Вони ідуть з моїх дитячих снів

З бензинками, натертими до блиску, —

Ті чорні люди, друзі давніх днів,

Що заглядали у мою колиску.

Ну, що ви нині знаєте про них?

Не та земля і вже не ті забої…

Та чорні люди з пагорбів курних

Зовуть мене до висі голубої.

Вони десь там, бо на землі нема:

Я обшукав її — немає, тату…

Тож сни мої сьогодні недарма

Вертають душу в материнську хату.

Ой. хато, хато,— глиняна нора.

Вона була дірява та убога.

І все ж вернутись нам туди пора:

Там чорні люди думали про Бога.

Вам нині смішно? Робітничий клас,

Революційна бойова закваска…

Все правильно…

Але питаю вас:

Де всі вони тепер?

Скажіть, будь ласка.

Стара бензинко! Кості освіти

Там, де траплялись каторжні привали:

Їх вербували в шахти Воркути —

Наганами у ліжках вербували.

Малеча розповзалась по кутках. —

—Та-ту-у-сю! — ґелґотіло на світанні.

А матері з бензинками в руках

Оплакували подихи останні.

Напевне, Сталін гірко те зустрів —

Він, кажуть, також знався із журбою.

Та хто ж навчить старих професорів,

Як обушки тримати у забої?

Іване, Карпе! Я вас добре знав —

Моя матуся шила вам чумарки.

Ніхто з вас нашу хату не минав,

І часом не миналося без чарки.

Це ж ви останки батькові святі,

Внесли у дім на материнську плахту.

Поліг би й він у вічній мерзлоті,

Якби раніше не ковтнула шахта…

Тож як повірити, що їх нема?

Виходить, революція померла:

Від неї залишилася тюрма.

Та ще могили. Та гарматні жерла.

О ні, не вірно! В тиші голубій;

Вони виходять на стару дорогу—

Вертаються у батьківський забій,

Щоб разом з нами помолитись Богу.

Не тим іконам, що висять в кутку,

І, може, не Мойсею, не Христові,

А Сонцю й зорям та молодику,

Якого ми вже засмітить готові.

Ідуть із Воркути, із Колими

Вугільно-чорні, невмирущі люди.

І їм повинні звітувати ми

За те, що є…

За те, що завтра буде

Їх не спинить чиновницьким перстом,

Бо це брати лиш зодчому й поету.

Залізним кайлом, як святим хрестом,

Вони освячують стару планету.

15.11.74