Я блукав містом своєї юності,

марно відшукуючи в нових кварталах

вчорашні споруди, сквери, стежки,

знайому ліпку на фронтонах будинків —

географія втрачена.

Місто покращало й виросло,

з’явились нові бульвари, готелі, вулиці,

пам’ятники, стадіони, дерева,

тільки жодного знайомого обличчя в натовпі,

жодного обличчя,

котре б нагадало тобі

згублену молодість.

Сподівався зустріти бодай себе

отут, де струменіє фонтан,

лямований штучним мармуром.

Марно.

Нема.

Пропалий безвісті.

Знялися в небо легкі висотні будинки,

а ти біля них — маленький-маленький.

Не розгледіти самому,

не те що зустрічним.

Зупинивши таксі,

якийсь шофер підійшов до фонтана,

що оприскував незнайому гінку топольку,

вимив руки,

потім витягши носовичка,

старанно витер долоні,

сів за стерно й помчав,

знявши легеньку куряву.

Дивлячись йому вслід,

я вперше збагнув: життя — не вдалося.

Кінець 60-х поч.70-х рр.