліч інших божеств. Своїх окремих богів мали племена, роди і родини.

Поклонялися давні слов’яни також духам, що населяли ріки, озера, ліси тощо. З літописів відомі, зокрема, дух лісу – лісовик (гайовик), дух води – водяник, поля – полудниця та ін. Вірили також у демонів, що шкодили людям: упирі, вовкулаки, біси, русалки.

Археологи знаходять у давньослов’янських поселеннях святилища – капища. Там стояли кам’яні ідоли та жертовники. На таких святилищах язичницькі жреці – волхви – виконували обряди та ворожіння за майбутній урожай, добробут і процвітання роду. Вони вважалися посередниками у спілкуванні з богами, знавцями з народної медицини.