Першою жертвою влади серед українських письменників став Григорій Баглюк, що пройшов у своїй творчості через два мовних етапи: спочатку писав російською мовою, потім з’явилось усвідомлення необхідності звернутися до рідної мови, української (як це схоже на сьогоднішню ситуацію в Донбасі!). Він був автором роману “Молодість”(журнал “Забой”, 1932 р.) і кількох оповідань українською мовою. Керував журналом “Забой” — “Літературний Донбас”. Його було арештовано і після трьох місяців допитів засуджено на підставі звинувачень за ст. 58,10 УК УРСР. Звинувачувся він у антирадянській троцькістській діяльності . У витягу з протоколу Особливої наради при колегії ОГПУ від 2.04.1934 року написано: “... выслать через ППО ОГПУ в Татреспублику сроком на два года, считая срок с 5.Х1. 33 г. ”.

Всі матеріали слідства ( справа Г.Баглюка №17110-2 в Донецькому СБУ ) формувалися за існуючою тоді злочинною нормою ,яка для винесення вироку вимагала наявності протоколів допитів звинуваченого і заляканих тоталітарною владою свідків . На основі тільки цих документів Особливою нарадою при колегії ОГПУ і виносився вирок. Така метода слідства і винесення вироку була антиправова за своєю суттю . Це навіть було частково визнано радянськими правниками і судочинцями, але трагічно пізно: у 60-х роках, коли вже було замордовано тисячі людей. У справі Г.Баглюка теж є місце запізнілому перегляду методики слідства, частковому запереченню її. Серед матеріалів знаходяться документи початку 60-х років. Це клопотання літературознавця і критика Є.Волошка про реабілітацію Г.Баглюка і кілька документів від різних інстанцій, що цією справою займались. Так, за підписом прокурора Сударя встановлено, що: “В основу обвинения Баглюка были положены его показания, а также свидетелей Черкасского Ю.А. , Чулкова , Гайворонского и Западинского, но их показания не конкретны” (С.135 справи №17110-2). І от слідчі у післясталінську епоху через тридцять років після винесення вироку Г.Баглюку приймають рішення про пошук підстав для реабілітації :“В процессе расследования необходимо: а) передопросить обвиняемого Баглюка и свидетелей Черкасского, Чулкова, Гайворонского, Западинского по существу данных ими ранее показаний”. Та де на той час ж були звинувачений і так звані свідки?

Г.Баглюк — розстріляний 1 березня 1938 року в Архангельській області. Загинув на фронтах другої світової війни Ю.Черкаський, без вісти пропали Чулков і Западинський. Живим був Гайворонський, але до нього слідчим органом було не дістати. Закинутий долею на край світу, він на той час жив у Філадельфії (США). Тож прокуратора знайшла вихід: були взяті на допит інші письменники -свідки (а може й учасники?) того процесу : Петро Чебалін, Іван Ле, Юрій Чорний-Діденко, Михайло Торін та ін., які дали позитивні свідчення про репресованого. Та що з того закатованому владою письменникові?!..

Про реабілітацію Баглюка Василь Гайворонський писав у далекій Америці:

“Оце недавно київська “Літературна Україна” повідомила, що реабілітовано посмертно нашого донбасівця—грека за походженням—Г.Костоправа. Але та реабілітація рівнозначна черговій компрометації імен, до яких люди ставляться з пошаною. Я був би засмучений, якби дізнався, що реабілітовано Григорія Баглюка”.

Мабуть, на таку думку у письменника були підстави.

Існують ще одні документи, які залишалися довгі роки недоступними, проливають додаткове світло на цей злочинницький процес — протоколи й ухвали Донецького бюро обкому партії, на засіданні якого було все вирішено наперед. Щодо справи Г.Баглюка та інших , пов’язаних з цим процесом, безпосередньо керував розгоном українських письменників секретар обкому партії Саркіс .Про це свідчить виписка з протоколу засідання бюро обкому партії за №77 від 3.ХІ.1933 р. “О троцкистских элементах среди писателей”, підписана Саркісом. Саме на бюро обкому було прийнято рішення арештувати письменників Баглюка , Гайворонського, Чулкова .До суду і слідства на бюро обкому комуністичної партії було чітко сформульоване завдання ліквідації «троцькістських елементів»серед українських письменників. Так і було вчинено.

Відразу ж після ухвали бюро обкому поспішають із прокльонами на адресу українських письменників і вже нове керівництво журналу “Литературный Донбасс” і Донецької спілки письменників. Тільки-но було арештовано Г.Баглюка і його заступника В.Гайворонського та інших (5 листопада 1933 р.) ,як на Вседонецькому з’їзді письменників і літгуртківців Донбасу (листопад-грудень 1933 р.) у резолюції українських письменників вже таврують:

“ Первый Вседонецкий съезд советских писателей констатирует, что некоторые руководители литературного движения в Донбассе (Баглюк) оказались агентами контрреволюционного троцкизма, ведшими подлую двурушническую контрреволюционную работу по срыву партийной линии в литературе и активно препятствовали выдвижению новых художественных сил , которых воспитала и воспитывает социалистическая революция , протаскивавшими контрреволюционный троцкизм и восхваление украинских националистов — шпионов, агентов польского и германского фашизма”.

У цій же статті з іудиною радістю повідомляється :

“В 1934 году журнал, который будет выходить в основном на русском языке, значительно улучшит отдел художественной прозы и поэзии...”.

Як бачимо, все було вирішено наперед, не чекаючи вироку суду, слідчим треба було тільки підганяти під рішення обкому відповідні зізнання свідків, що беззаперечно з боку виснаженої репресії громадськості і було зроблено.

На наступні роки розгорнулося страшне гоніння на українських письменників по всьому Донбасу (як і по всій Україні, по всьому Радянському Союзу). Це переконливо видно із передової статті журналу “Литературный Донбасс” через три роки після процесу над Г.Баглюком в одному з номерів за 1936 рік “Оправдать доверие партии”:

“Троцкистские дворушники находили теплое местечко и в донецкой писательской организации. Еще в 1933 году были разоблачены троцкисты Баглюк, Соболенко и другие, а такие их пособники, как Гайворонский и Западинский, заклятые враги, пролезшие в донецкую организацию, пытались оторвать писательскую организацию Донбасса от масс (?) , не допускали талантливую литературную молодежь к организации и журналу, усиленно печатали в “Литературном Донбассе” контрреволюционные произведения, как роман “Гута” Ковалевского и “Темпы” Соболенко»..

Називається тут і “ставленник троцкиста Баглюка, вражеский подпевала Герасименко.”

Кость Герасименко— високого обдарування поет, працював тоді вчителем української мови і літератури в Амвросіївському районі. Свої твори друкував у місцевій пресі і в журналі “Забой” . В 1934 році приводом нагінки став вірш “Скрипаль”, який був підданий знищувальній критиці. Герасименко був виключений із членів спілки письменників, позбавлений роботи. Шукав правди в Києві і в Москві, але безуспішно—до самої війни з тавром “вражеского подпевала” знаходився на півлегальному становищі.

В аналогічній ситуації опинився і Василь Гайворонський , який після кількох місяців тюрми (проходив у справі Г.Баглюка) був випущений за такою “виправдальною” формулою : “..розслідування в справі проведено повно, але зібраних доказів для притягнення до суду не достатньо”. Щоб таких свідчень на далі не було знайдено достатньо(що робилося в той час дуже часто!), письменник змушений був переховуватись і поневірятись по світах, опинившись після війни в Америці.

Отже аби був український письменник, а присуд йому московська влада знайде.

Донеччина витримала на початку 30-х років страшну хвилю скажених страт. У другій половині 30-х років, як це було в інших регіонах України, вже не було у влади потреби в репресіях на Донбасі — нікого було нищити з українських письменників : одних повбивали (Григорій Баглюк, Микола Соболенко , Василь Іванів—Краматорський), інші зникли безслідно (Ф.Ковалевський, Ю.Западинський, І.Ткаченко, А. Чулков), треті змушені були тікати з Донбасу (В.Гайворонський, Д.Надіїн, К.Герасименко, І.Ле), четверті замовчали на десятиліття або й назавжди. Інші, такі як Юрій Черкаський і Б.Горбатов втратили бажання писати українською мовою. В Україні відбувалася планова ліквідація нових українізованих кадрів серед вчених, керівників різних щаблів влади і в першу чергу письменників. Як тут не згадати слова дядька Тараса із п’єси М. Куліша “Мина Мазайло”, що українізація була задумана у вищих ешелонах радянської влади “як спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було...”. Хіба не так?

Репресії українського письменства в Україні відбувалися одночасно із знищенням на початку 30-х років українського села, із проведенням облудного процесу над членами так званого СВУ. В цьому ряду нищення української людини й української духовності знаходиться і закриття у с і х українських шкіл поза Україною на території Радянського Союзу — на Північному Кавказі в Ростовській області, в Краснодарському та Ставропольському краях, на Східній Слобожанщині (Воронежчина, Курщина і Білгородщина), на Зеленому Клину (Далекий Схід), на Сірому Клину –Уралі і Казахстані, на Жовтому Клину – Поволжі.

Відбувалося повне викорінення на цих землях українського вчительства і письменства, української інтелігенції взагалі, яка там не відродилася й досі. В радянській імперії починалося (а може й продовжувалося безперервно) знищення української національної інтелігенції, формування “єдиного радянського народу”, якому дозволялося говорити і думати тільки російською мовою. Хіба це не геноцид?