Здавалося, усе позаду,

Пригасло те, що я несу.

І старість вийшла у засаду,

Щоб вигострить тупу косу.

Та був удар…

Розверзлось небо

Серед космічних мерехтінь,

І ти покликала до себе,

Великих думань віща тінь.

Я грівсь на материнськім лоні,

Немов сповите немовля.

М’ячем блакитним на долоні

Лежала крихітна Земля.

З’єднавши тіні й напівтіні,

Майбутнє з тим, що вже було,

У віковому мерехтінні

Я розпізнав Добро і Зло.

Я бачив кратери — мов рани,

Неначе кров — глибинний жар…

Я ваші хитрощі, тирани,

Кладу під синій окуляр.

У ваші вилиці камінні

Я ненависть свою жбурну

І, розіп’ятий на промінні,

Вам напророчу смерть страшну…

І підійду, і гляну зблизька,

Як ви конаєте в чаду;

І землю, як мале дівчисько,

В обійми сонця поведу.

1963