Поема про Гільгамеша

Рельєф з палацу ассирійського царя Саргона II в Дуршаррукіні. Зображення Гільгамеша з левом. VII ст. до н. е.

Поема про Гільгамеша

У давні часи правителем міста Урук був Гільгамеш і не було йому рівних серед інших людей. На дві третини це був бог, на одну третину – людина. Тому він завжди був одиноким і не знав, куди прикласти богатирську силу. Він хотів перекопати гори, повернути течію річок назад, спорудити вежу до грозових хмар і багато дечого, що не під силу людині. Народ страждав від його витівок, від його неспокійного серця. Поскаржились жителі Урука богам на свою тяжку долю.

І вирішили боги випробувати силу Гільгамеша. І послали проти нього могутнього Енкіду – напівзвіра, напівлюдину. Обидва герої вступають у поєдинок, але, наділені однаковою силою, не змогли подолати один одного. Тоді вони укладають між собою дружбу і вічний союз. Подружившись, обидва богатирі здійснили багато подвигів.

Вирішили Гільгамеш і Енкіду визволити з полону богиню кохання Іштар. Вирушили вони в далеку країну, в гори, вкриті кедровим лісом. А ліс охороняло страшне чудовисько Хумбаба. Гільгамеш і Енкіду вступають у бій з Хумбабою і вбивають його. Богиня Іштар закохується в Гільгамеша. Але той не відповідає на її кохання. Ображена й розгнівана Іштар просить свого батька, бога неба Ану, помститися героям. І створив бог Ану страшного небесного бика та послав його в Урук. Одним тільки подихом бик спалював кількасот людей. І все ж герої убивають і цього страшного бика.


Незабаром після перемоги Енкіду захворів і помер. Гільгамеш гірко оплакував смерть свого друга.

Закрив він другу лице, немов нареченій,

Сам, як орел, над ним кружляє,

Мов левиця, чиї левенята в пастці,

Грізно кидається взад і вперед він,

Мов кужіль, роздирає волосся,

Наче скверну, вбрання зриває.

Пригнічений страхом смерті, Гільгамеш вирушає шукати траву безсмертя. Після багатьох пригод та небезпек Гільгамешу вдалося роздобути цю траву. Але по дорозі в Урук стомлений герой вирішив скупатися. У цей час підповзла змія і пожерла все зілля.

Закінчується поема розмовою Гільгамеша з духом свого померлого друга Енкіду.