(Уривки)

повний текст можна прочитати тут

В одного молодого українського поета є вірш з такими болючими словами:

Не маю зла до жодного народу,

До жодного народу в світі зла не маю.

Чого ж тоді все важчає мені

На світі жить у множині духовній?

Це біль багатьох українців.

Український народ ніколи не був агресивним і нетерпимим до інших, ніколи в своїй історії не поневолював інших народів. Переважній більшості української інтелігенції внаслідок її демократизму завжди був чужий вузький націоналізм і зовсім не властивий шовінізм. Тим більше чужі вони переважній більшості українців тепер, після стількох гірких уроків історії, тепер, коли світоглядом українця неподільно став соціалістичний світогляд, спільний із світоглядом десятків народів великої соціалістичної співдружності

І тим прикріше і тяжче українцеві (якщо він хоч трохи почуває себе українцем) бачить сьогодні, що з його соціалістичною нацією діється щось незрозуміле і невиправдано неподобне. Не всі українці однаково помічають і усвідомлюють те, що відбувається (бо й самі ці процеси своєю суттю такі, що не лежать на поверхні і не виступають у власній одежі), але майже всі відчувають, що діється "щось" недобре...

Марксизм-ленінізм визначає націю як історично сформовану спільноту, що характеризується єдністю території, економічного життя, історичної долі та психічного складу, який виявляється в культурі.

По всіх цих розрізах українська нація переживає тепер не "розквіт", як це офіційно прокламується, а кризу, і цього не можна не визнати при хоч трохи чесному погляді на реальну дійсність.

Єдність і суверенність території потроху і чим далі більше втрачається через масове переселення ("оргнабори" і т.п.) української людності на Сибір, Північ та ін., де вона нараховується мільйонами, але швидко денаціоналізується; через масове і не завжди економічно виправдане й економічними мотивами зумовлене організоване переселення на Україну росіян (як це, наприклад, зроблено в часи Сталіна, зокрема щодо міст Західної України); через формальність адміністративного поділу й сумнівність суверенітету уряду Української РСР на території України. 3 цієї причини та з причин надмірної централізації — цілковитого підпорядкування всесоюзним установам у Москві — важко говорити й про цілісність, суверенність економічного життя української нації. Спільність історичної долі також утрачається через те, українська нація дедалі більше розсівається по Союзу, і через те, що дедалі більше втрачається знання і відчуття історичної національної традиції, історичного минулого внаслідок цілковитої відсутності національного виховання в школі і суспільстві взагалі. Українська національна культура утримується на досить провінційному становищі і практично трактується як "другосортна", її минулі великі здобутки мало ширяться в суспільстві. Українська мова відтіснена на другий план і в містах . України, по суті, не побутує. Нарешті, протягом останніх десятиліть українська нація, по суті, позбавлена нормального природного приросту, який властивий сучасним націям. Ще в 1913 році йшлося про "З7-мільйонний український народ". Перепис 1926 року дає на Україні близько 29 мільйонів українців. Якщо додати понад 7 мільйонів українців в РРФСР(ця цифра називалася на XII з'їзді РКП(б) в 1923 році), то виходить теж близько 37 мільйонів. Ті самі 37 мільйонів. Ті самі 37 мільйонів з чимось дає і перепис 1959 року. Навіть при мінімальному природному прирості (не кажучи вже про офіційні таблиці природного приросту для України) число українців, враховуючи втрати воєн, мало б збільшитися на ІО-20 мільйонів. Адже загальна кількість населення в сучасних межах СРСР зросла зі 195 мільйонів у 1913 році до 209 мільйонів у 1959 році, а число росіян, незважаючи на втрати війни, подвоїлося (1897.— 55,4 мільйона, 1913 — 60-70 мільйонів, 1959 — 114,1мільйона).

Навіть якби не було ніяких інших тривожних фактів, то одного цього було б досить, щоб засвідчити, що нація переживає кризу...

УКРАЇНОФОБІЯ

Чи існує сьогодні на Україні україноненависництво? Багатьох це питання здивує. Але не всіх. Я певен, що знайдеться чимало українців і навіть неукраїнців, які не лише ствердять, що існує, але й наведуть факти з власного досвіду.

Спершу домовимося про те, що українофобія не обов'язково означає бажання скручувати в'язи кожному українцеві (хоч є і подібні настрої сам Й.В. Сталін, як відомо з матеріалів XX з'їзду партії, сильно журився тим, що фізично не може вислати всіх українців у Сибір). Може бути українофобія ліберальна і навіть вищою мірою інтелігентна. Вище ми бачили, що буває українофобія і з великої любові до України як "жемчужины" Росії, з надто своєрідного розуміння братерства і т.д. Можна любити Україну як поняття етнографічне і одночасно ненавидіти як поняття національно-політичне. Так любили Україну всі принципові вороги українського сепаратизму, від Катерини II (її знамениті філіпіки* проти "черкасишек" за "развратное мнение, по коему почитают себя

*Філіпіки — гнівні викривальні промови й статті, рідше — вірші (прим. укладача).

народом от российского отличным", за "фальшивые и им несвойственные республиканские мысли" (до відомого "прогресиста" Петра Струве, який так сформулював цю ідею — за Україну проти "українства" і "націоналізму":

"Я полагаю, что, будучи по традиции украинофильским, русское прогрессивное общественное мнение должно энергично, без всяких двусмысленностей й поблажек вступить в идейную борьбу с украинством, как с тенденцией ослабить и отчасти даже упразднить великое приобретение нашей истории —общерусскую культуру".

Яку оцінку дав Ленін цій високоцивілізованій українофобії, відомо.

Наскільки ж треба бути національно і морально невихованою, відсталою людиною, щоб і сьогодні повторювати щось подібне, тільки по-іншому сказане! А таких "інтелігентних" людей чимало, їхнє кредо: "Я Украйну люблю, но ненавижу националистов", причому при найменшому з'ясуванні виявляється, що під "націоналістом" розуміється кожен українець, в якого лишилося хоч трохи своєї національності ("Зачем они цепляются за эту свою"мову?").

Але є й українофобія одверто людиножерського характеру. Під час згадуваного вже інциденту з шевченківським вечором на верстатобудівному заводі голова фабзавкому цього заводу Глазирін перервав читання віршів Шевченка криком: "А вы переведите на человеческий язык, мы бендеровского не понимаем".

І чи не знак особливої довіри до щирості і правильності політичної лінії Глазиріна його послання в складі української делегації на VI Всесвітній конгрес профспілок у Варшаву? Добрі ж люди репрезентують Україну в міжнародних організаціях! Коли в 1963 р. Клуб творчої молоді організував вшанування пам'яті І. Франка і похід із смолоскипами до його пам'ятника, в натовпі на Хрещатику чулися вигуки:"Ты смотри, бандеровцы Как их много!"Всі це чули і знають, так само як знають про неймовірний, не знаний ні в одній цивілізованій країні вчинок викладачки медичного інституту, доцента (!) Тельнової, яка блюзнірствувала на пам'ятнику Т.Г. Шевченкові Звичайна річ, Тельнова не тільки не була покарана, а, навпаки, все було зроблене, щоб нейтралізувати наслідки непердбаченої ініціативи випадкових свідків і "замять это дело". Воно й зрозуміле: біля пам'ятника Шевченкові, як показало 22 травня 1964 і 27 травня 1965 року, у нас хапають зовсім інших людей...

Подібні приклади можна було б помножити. А скільки разів кожен з тих, хто наважувався говорити по-українському на вулиці, в трамваї і т.д. — відчував на собі глузливі, презирливі чи ненавидячі очі, чув на свою адресу тихі чи голосні лайки! А ось рядова розмова в кінотеатрі, біля афіші кінофільму "Сон":

- Ты видел, как бандеровцы" прут на этот фильм?

- А ты знаешь, кто такис бандеровцы?

- Знаю. Мне многого не надо. Я б их, гадов, всех... (красномовний жест).

А ось одна мамаша розповідає другій:"Мой сын из-за зтого украинского языка не пошел в школу. Он так ненавидит учительницу украинского язьгка. Он называет её "бандеровка" (задоволений сміх обох мамаш).

Ось хлоп'я другого класу заявляє:"Ух, как я ненавижу этот украинский язык". В нього ще немає ніяких переконань, але це вже є. Воно запитує: "Мама, а Богдан Хмельницкий был храбрый?".

- Как тебе сказать...

- А он был русский?

- Украинец.

-Украинец?! - кривиться розчарована дитина. Дитина вчиться в "українській" школі, в столиці України... І дитина далеко не випадкова: в її колі більшість так думає... Уявляєте собі, яке пекло працювати в такій школі вчителем української мови! Як важко, майже неможливо передати дух української літератури. І якою смішною, безсилою і нудною мусить здатися самому навіть вчителеві ця література, препарована для таких слухачів у залізно правильних підручниках.

Звідки це йде? Чи таке запитання хоч раз ставили собі люди, які спеціально займаються питанням, де береться "український націоналізм”?

Подібні приклади можна наводити сотнями. Коли доводиться говорити про це, "ответственные товарищи" гидливо фиркають: знайшли про що говорити! Базарні розмови!..

РУСИФІКАЦІЯ ІНШИХ НАРОДІВ ТА ДЕНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ СУПЕРЕЧИТЬ ІНТЕРЕСАМ САМОГО РОСІЙСЬКОГО НАРОДУ

"Неужели вам не приходило на мысль, читая Пушкина, Лермонтова, Гоголя, что, кроме официальной, правительственной России, есть другая?" — писав колись Герцен. Сьогодні з цим питанням доводиться звертатись до тих, хто освячує рангом офіційної теорії зловісну тезу про спадковість СРСР щодо Російської імперії, хто хоче, щоб цю імперію, і цю тюрму народів вважали своїм спільним історичним "отечеством" всі ті жертви і в'язні —загарбані й обдурені нею народи, хто освячує "воз'єднання", "приєднання", "территориальньые прирощения" і т.п. речі, роблені "официальной, правительственной Россией", — і "забуває", що "другая" Росія до цього непричетна, що вона всьому цьому протистояла і вимагала від цього відмовитися.

Дивні речі: новітні історики й теоретики вважають себе ідейними спадкоємцями Чернишсвського і Герцена, а ніяк не С. Соловйова чи М. Каткова*, але в своїх оцінках "собирания" імперії, в своїх поняттях про історичне

*Історик С. Соловйов і публіцист М. Катков відстоювали у своїх працях загарбницьку політику царської Росії, (прим. укладача).

"отечество" вони солідаризуються з останніми, а не з першими. Чи вони гадають, що для того, щоб величати себе спадкоємцями Чернишевського і Герцена досить час від часу святкувати їхні ювілеї та наводити хрестоматійний глянець?! Досить шанувати імена представників неофіційної Росії, щоб засвоювати їхні ідеї?! Навряд чи досить. Так само, як забуття імен глашатаїв офіційної Росії ще не забуття їхніх ідей.

Хто сьогодні наважиться сказати про колонізацію Кавказу, про кров, злочини, сльози і помсту ту правду, яку сказав Лермонтов?

Хто сьогодні наважиться сказати про Мазепу та Войнаровського ту правду, яку сказав Рилєєв? Або хоча б те, що впродовж двохсот років товкла церква з наказу Петра І "проклятство й анафему не точию сугубо и трегубо, но и многогубо".

Хто стане трактувати історію України так, як трактував її І.Г. Прижов* або О. Герцен?

Хто розкаже про колонізацію Башкирії те, що розказав Аксаков-старший (С.Т. Аксаков)?

Хто сьогодні вголос на всю Україну повторить слова Тургенєва: "Якби я був українцем, я б особисту байдужість до своєї народності вважав за злочин, я б не схотів бути росіянином"?

Хто здатний сьогодні написати про могилу Шевченка те, що написав Златовратський?*

Цей ряд риторичних запитань можна було б продовжувати без кінця-краю. Уже з одного цього видно, як ідейно і морально обкрадає, який "нравственный урон" несе сучасній російській інтелігенції, сучасній молоді необхідність пристосувати розуміння минулого до фальшивого витлумачених сьогоднішніх потреб.

Невже ви справді не помічаєте трагічної втрати тих цінностей і понять, тих висот совісті й почуття правди та відповідальності, того етичного потенціалу, які виборені поколіннями революційної російської інтелігенції серед гіпнотичного мороку офіційного фарисейства? Хіба це не страшно, що слова того, хто, за кваліфікацією Леніна, один зберіг честь російської інтелігенції, хто був совістю Росії, — слова Герцена сьогодні нічого не означають і ні до чого не зобов'язують?!

*Прижов І. — російський письменник, публіцист і етнограф Активно пропагував українську літературу, зокрема творчість Т.Г.Шсвченка, розкрив значення йтого творчості для українського народу (прим. укладача).

**Златовратський М.М. — російський письменник. Автор нарису "На могилі Шевченка" (1896), в якому показав народність поезії Шевченка, розкрив значення його творчості для українського народу (прим. укладача).

"Мы не верим в благосостояние, ни в прочность чудовищных империй, нам не нужно столько земли, чтоб любить родину. Желание географических расширений принадлежит к росту народов, и если оно переживает ребячество, то это свидетельствует только о неспособности такого народа к совершеннолетию. Все неразвитое — органическая пластика, начальное искусство — бросается на количественную категорию, все неразумное опирается на силу кулака...

Целость агломерата, хранение его наростов, отстаивание насильно проглоченных кусков, которых желудок не переваривает, все это постороннее судьбам народа, враждебное им. Во имя сильной, несокрушимой империи народ был раздавлен, ободран, во имя его держались крепостное право, чиновничество, рекрутчина. И это не все. Отнимая все гражданские права у простого человека, у этого круглого раба, поддерживали в нем кичливую мысль о непобедимости российской империи, в силу которой у него развилось вместе с высокомерием относительно иностранцев смиреннейшее раболепие перед непобедимыми своими властями".

Що лишилося у нас сьогодні від такого розуміння Російської імперії, від такого розуміння минулого?

А без благородства в судженні про минуле чи можливе благородство в судженні про сучасне?

От і радіємо з денаціоналізації, з того, що мовляв, понад десять мільйонів неросіян у Союзі, за останнім переписом, назвали "рідною" російську мову і, зреклися своєї мови. І ставимо це в заслугу "великому и могучему русскому языку", забуваючи, що тургенівський гімн рідній мові породжений прямо протилежним настроєм, що Тургенєв нікого не хотів русифікувати, що всі великі росіяни вбачали велич і красу своєї мови зовсім не в її нібито здатності витісняти й заміняти собою інші і славили її лише тоді й остільки, коли й оскільки йшлося про обстоювання її для себе, а не поширення її на інших. Коли йшлося про останнє, про русифікацію, — істинна любов до великої своєї мови диктувала їм гіркі слова про неї:

"Признаем же раз и навсегда за непреложную истину, что никого не надобно ни русифицировать, ни полонизировать...

С какой стати украинец, например, променяет свою простодушную речь — ту, на которой он говорил на свободных радах, ту, на которой сохранена в его песнях вся история, — на язык предательского правительства, постоянно обманывавшего Малороссию, на язык той преступной женщины, которая одной рукой вооружила гайдамаков, другой подписывала приказы об закреплении казаков за своими наложниками? Разве великорусский язык не является на западе России (тобто на колонізованих польських та українських землях. — 1.Д.) языком николаевским... Пусть язык наш смоет прежде следы подобострастия, рабства, подлых оборотов, вахмистерской и барской наглости — и тогда уже начнет поучать ближних".

Оце слова людини, яка любила рідну російську мову і цінувала її велич. А ті, хто насаджував її серед "інородців" і запевняв, що тільки вона принесе їм цивілізацію, то не були лицарі російської мови, то були "пси-рицарі" мови миколаївської. Так само ті, хто сьогодні радіє є десяти мільйонів (насправді більше) русифікованих, з масового переведення національних шкіл з рідної на російську мову викладання, і зникнення цілих національностей, — то не лицарі російської мови і російської культури, то її нахлібники й недруги, то хрестоносці бюрократичного косноязичія і підлоязичія.

Навпаки, істинні робітники на ниві російської мови та культури чимдалі більше тривожаться тим, що мовно-національна деморалізація інших по-своєму відбивається (і не може не відбиватися) на російському народові. Глибока тривога за поступову "денаціоналізацію й бюрократизацію російської мови відчувається в ряді принципових статей Л. Леонова, К. Паустовського, К. Чуковського та ін. Широкий відгук викликали благородні виступи В. Солоухіна проти русифікаторського "усердия" деяких "обрусевших инородцев, пересаливающих по части истинно русского настроения" (В.І. Ленін) та з приводу виродження народних звичаїв, побутової народної культури в Росії... Сьогодні ще не всім росіянам, російським інтелігентам зокрема, зрозуміла їхня тривога, але чимдалі більше голосів приєднується до них, — чимдалі більше росіян бачитиме, яка загроза нависла над їхньою національною мовою, культурою внаслідок її розчинення в різнорідних і хаотичних домішках.

Ще Потебня* справедливо сказав про те, що нація, яка асимілює десятки інших націй, перестає бути сама собою і накличе й на себе "мерзость запустения". Перші ознаки її можна бачити вже сьогодні, скажімо, в тій всесоюзній національній непристойності, з міщансько-канцелярським цинізмом і воляпюком, яка значною мірою заповнює сучасну естраду, телебачення, художню самодіяльність тощо в усіх республіках і дедалі ширше наступає на всі сфери культури.

Але це ще не єдине лихо. Є ще й друге, не менше. Щоб десятки націй СРСР "добровольно" відмовилися від своєї мови й національності, для цього потрібно дуже багато, непомірно багато неправди й несправедливості (бо ж в атмосфері правди й справедливості безглузда й дика сама постановка такого питання, такої мети, спеціально відмовлятися від своєї мови, від своєї національності. Для чого? З якої речі? Кому і що це дає?). Потрібно багато несправедливості й неправди щодо минулої історії цих народів, щодо марксизму-ленінізму, щодо суті комунізму, щодо характеру тих процесів, які відбуваються на наших очах, щодо цінностей людської культури, щодо наших потреб на майбутнє... Чи багаж цієї неправди й несправедливості не ляже надто гноблячим тягарем на плечі майбутніх поколінь? Чи до правди можна прийти через кривду? Це питання, які однаковою мірою зачіпають майбутнє всіх народів СРСР.

* * *

...Пригадується, що не так давно якийсь Кравцев у статті, опублікованій в "Радянській Україні" 13 квітня 1960 року, добросовісно заходився реабілітувати термін "русифікація", мовляв, нема чого цього слова соромитися, воно гарне і гарні речі означає. Мовляв, підтримуємо процес, то треба підтримувати й термін, що його ідентифікує. Звичайно, декого це слово покоробить, але ж то відомо кого: націоналістів.

Кравцева осмикнули: "Преждевременно"!

А може, дарма? Принаймні він називав речі своїми іменами. Трохи ясніше було б, що і до чого. А так багато неясного і багатьом неясно. І не лише "націоналістам".

Ось, наприклад, звертаються за роз'ясненням молоді шахтарі з Донбасу. Здавалося б, усе їм роз'яснили: скільки лекцій читається і про зближення націй, і про двомовність. А їм неясно.

"Редакция газеты "Правда". Дорогая рсдакция! Нас интресуст вопрос. развития украинскою языка, а в, связи с этим и политика партии в отношении украинского языка. Или он должен развиваться, или пропасть? Мы просим, чтобы по этому вопросу высказали свое мнение кто-нибудь из сотрудников института языковедения АН УССР и кто-нибудь из работников идеологического отдела ЦК КПСС. Пусть выступят в газете. Нам кажется, что это интересует многих читателей, а если нельзя в газете, то в письме нам лично. Не думайте, что мы какие-нибудь социалистические националисты или шовинисты. Дело в

*Потебня 0.0. український філолог. Основоположник психологічного напрямку у вітчизняному мовознавстві (прим. упорядника). .

том, что украинский язык и украинская национальность находится действительно в противоречивом положении. И нужно бы их двинуть в ту или иную сторону, в зависимости от того, чего требуют законы общественного развития.

В будущем будет единый общий язык на всей земле и не будет деления на национальности. Так, может быть, украинский народ будет первым, который лишится своего языка и других национальных признаков. Это уже может случиться, если перевести на русский язык преподавания, а литература сама по себе отпадает, так как тогда никто уже не будет пользоваться украинским языком. А раз партия держит этот курс, то переход на русский язык общения и преподавания действительно нужно начинать с начальных классов школы, чтобы облегчить для молодежи этот переход после окончания школы, так как на Украине вузы и техникумы с русским языком преподавания и абсолютно или в большинстве остальное обосновано на русском языке.

Почему в печати до сих пор ничего не говорится об этом? Ведь при настоящем состоянии украинской культуры, когда она все меньше и меньше обогащается национальным своеобразием, да и можно ли ее назвать украинской, если она все меньше и меньше основывается на украинском языке, украинцу должно быть стыдно и недостойно перед другими нациями, так как он не может почти ничем гордиться современным национальным. Сказать, что украинский народ бесталантлив, тоже нельзя, потому что факты говорят о большом участии украинцев в создании русской культуры как на Украине, так и в России.

А чтоб вывести нас из такого положения, нужно более широко говорить об этом и не оставлять украинцев неопределенными. Ведь так можно быть украинцем и не знать украинского языка. Это недостойно и позорно. Такой человек не имеет никакого чувства патриотизма. Он не должен носить звание украинца. Но нам кажется, что интернационалист только тот настоящий, кто любит свой народ. Признание ассимиляции украинской нации сейчас уже гараздо приличнее, чем говорить об украинском народе и не слышать украинского языка. Ведь же при потере языка население Украины не имеет права называться украинской народностью.

В общем много-много еще можно написать о противоречиях в положении украинского языка, о чем все прекрасно знают. Нам бы хотелось только, чтобы этот вопрос стал более определенным и ясным. Если уж наступило время окончательной русификации украинского народа, то нужно активнее действовать в этом направлении. Если нет, то нужно принять решительные меры в поддержку развития украинского языка. Нам кажется, что одно, и другое встретят поддержку народа. А впрочем, можете спросить в газете. Но только тогда украинская культура станет своеобразной, богатой, обеспечивающей полностью все потребности народа, высокой, не допускающей подмены себя русской, когда вузы, техникумы, школы и учреждения, организации будут на украинском языке, так как это положено для национальной республики, первостепенным государственным языком станет собственный. Нам кажется, что по причине не сходства языков и при большом проценте русских на Украине осуществить это нельзя, притом еще русские являются настоящими патриотами своей культуры и языка. Много и других причин, и все же мы не можем для себя уяснить правильно и быть убежденными в каком-то одном направлении. Например, мы бы хотели говорить на украинском языке, но не знаем, правильно ли это будет. Не будем ли мы тормозить правильный ход развития, не будем ли мы вредить интернационалистическим чувствам? А мы любим все национальности, как и свою украинскую.

Яновский Н.В., Павлюченко Н.И.— шахтеры".

У "Правде" з цим листом вчинили так, як і скрізь роблять з безліччю подібних листів, — переслали в пишу інстанцію, щоб та "спустила" в ще нижчу, аж поки він десь загубився на віки вічні. I справді, що розповісти на таку простодушну нескромніть, яка чомусь не хоче задовольнитись гумовими загальниками і "прикрывающими версиями" і добиватися, щоб їй прямо сказали: треба бути українській нації "со всеми вытекающими последствиями", чи не треба бути українській нації також "со всеми вытекающими последствиями", — і не догадується ця простодушна нескромність, в яке болюче місце влучила ненароком її несанкціонована цікавість...

З ВІДСТАНІ ЧВЕРТЬСТОЛІТТЯ. ПІСЛЯСЛОВО

Ці роздуми про свою працю “Інтернаціоналізм чи русифікація” І.М.Дзюба умістив її після публікації у журналі “Вітчизна” у 1990 р. Прошуміло з того часу, як твір було написано, чверть століття і письменник робить узагальнення і висновки про здійснений критичний політологічний труд , який не втрачає і сьогодні своєї актуальності із багатьох точок зору на порушені в ньому проблеми виживання української культури. Післяслово , як і текст публікації “Інтернаціоналізму чи русифікації” , подається у скороченні.

Останніми роками — з початком перебудови—мене не раз питали; коли ж буде надруковано «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» Сам я до цієї справи ставився не лише скептично, а й байдужкувато. Коли й хотілося бачити ту давню працю надрукованою, то насамперед задля того, щоб бодай таким чином реабілітували людей, які свого часу мали «неприємності» за її читання або розповсюдження, а то й зазнали кримінального переслідування.

І ось її надруковано. Не знаю, як сприйняли її ті, хто вперше прочитав. Для автора ж вона могла б бути давно перейденим етапом, якби... якби не те, що, на жаль, більшість окреслених у ній проблем постають сьогодні ще гостріше…

………………………………………………………………………………………….

Я дозволив собі зробити цей лірико-ностальгійний відступ (їх таких могло б бути багато!) не з любові до своєї біографії, а для того, щоб читач зрозумів чи врахував: праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» вийшла не з-під пера якогось спеціального «дисидента»(як я не люблю це слово), а з-під пера людини, яка була (а почасти, може, й залишається) продуктом (може, все-таки не найгіршим) системи, органічно з неї виросла, пройшла довгий і складний шлях до критичної переоцінки цієї системи, а все-таки ніколи не почувала себе її ворогом, лише хотіла привести її у відповідність з «ідеалом». А тим ідеалом уявлявся

''«справжній» соціалізм (чи комунізм) — справедливість, рівність, братерство. Дуже загальниковий, туманний ідеал. Але й дуже людяний, а тому — вічний, хоч і в різних ідеологічних та політичних трансформаціях.

. Згодом прийшло розуміння і національних проблем, і потреби свободи. Але рушієм — моральним і психологічним — було почуття справедливості.

Ще в студентські роки я належав до тих незліченних, кому «байдуже», якою мовою говорити і до якої нації належати, і хто свою «байдужість» ладен був гордо нести як еталон інтернаціоналізму і загальнолюдської сутності. А потім почав задумуватися : байдуже-то байдуже, але чому всі ті на Україні, кому нібито байдуже, насправді байдужі (а часом і ворожі, свідомо чи несвідомо) саме і тільки до української мови, до української культури, до України взагалі? І куди дівається їхня «байдужість» та «інтернаціональна» безсторонність, коли справа торкається престижу іхньої набутої російськості? Що за цим криється, який механізм мотивацій і орієнтацій, які стихійно виниклі чи режимно створені обставини? Кому і навіщо потрібно, щоб цілі народи переставали бути собою і притому не творили/ щось нове, а просто вливалися в інший народ, позбавляючи і його власного обличчя? Чи це шлях до рівності і вселюдської солідарності? І чи морально ставати на бік дужчого проти слабшого?

Безліч таких питань поставало один за одним... Я шукав на них відповіді і не знаходив... Чому, наприклад, одній людині дороге рідне слово, картини минулого, образ свого народу, болять його кривди, над усе хвилює питання: є в нього історичне майбуття чи ні, збережуться для людства цінності, які він створив, чи ні, а іншій людині поруч із тією навіть невтямки, про що тут ідеться. І ніякими аргументами нічого їй не доведеш. А наче ж однакові люди — і рівнем розвитку, і моральною порядністю, і поглядами на все інше — крім цього. Може, тут справа не тільки в знаннях (про виховання не кажу, бо його у нас немає — за окремими індивідуальними винятками), а й у якихось химерних комбінаціях життєвих вражень, у якихось тонких, важко враховуваних емоційних, духовних та інших чинниках? Часом мені здається (хоч це, мабуть, наївне, довільне уявлення), що й у мені ніколи б не прокинулося відчуття України, якби не одне глибоке зворушення в дитинстві: мені років п'ять, я у бабусі на хуторі, лежу на ряденці коло річки, а десь далеко за ставком невидимі дівчата співають: «В кінці греблі шумлять верби...» І щось таке було в тій далекій пісні, що й досі душа тужить...

Хай пробачить мені читач ці суб'єктивні рефлексії. Може, вони допоможуть зрозуміти деякі особливості моєї позиції в різні часи, і мою невмістимість у стереотип ортодоксального дисидентства, і моє відставання від нинішнього рівня політичного радикалізму та нинішньої температури українського патріотизму…

…………………………………………………………………………………………

Ні за ким не бачу вини переді мною особисто. Навіть за тими, хто мене ображав, арештовував, судив. Навіть за тими, хто підписував авторитетні експертизи, що кваліфікували мене як ворога Радянської влади. Пам'ятаю їхні шановні імена. Але — забув. Не було цього. А от тим, хто загубив Василя Стуса та інших, хто скалічив Івана Світличного, прощати важче.

……………….………………………………………………………

До тюрми я потрапив у момент роздвоєності і внутрішньої боротьби, а це погіршувало моє становище. Не буду описувати ці 18 місяців — тут не місце й не час для цієї «повісті». Скажу лише, що все там робилося з найскрупульознішим дотриманням законів, тільки ж закони служили беззаконню.

……………………………………………………………………

А тепер: як я сьогодні розцінюю написане двадцять п'ять років тому — «Інтернаціоналізм чи русифікацію?»

По-перше, це була правда про становище України, про наш національний біль. І час підтвердив, що це була правда. Сьогодні всі ми про неї говоримо. Я радий, що суспільство її усвідомлює (навіть у набагато більшому обсязі, ніж я чвертьстоліття тому),— це дає надію на порятунок. Але була б набагато більша радість, якби час показав, що картина, намальована колись в «Інтернаціоналізмі чи русифікації?», неправдива, довільна, навіяна якоюсь суб'єктивною оманою. І якби не було потреби сьогодні передруковувати цю річ і взагалі згадувати про все те...

Що ж до змісту й аргументації скажу: сьогодні далеко не все мене задовольняє. За роки перебудови і відносної гласності з'явилося стільки раніше не відомих фактів і стільки ще проблем випливло на поверхню, що, звичайно, нині є можливість (і потреба!) осмислити цю фатально невичерпну тему масштабніше і з нових позицій: не обмежуючи себе традиційним підходом. Зрештою, мій тодішній заклик — повернутися до ленінських принципів, до національної політики 20-х років — звучить сьогодні наївно. Хоча б тому, що такі «повернення» до перейдених етапів в історії неможливі. Правда, я й не мав на увазі «повернення» в буквальному значенні, а лише відновлення самого принципового підходу. Але й його сьогодні недостатньо — зовсім інша історична ситуація, інший стан народу, інші завдання й можливості…