Олекса (Олексі́й) Іванович Тихий (27 січня 1927, хутір Їжівка, Краматорівський район, Артемівська округа — 5 травня 1984, тюремна лікарня м. Пермі) — український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи. Виступав на захист української мови. Помер в ув'язненні.

Послідовний і безкомпромісний борець з русифікацією України, член-засновник Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод (УГГ).

Закінчив філософський факультет Московського держуніверситету, а до цього навчався в Запорізькому сільгоспінституті й у Дніпропетровському інституті інженерів транспорту. Вчителював у школах Приазовського р-ну Запорізької обл. і Констянтинівського р-ну Донецької (тоді Сталінської) обл., потім працював на будівництві, учителем (викладав фізику й математику, українську мову), пожежником та ін.

Уперше був заарештований КДБ 1948 р. за критику єдиного кандидата в депутати. Після «профілактики» відпущений.

Другий арешт – 15.01.57 за лист до ЦК КПРС із протестом проти окупації Угорщини військами країн Варшавського договору, а також за «антирадянську агітацію» та «наклеп на КПРС і радянську дійсність» за ст. 54-10 КК УРСР, за критичні висловлення про радянську школу. 18.05.58 Сталінським облсудом засуджений до 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. поразки в правах. Покарання відбував у Мордовії, ст. Явас Зубово-Полянського р-ну, ЖХ-385/11. У зоні працював столяром на пилорамі. Звільнений у 1964.

Тихий написав кілька статей про русифікацію Донбасу, про жалюгідне становище української мови й культури на Донбасі, статті з проблем українського села (у відповідь на статтю про сільські проблеми в «Литературной газете»), у якій, віддавши перевагу колективному способові господарювання, пропонував усе-таки надати більше свобод селянину.

Оскільки Тихого до роботи за фахом не допускали, працював монтажником, пожежником, випалював цеглу. Працюючи позмінно, мав можливість їздити до друзів по ув'язненню і правозахисників. Поширював самвидав.

Тихий уклав збірку висловлювань видатних людей «Мова народу. Народ», а також склав словник неправильностей українських говорів Донбасу. Тихий був зразковим носієм української літературної мови. Говорив правильно, обдаровуючи співрозмовника лагідною усмішкою. При цьому був людиною залізної волі, рідкісної толерантності, доброзичливості і виняткової терпимості.

15.06.76 під час обшуку в Тихого був вилучений текст збірки «Мова народу. Народ». Дві доби його тримали під вартою «за підозрою в пограбуванні магазину».

У листопаді 1976 Тихий став членом-засновником Української Гельсінкської Групи.

Заарештований 05.02.77 за звинуваченням у проведенні«антирадянської агітації і пропаганди» за ст. 62 ч. 2 КК УРСР і «незаконному зберіганні зброї» (ст. 222 КК УРСР): хтось ще під час війни заліпив глиною на горищі сараю стару німецьку гвинтівку. Суд у справі Тихого і М.Руденка відбувся 23 червня – 1 липня 1977 у м. Дружківка Донецької обл.. Тихому інкримінували статті «Українське слово», «Думки про рідну мову», «Сільські проблеми», «Роздуми про українську мову та українську літературу на Донеччині», текст Декларації УГГ, Меморандум Групи та ін.. Суд не довів жодного факту наклепу на радянський суспільний і державний лад у статтях і висловленнях Тихого, обмежившись лише констатацією, що у своїх працях Тихий вказує на «нібито русифікацію в Донбасі» і т.п., не кажучи вже про недоведеність мети підірвати існуючий лад. За вироком Тихий дістав 10 р. таборів особливо суворого режиму і 5 р. заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Місцем відбування покарання був визначений табір ЖХ-385/1, сел. Сосновка в Мордовії, звідки був етапований до лікарні в м.Нижній Тагіл.

Олекса Тихий бере активну участь в акціях протестів ув'язнених. Так, Тихий 52 доби тримав голодівку, розпочату в квітні 1978. Улітку 1978 з'явився документ Олекси Тихого і Василя Романюка «Історична доля України. Лист українських політв'язнів. Спроба узагальнення»), у якому автори проголошували вищим принципом загальнонародного і загальнонаціонального співіснування Загальну декларацію прав людини 00Н, відмежовуються від політики і практики КПРС у національному питанні, від її трактування поняття демократії. У розділі «Історична доля України» досліджуються наслідки приєднання України до Росії і висловлюється побажання в майбутньому незалежності України. У розділі «Можливі форми опору» автори пропонують звести їх до пасивного опору в формі неучасті в русифікації, збереження мови і традицій, відмови від служби у війську за межами України, ведення здорового способу життя. Закінчуючи, автори пишуть: «Не потрібно порушувати закони. Достатньо користуватися законами, які проголосила Конституція СРСР."

У жовтні 1978 розпочав нову голодівку і поміщений у камеру-одиночку. Лікар відмовився його лікувати.

18.04.79 на 17-ій добі чергової голодівки в Тихого почалася виразкова кровотеча. У лікарню його перевели аж через 18 годин з тиском 70/40. Начальник табору сказав, що це симуляція. Хірург Скринник перед операцією запропонував Тихому письмово зректися колишньої діяльності, у відповідь на що Тихий звинуватив його в шантажі. «Жити будете недовго і в муках», – пообіцяв лікар. Після операції Тихий отямився через тиждень. Шлунок був зшитий у вигляді піскового годинника: рух їжі спричинював біль. Виникли спайки кишок. Внутрішні шви на тілі розійшлися - утворилася ґрижа, але Тихий знову відмовився писати покаяну заяву. 10.05. розпочався перитоніт. Був зроблений розтин і промивання черевини. Того ж дня Тихому надали побачення з синами (2 години). Лікарі подали документи на актування Тихого з огляду на його загальний тяжкий стан. Але за межі лікарні ці документи не вийшли.

13.07. Тихого відправили етапом до лікарні м. Нижній Тагіл, хоча вона нічим не відрізнялася від мордовської. Етапом же повернули в сел. Сосновку.

У січні-лютому 1980 Тихий провів у ШИЗО з невеликими перервами близько 40 діб. Карали його за те, що він, за словами адміністрації, зриває нагрудний знак, не встає, коли заходить начальство, відмовляється від роботи, погано впливає на оточення.

Писати про здоров'я Тихому не дозволяють, однак стало відомо, що в нього відкрилися рубці на легені.

27 лютого - 1 березня всіх в'язнів особливо суворого режиму, в тому числі й Тихий, етапували на Урал, у сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. По дорозі один в'язень помер. У таборі ВС-389/36-1 Тихого неодноразово карали за невиконання норми виробітку, відмову збрити вуса, голодівки протесту та інше. Тихого кинули на 6 місяців у ПКТ (приміщення камерного типу) за порушення режиму. Тримав голодівку.

У тому ж 1980 у США вийшла книжка – Олекса Тихий.«Роздуми». У січні 1983 якийсь Вадим Зуєв у статті «Гримасы лицемерия» (журнал «Донбас») цинічно писав: «Логічний розвиток антинародної закваски і Копелєва, і Тихого привів їх - через виїзд до Ізраїлю - на задвірки Західної Європи... Підпорядковуючись жорстоким законам зради, вони підписалися під сіоністською відозвою на захист польської контрреволюції.» У цей час«на задвірках Східної Європи» від виразки дванадцятипалої кишки, атеросклерозу, анемії, гепатиту й інших тяжких хвороб, можливо й раку, політв'язень Тихий швидко втрачав вагу (при зрості 178 см наприкінці 1981 він важив 41 кг). Тричі був етапований до тюремної лікарні ВС-389/35 (ст.Всехсвятська), був двічі оперований на виразку дванадцятипалої кишки - востаннє на початку 1984. На останнє сорокахвилиние побачення з сином Володимиром і дружиною Ольгою 19.04.98. Тихого ввели попід руки, у нього навіть облазили нігті, але посміхався, був милостивим, згадував Нагірну проповідь Ісуса Христа.

06.05.84 Олекса Тихий помер у камері тюремної лікарні в м. Пермі.

Синові Олекси Тихого Володимирові не дозволили забрати тіло батька: «Якщо будете наполягати, то результати бактеріологічного аналізу можуть показати гепатит, і тоді не заберете його ніколи». Останки Олекси Тихого разом з прахом Василя Стуса і Юрія Литвина перевезені в Київ і 19.11.89 перепоховані на Байковому цвинтарі.

Джерело