Після смерті останнього представника династії Антонінів – Коммода керівна роль у призначенні імператора належала армії або сенату. Імператорів того часу, висунутих на престол армією, називають «солдатськими», а сенатом – «сенатськими імператорами».

У 284 р. легіонери проголосили імператором Діоклетіана. Він збільшив чисельність війська та укріпив у ньому дисципліну. Імператорські війська жорстоко придушили повстання в провінціях та витіснили з території Риму племена варварів. Таким чином, імператор відновив єдність Римської імперії.

За часів правління Діоклетіана давні республіканські органи влади остаточно втратили своє значення. Влада імператора стала необмеженою. Основним титулом глави держави стає «август» («священний») і «домінус» («господар, пан» – ішлося про те, що всі інші є його рабами). Тому і ту форму влади, яка встановилася в Римі з Діоклетіана, називають уже не «принципатом», а «домінатом».

Діоклетіан розумів, що правити величезною Римською імперією одному не під силу. Тому він призначив співправителя, який так само, як і Діоклетіан, одержав титул августа. Діоклетіан управляв східною частиною імперії, його співправитель – західною. Згодом вони призначили собі по одному помічнику і надали їм титул цезарів.

Таким чином, в імперії встановилася влада чотирьох співправителів – тетрархів, кожен з яких управляв на певній території. Цезарі вважалися нижчими, ніж августи, а Діоклетіан серед співправителів мав найбільший вплив. Рим, як і раніше, вважався столицею імперії, та оскільки ніхто з чотирьох імператорів у ньому не жив, то місто втратило своє колишнє значення і блиск.

У 305 р. Діоклетіан, посилаючись на втому та свій похилий вік, зрікся влади. Розпочаласяборотьба за імператорський престол, і перемогу здобув Константин, який був при владі впродовж 306–337 рр.

Новий імператор продовжив реформи Діоклетіна. Зберігся поділ імперії на чотири частини, які тепер називали префектурами. На їх чолі стояли префекти, які мали тільки цивільну владу. Знецінені срібні гроші Константин замінив золотою монетою. Щоб поліпшити контроль за сплатою податків, він видав укази, за якими колонам заборонялося переходити з одного маєтку в інший, мешканцям міст – залишати місця свого постійного проживання, а ремісникам – змінювати професію.

Константин управляв імперією деспотично, жорстоко розправлявся з усіма, хто ставав йому на заваді. Так, за його наказом вбили багато його близьких друзів, а також сина і дружину.

На місці грецької колонії Візантій Константин наказав збудувати нову столицю. Її було названо за ім’ям імператора Константинополем (сучасне місто Стамбул).

У 330 р. Константинополь був урочисто проголошений столицею, і незабаром став найбільшим містом імперії. Місто було розташоване на європейському березі протоки Боспор, на високому укріпленому природою мису. Саме тут перехрещувалися торгові шляхи: сухопутний – з Азії в Європу та морський – із Чорного моря в Середземне.

Константин прагнув, щоб нова столиця перевершила Рим своєю красою і не шкодував на це коштів. За його наказом будинки Візантія були знесені. У місті було споруджено розкішний імператорський палац, терми, бібліотеку, великий іподром, два театри, палаци для придворної знаті, багато будинків для ремісників, торгівців, мореплавців та рибаків. Поряд із християнськими храмами в Константинополі будувались язичницькі. Щоб прикрасити місто, з різних міст Греції було завезено кращі твори мистецтва, плити мармуру, колони.

За часів Константина могутність Римської імперії було відроджено. Прийняті укази сприяли поповненню імператорської скарбниці. На ці кошти утримували величезну армію. Імператор вів успішні війни з варварськими племенами.

Попри гоніння з боку римських імператорів християнські громади збереглися і навіть збільшили кількість своїх прихильників. Християнські общини об’єднувалися, утворюючи церковну організацію імперії. Константин оцінив міць та авторитет християнської церкви. Вирішивши скористатися цим для зміцнення імперії, він перейшов до рішучої підтримки християнства.

Константин, не будучи ще християнином (він прийняв хрещення лише перед смертю), став покровителем нової релігії. Імператор розумів, що християнство може стати опорою для зміцнення його влади. Він звільнив духовенство від податків та військової служби, зобов’язав провінції передавати частину прибутків християнській церкві.

Імператор вважав, що єдності імперії має сприяти і єдина церква. Проте між різними християнськими общинами на той час не було єдності. Вони вели суперечки з різноманітних питань учення Ісуса Христа, які іноді провокували зіткнення.

Константин вирішив зібрати собор (з’їзд) усіх християнських єпископів Римської імперії. Він відбувся в 325 р. у місті Нікеї, у Малій Азії, і ввійшов в історію як Перший Вселенський собор. Собор встановив основне положення християнської релігії – Нікейський символ віри, визнавав споконвічність Христа та Його єдиносущність Богу Отцю. Учення про те, що «були часи, коли Христа не існувало» визнали помилковим. На соборі було прийнято також християнський календар: замість восьмиденного тижня було запроваджено семиденний, сьомий день вважався вихідним і мав присвячуватися молитвам, визначалися також дні свят.

Символ віри – короткий і точний виклад усіх істин християнської віри, складений і затверджений на Першому та на Другому Вселенських Соборах.

У 392 р. імператор Феодосій видав закон про остаточну заборону язичництва. Християнство стало єдиною державною релігією Римської імперії, обов’язковою для всього населення. Язичникам загрожували суворі кари. Їхні святилища, храми закривали та руйнували, знищували статуї римських богів, героїв, імператорів. Так загинуло багато творів давньоримського мистецтва. Заборонили навіть Олімпійські ігри – адже вони були присвячені Зевсу.

Відтепер долі християнської церкви та імперії стають нерозривно пов’язані. Християнство стає головною об’єднавчою силою.