Юрба і я... Ми плаваєм в тумані

Напівзаснулих вулиць. Угорі,

Мов одноокії потвори, ліхтарі

Свої нам шлють усмішки тьмяні.

Сміється місто реготом копит,

Що зрине враз і десь замре поволі,

Мов бурний спогад давніх літ

Про давні радощі і болі,

А небо плаче в унісон

З душею й серцем... Ті ридання

Жахливо мовчазні,—

Немов у сні

Під стогін здавлений, тяжкі зітхання

Душа моя справляє похорон.

їх чую тільки я та... панна

Чужа, незнана,

Хвилинний друг самотників нічних..,

«Чому так кинулась від мене?..

Нестямний жах урвав твій штучний сміх

І стиснув серденько шалене...

Ха-ха! угледіла зненацька панна,

Що ятриться в душі моїй кривава рана?..

Ха-ха! не рана, ні—кохання то моє.

Мій скарб над всі скарби коштовний!

Тому й екстаз мій молитовний

Так гостро вразив серденько твоє.

Одбившись- жахом у очах.

Хитнулась набік ти, мов п'яна,

Мов і твоя розкрилась знову рана—

Вся в квітах і сльозах.

Як то було давно колись...

Палало серце, розум кволий

Вжахнувсь розкритої безодні...

Ми хутко розійшлись,

Щоб більш не бачитись сьогодні,

Щоб більш не стрінутись ніколи.

Ти понесла невідомо куди .

Отруту спогадів нежданих,

А я — кошмар солодкої нуди

І муку образів коханих..."

19І5