ПОЕТИЧНА ПАЛІТРА ДОНЕЧЧИНИ

Хоча за традицією Донбас і зараз часто називають краєм вугілля і шахт, задимлених горизонтів, насправді це далеко не так. Донбас, зокрема Донеччина, - це значимий на карті України духовно-митецький центр, підтвердженням чому служить і поетична збірка “Земле рідна, колискова”, представлена читачам видавництвом “Донбас” у 2001 році. До неї увійшли твори двадцяти двох україномовних поетів, які проживали і проживають як на теренах Донецької області, так і поза нею. І можна тільки вітати підходи укладачів, які в тематичному плані принципово не обмежилися віршами лише про Донбас. “Такий підхід міг би збіднити уявлення про розмаїття поетичних уподобань та мотивів творчості поетів-земляків. Завдання цієї збірки ширше: показати читачам найхарактерніші сторінки творчості наших письменників, передати їхні надії і сподівання, які вони пронесли і несуть через життя” [1, 7]. Продовжуючи цю лінію, у своєму огляді ми і плануємо проаналізувати ряд найхарактерніших мотивів, виділивши спільні больові точки у баченні порушених проблем і водночас підкреслюючи митецьку індивідуальність обраних авторів. Відзначимо і той факт, що ми свідомо не зупинилися на творах В.Сосюри, В.Стуса, щоб зосередитися на поетах, чий здобуток у меншій мірі ставав предметом критичних розвідок.

Слід зазначити, що за останні роки значно посилилася увага літературознавців до дослідження різних аспектів у творчості донецьких письменників. Крім рецензій і вступних статей до збірок, з’являються статті аналітичного плану [2; 3], а також літературно-критичні нариси про творчість окремих митців [4; 5]. При цьому варто підкреслити прикметну рису літературознавчих та критичних виступів: відзначаючи здобутки і прорахунки місцевих письменників, дослідники дивляться на них через призму загальноукраїнських художніх тенденцій, що посилює наукову об’єктивність зроблених висновків, підвищує їхню типізуючу спрямованість. Так, Ю.Москвич цілком доречно одним із провідних мотивів у поезіях літераторів Донеччини називає питання про призначення людини в житті, обумовлюючи це загальними зрушеннями у свідомості суспільства: “Попередні роки дали можливість інакше подивитися на громадянина. Це вже не суспільна істота, що в будь-який час може потрапити під коліщата системи. Це оновлена людина, яка має робити особистий вибір з власних міркувань і уподобань, може вийти за межі колективного, має право на особисте щастя” [3, 255]. Тож і ми наш огляд почнемо зі з’ясування своєрідності бачення сутності життя, визначення моральних якостей особистості як способу пізнання світу, його складностей і багатоманіття.

Вірші з подібними мотивами зустрічаються майже у кожного письменника, творчість якого представлена у збірці. Для прикладу назвемо “Уранці я сонцю радію...” С.Жуковського, “Все, що дає земля, з подякою приймаю...” Л.Колесникової, “Остання дорога” В.Павловського. Що ж найбільше хвилює поетів? Перш за все, сама плинність часу, а точніше фізичного і метафізичного сприйняття його руху. Прекрасно усвідомлюючи неможливість впливати на об’єктивні закони природи, автори дошукуються моральних критеріїв, які б слугували своєрідним еталоном наповненості, вагомості прожитих років. Так, ліричні герої Л.Талалая (“На душі наче після скрипки...”) та В.Чубенка (“Прозріння”) відчувають невмолиме наближення фінішу, що і примушує їх підводити підсумки. І для обох вони дещо невтішні. Першого непокоїть надмірний темп життя, за яким не встигає власний досвід, можливість хоча б трохи перевести дух, огледітися, щоб сподіватися на прийняття більш правильного і виваженого рішення:

Господи, чому воно так швидко,

Швидше, ніж навчилися ми жить?.. [6, 26]

Однак це не викликає розгубленості з боку ліричного героя, а навпаки мобілізує його зі ще більшою вимогливістю ставитися до кожного наступного дня, підкреслює особисту відповідальність за все, що відбувається навколо. У цьому, напевне, і проявляється дух шістдесятництва з його вірою в людину, її необмежені внутрішні ресурси.

У вірші В.Чубенка також простежуємо ремінісценції шістдесятництва, зокрема поезії В.Симоненка “На білих конях пронеслися роки...”. Подібність обумовлюється не лише образами коней, що шалено мчать, а самою настроєвістю вершників. Їх обох не влаштовує результат прожитих років, вони відчувають, що зроблено не все для того, щоб мати певне задоволення наприкінці власного шляху. Та подібність цим й обмежується, оскільки герої приходять до різних висновків. У В.Симоненка спостерігаємо бажання так спресувати кожну мить, щоб за своєю вагомістю вона переважувала не один десяток тихоплинних років. Це неодмінно скоротить час перебування на землі, прискорить роковий фініш. Але ж доцільність життя вимірюється не фізичним часом, а усвідомленням подоланих перешкод, перенесених бур і потрясінь:

О, чом я не схопився за вудила

І на пусте не вискочив сідло!

І не помчався в дикому алюрі,

Повітря розриваючи грудьми,

Назустріч сонцю, радощам і бурі,

Назустріч смерті – чорт візьми! [7, 69]

Ліричний герой В.Чубенка, здавалося б, мав достатньо радощів у житті. Щось було красиве і приємне (перша строфа вірша аж виблискує від сонця), вистачало перипетій і несподіванок (образ “життєвого водокрута”), не бракувало і різноманітних зустрічей з людьми, від яких можна було щось і запозичити. Однак розминувся з головним – не знайшов власної дороги, дивився не в той бік, гнався не за тими цінностями, а тому і не зробив того, що мав виконати тільки сам:

Я лиш під старість зрозумів безсило –

Життя проїхав задом-наперед [6, 182]

Як бачимо, автор переймається думкою про особистісну відповідальність, далекоглядність, прозорливість. Це ставить перед людиною надзавдання демонструвати налаштованість на максимальну реалізацію духовного потенціалу.

Про відповідальність людини і перед світом, і ще більше перед собою йдеться у поезіях Г.Кривди (“Не стели мені під ноги...”) і А.Кравченка (“Я незалежний і залежний”). Настроєвість ліричного героя першого вірша відзначається категоричністю, самоімперативністю. Це дозволяє йому не лише перебувати в необхідному емоційному тонусі і відгукуватися на всі радощі і незгоди світу. До того ж перевага віддається останньому, що підкреслюється анафорою “Не стели мені під ноги...”. Ліричний герой свідомо відмовляється від проторованих, легких доріг, вкритих оксамитом, шукаючи колючої стерні. Здавалося б, такі життєві настанови повинні задовольнити найвимогливіших суддів, бо дійсно людина не дозволяє собі найменшого послаблення. Однак поетові цього замало. І він не прожектер у своїх прагненнях, оскільки для нього завжди лунають материні слова: “Ти зробив не все, що міг!” Подібна розв’язка вірша досить несподівана, а від того й оригінальна. Світ, людство, заради якого ладен жити і працювати ліричний герой, втрачають свою безликість, аморфність. Справи сина вимірює й оцінює мати, а вона-то знає істинну вагомість як здійсненого, так і задуманого, її слово відзначається особливою об’єктивністю. Адже мати завжди готова підставити плечі під синівський тягар, але ж ніколи не побажає бачити власну дитину неробою, легкодухом. І тут спасувати син просто не має права.

Та ніхто, мабуть, не буде заперечувати, що найважче знайти порозуміння з самим собою, про що, власне, і йдеться у поезії А.Кравченка. На перший погляд, вона просякнута нестримним бажанням внутрішньої свободи і волі, якої так прагнуло покоління шістдесятників. Ліричний герой просто упивається формальним правом заявити всім, навіть небесним силам, про свою незалеж-ність. Проголошуючи це, автор ніби вступає у суперечку з одним із наріжних постулатів марксистсько-ленінської концепції щодо детермінованості характеру людини середовищем. Однак це і не ніцшеанська надлюдина, яка, долаючи в собі зло, біди, страждання, рабську психологію, відкриє “в собі необмежені можливості зас-тосування своєї волі, зніме перешкоди, зумовлені її родовою сут-ністю” [8, 83]. Поет знаходить своєрідну “золоту середину”. Коли спочатку проголошується про цілковиту незалежність, тут же:

...чую оклик застережний, -

здається, зверху, може – з неба:

“Чи залежний ти від себе?!” [6, 88]

Зроблене зізнання не дозволяє категорично ні стверджувати, ні спростувати божественну приналежність поставленого питання. Та це, мабуть, і не важливо. Адже відомо, що побачити, почути щось важливе людина здатна лише тоді, коли сама цього прагне. А тому-то і відповідати на поставлене питання треба тільки щиро, не кривлячи душею, бо неправда постійно ятритиме сумління, а якщо цього не відбуватиметься, то чи є підстава говорити і про існування самої особистості.

За найвищими критеріями вимогливості підходить до людини І.Білий (“Так думали не тільки ми”). У поезії порушуються проблеми сьогодення, пов’язані з процесами здобуття Україною так довго очікуваної незалежності, свободи. Повертаючись у перші місяці й роки самостійності, можемо пригадати, якими ейфорійними, навіть ідеалізованими настроями переймалося суспільство. Були названі вороги (переважно зовнішні), визначені їхні злочини стосовно українського народу, накреслені райдужні перспективи державно-національного поступу тощо. Та події останніх років, особливо кампанія по вибору президента, засвідчили, що проблем не тільки не поменшало, а і побільшало, на різних суспільних рівнях лунають песимістичні голоси про майбутнє України. І стає цілком зрозумілим, що підходи до вирішення старих і нових проблем знаходяться в іншій площині і потребують осмислення не тільки і не стільки соціальних, економічних, політичних аспектів, скільки етично-духовних. Криве скло, про яке пише І.Білий, у такій мірі спотворило внутрішній зір людини, що вона втратила здатність правильно орієнтуватися у часі та просторі. Це небезпека гуманістичного масштабу, і, нам видається, її загрозу в усій повноті, багатоаспектності, наслідках наданий момент найбільш усвідомили саме письменники.

Найточніше стан сучасного українського суспільства характеризується поняттям внутрішнє, психологічне рабство. Звернімося хоча б до вірша Д.Павличка “Набожні хахли” (цикл “Перебудовні стриптизи”, 1991 р.). У ньому йдеться про те, що два непримиренних гурти віруючих зібралися на церковному майдані. Однак на Боже запитання, звідки у них таке релігійне завзяття, всі, незважаючи на конфесійну приналежність, не задумуючись, дають одностайну відповідь: “У партії, звичайно...” [9, 4]. І це не життєвий парадокс, а все той же прояв рабського духу. Адже всім добре відома донедавня радянська аксіома: не можна розраховувати на успішну службову кар’єру, не будучи членом партії. Банкрутство комуністичної ідеології, а для багатьох це по суті втрата матеріально і суспільно забезпеченого становища, примусило кар’єристично налаштованих громадян шукати інших шляхів реалізації даних прагнень. І за умови знищення одних ідолів релігія, а точніше привселюдно покладений хрест виявилися надійним засобом досягнення бажаного результату. Справедливість висловлених нами міркувань можемо підтвердити посиланням на один із віршів Л.Костенко з циклу “Коротко – як діагноз”, написаного приблизно в один час із твором Д.Павличка:

Сатана перехрестився.

І нічого.

Тоді він ще раз перехрестився.

І знову нічого.

Тоді він виголосив промову.

Його уважно вислухали.

Тоді він підняв хрест.

Підійшли під благословення.

При світлі вогнища в пеклі

розповідав чортам, -

вони дуже сміялись [10, 1]

І.Білий також замислюється над тим, кому ж під силу очиститися від бруду і вийти на праведний суд. Як і попередні автори, він вдається до біблійної символіки як засобу відділення земного, суєтного, у чомусь недосконалого і грішного від вічного, істинного, такого, що повинне слугувати індивіду еталоном у кожній його справі, задумі:

...видно, мало бути людьми:

потрібно ангелами буть

Аби знайти до світла путь [6, 94]

Поет свідомий того, що процес очищення носить багатоступеневий характер, у силу задавненості і всепроникнення відзначеного пороку, його надзвичайно особистісного прояву мало почути слово привселюдного каяття. Потрібне навіть не каяття (після покаяння можна накопичувати нові гріхи), а усвідомлена кожним потреба змінити власне єство. Необхідно відчути не ангельські крила за спиною, а ангельську душу в собі, скинути сатанинську скверну, яка непомітно проявляється у позиції примиренства, угодництва, відсторонення, байдужості. Лише за такої умови можна сподіватися на оновлення людської личини, а відтак і самого суспільства.

У дещо іншій площині розглядає сутність людини, осмислює сенс її перебування на землі М.Хижняк у поезії “Мак”. Взагалі в українській ментальності образ маку відіграє помітну роль. Його міфологічно-символічне значення сягає глибокої данини, ґрунтуючись як на язичницьких, так і християнських віруваннях. Коли у колисковій пісні звучить побажання дитині міцного сну і бути “як маків первоцвіт” [11, 32], то тут відбилися властивості опіумного маку, які древніми греками пов’язувалися з богами сну (Гіпноз), сновидінь (Морфей). А вже на цій традиції і розвивалася християнська символіка, яка зробила “червоний мак емблемою самопожертвування Христа та “смертельного сну” [12, 210].

На цьому асоціативному ряду будується змістовно-образна система легенди М.Стельмаха “Мак цвіте” – на місці загибелі козака Мака:

На землю впало тіло біле

І, наче зерно, проросло,

А влітку маком зацвіло... [13, 10]

Подібне символічне навантаження маємо і у вірші М.Хижняка. Поет захоплюється зухвалістю маку-самосія, що виріс посеред картоплиння. Він не зважає на те, що може бути зрубаний сапою дбайливої господині. Це викликає повагу в автора, і надалі вже спостерігаємо персоніфікований образ людини із зовні не богатирською статурою, але стійкими переконаннями. Вони загартовують дух, примножують сили, дозволяють успішно протистояти обставинам:

Упертий мак на біди не зважає –

На всеньке серце макове цвіте.

Мале те серце,

але ж як палає! [6, 164]

Якщо зважити на ряд біографічних моменті самого М.Хижняка, то в образі маку можна вловити й деякі особисті риси. Адже поет із когорти тих, хто входив у літературу разом із В.Стусом, відстоював гуманістичні та національні ідеали на Донецькому телебаченні в 60-ті роки, а в часи застою змушений полишити улюблену справу і відійти начебто в тінь, та не припинити писати, чуйно вслухаючись, як “світ, обертаючись, скрипить...”

Хоча ми і намагалися вийти за межі регіональної тематики, було б несправедливо зовсім її оминути. А Є.Летюк не просто звернувся до “візитної картки” Донеччини – образу шахтаря, його характеру, а віднайшов у гірняцьких традиціях глибинний загальнолюдський смисл. У вірші “Коли прощаємось ми з другом...” автор торкається так званого етикету спілкування. Народна мораль кожного етносу виробила цілу систему реплік, жестів, нехтування якими хоча б у дрібницях умить налаштовує співрозмовника на відповідний лад (Згадаймо осудливо-критичні погляди сільських мешканців у бік городянина з приводу його “забудькуватості” вітатися з кожним стрічним). Герой твору добре обізнаний з тонкощами етикету і дякує за це самому народові, “бо вже таке в народу серце, Що в нім любові повно...” [6, 53]. І ось на цьому високому етичному фоні з’ясовується, що у шахтарів є специфічні форми побажання добра: “Всього вам світлого! – сказали. Всього вам світлого!” [6, 53]. Несподіваністю прояву, а ще більше несподіваністю семантично-духовного поля це побажання примушує переосмислити особисті цінності, власні стосунки з людьми, закликає уважніше придивитися до них і по-новому осмислити сам факт перебування людини на землі. Жити за законами добра – замало, результати своєї праці дарувати іншим – замало, бути надійним другом – замало. Слід, напевне, так спілкуватися з оточуючими, щоб у них самих посилилася любов до життя, з’явилося бажання чимось порадувати близьких, рідних і зовсім невідомих, поділитися своїм душевним вогнем з іншими. Щось подібне і пережив ліричний герой, почувши це просте і щире побажання шахтарів, за що особливо їм і вдячний:

Всього ж вам світлого, завзяті,

Невтомні люди працьовиті,

Що дістають з глибин незмірних

Для всіх людей сонця і зорі.

Всього вам світлого,

Незламні,

Суворі, ніжні, невсипущі! [6, 54]

Завершуємо наш огляд аналізом поезії Ю.Доценка “У небі журавель”. Як нам видається, цей поет особливо чутливий до народного світовідчуття, відбитого у численних обрядах, традиціях, фразеологізмах, приказках, прислів’ях. Під його пером ці нетлінні скарби духовності одержують нове життя. Допомагають викликати нові образні асоціації, спрямовані на тонке проникнення у світ людини. Так, уважним зором митця підмічено, що “рушники сватів чекають”, а “гарбуз за тин сховався” (“Золотий апостроф”) і в кожному дворі “на повне щастя відра повні” (“Коли відходить літепло”). Не став виключенням і репрезентований вірш.

Спираючись на вислів “Краще синиця в руках, ніж журавель у небі”, автор намагається збагнути, а у чому ж привабливість “землі”. Перед читачем постає чудова пейзажна пастораль, яка запам’ятовується несподіваними звуковими (”зозулить електричка”) і зоровими (“тіка туман, угледівши зорю”) образами. Це вносить у щоденний ритм життя несподіваність, примушує закарбовувати кожну, здавалося б, добре знайому деталь. Так поступово і непомітно з окремих колажних фрагментів утворюється цілісність світу, буття, народжується відчуття незримої пуповини, яка намертво і назавжди з’єднує людину з чимось несказанно рідним близьким. Завдяки цьому звичне змістовне наповнення фразеологізму набуває оксюморонної трансформації, увиразнюючи провідний мотив про важливість для людини, її душевної урівноваженості відчуття і збереження кревних, родових уз, усвідомлення себе невід’ємною часткою безмежно великого і водночас надміру малого довкілля:

І щиро заздрить у руці синиця

високій птасі мрії і жалю,

й не зна того, як хочеться напиться

води із річки в небі журавлю [6, 153]

Представлена розвідка свідчить про митецьку самобутність кожного з поетів, хоча ми більш-менш детально зупинилися лише на одному з мотивів. У віршах же простежуються і теми батьківщини, і своєрідність донецької природи, і вічно прекрасний і таємничий світ кохання. Це, безумовно, і повинне стати предметом подальших літературознавчих роздумів і спостережень.