Поет народився 1817 року в Слов’янську і, як говорить його перший біограф А. Метлинський, “проживав та вивчав мову і побут в місті Слов’янську і його околицях”.

Між річками Торець і Бакай знаходився колись вигін, як з‘ясували місцеві краєзнавці Саме там, за рішенням сходу міщан Слов’янська, 10 березня 1809 року безземельному дворянинові Миколі Гавриловичу, батькові майбутнього письменника Миколі Петренку, тоді ще не одруженому, було відведено три десятини землі. Цей куточок опісля стали називати хутором Торецьким. Тут і почав господарювати Микола Гаврилович...Сьогодні ця місцевість входить до селища Черевківка.

1836 року Михайло Петренко вступив до Харківського університету і закінчив його 1841 року. Потім став працювати у цивільному відомстві. В літературі, зокрема, вказується, що якийсь час він був наглядачем повітового училища в місті Лебедині (тепер Сумської області). Інших біографічних даних майже ніде немає. Не залишилося навіть його портрета.

Михайло Петренко — автор 19 поезій, надрукованих протягом 1841–48 років у харківських альманахах “Сніп”, “Молодик”, “Южный русский сборник”. Є відомості, що він написав п’єсу “Панська любов”, але вона не збереглась.

Поетична спадщина поета належить до романтичної поезії, позначеної медитативними рисами. Рідний край, Слов’янщина стали назавжди в його душі улюбленим шматочком землі. Про рідне місто та річку Торець поет писав з палкою синівською любов’ю:

Слов‘янськ, Слов‘янськ, як гарно ти

По річці Тору, по рівнині

Розкинув пишнії садки,

Квіти пахучі по долині,

І так красуєшся собі!

Та не тільки пишна природа рідного міста хвилювала серце Михайла Петренка, до самого серця він переймався народними піснями, які виконували дівчата рідного міста.

Вершиною медитативної лірики поета став його вірш “Дивлюсь я на небо…”. Він бентежить наші душі, як і серця наших пращурів, уже протягом багатьох десятиліть.