Лежу в степу... Журливий вечір наді мною

Загадкою мовчить, ховає таїну,

І шепчеться вітрець з могилою старою

Про давній час, славетную старовину.

А там в ярах, по лощинах вже ніч чорніє;

Ще далі, ген на обрію, змарнілим склом

В оздобі верб задумливий ставок біліє

І дихає звідтіль привабливим теплом.

Біля ставка, в яру, пастух вечерю варить.

Легенька мла над всім: чи дим то, чи туман?..

Як гарно тут в степу лежать, про щастя марить,

Очима обіймать небесний океан!..

Далеко десь самотня пісня заридала

Й ввірвалась в темряві, мов срібная струна,

Затихло все, і сумно-сумно застогнала

Назустріч їй у вербах тихая луна.

А чий то спів збудив вечірнєє мовчання?

Чия душа вночі боліє і квилить? —

Не знаю я... Але і досі те ридання

Чи то в душі, чи то в повітрі — ще бринить.

1906