Закипає білою піною

Молоко тернового квіту,

Щодень Божий тебе незмінною

Бачу, в промені оповиту.

Де за балкою, за Кисличою

Терикони куряться сині,

Там хлоп'ячим голосом кличу я

Кукування зозуль в долині.

Я вже довше прожив на світі цім

За роки, що мені зозулі

Накували в пору, що світиться,

Не вгасає в очах… Поснулі

Прокидаються ранні спогади,

На старість тривожачи тишу.

Тож питаю себе: для кого ти

І пощо оці вірші пишеш?

Для батьків і для друзів зі школи —

Їх до смерті я не забуду!

Знаю — ми не зійдемось ніколи

В дружнім колі шахтарського люду.

Про вітчизну — радість і біль мої

Я по крихті слова збираю:

Ти віками була невільною

Та й нині далеко до раю…

Україно-мати, пеан тобі

Я складаю, моя любове!

Чи коштовному діамантові

Моє уподібниться слово?

/Острів Зінгера, Флорида

серпень 2001/