Багаття не видно, лиш пахне дим,

І місяць стоїть над конем вороним,

І синій туман, і густа ковила,

Як Ігоря військо, в степу полягла.

Під возом чумацьким дорога волога,

Але не піднять, не збудити нікого.

Роса, що крізь пальці колись протекла,

Крізь пальці ті ж самі у світ проросла.

Не черпать полеглому шоломом з Дону,

Трава заступила дорогу до дому,

І тільки під місяцем пам'ять над ним

Стоїть в узголов'ї конем вороним,

Тим самим конем, що повідця волоче,

Та в руки нікому даватись не хоче.

Хустками черниць лопотять кажани,

Чорніють вологі в степу валуни,

І зорі летять, і далека зірниця

Освітлює сон, що полеглому сниться.

Під возом чумацьким проснулась дорога,

Яку не здолать без коня вороного,

Та кінь не дається, на поклик не йде,

Чи, може, він кращого вершника жде?

Чи, може, боїться довіритись волі

Того, хто не знає, як жити на волі?

Але стрепенувся, відчувши світання,

Готовий своє ж перегнати іржання,

І ніби тоді, щось шумить, щось дзвенить...

І холод у грудях, і серце тремтить,

Як перед початком великих подій,

Що, може, останні у долі твоїй.