На душі неначе після скрипки,

У сльозі навколишнє стоїть,

Господи, чому воно так швидко,

Швидше, ніж навчилися ми жить?..

А на всі зусилля зупинити,

Хоч у пісні, здалеку-здаля

Усміхнулось соняшником літо

Та ще нижче голову схиля.

Відтоптався джміль на конюшині

І медові відспівав жнива,

От уже і листя, як на плині,

За незримі обрії сплива.

Ще скрипить, похитуючись, хвіртка,

Ще твої не вичахли сліди...

Господи, чому воно так швидко,

Господи, куди воно, куди?..

Ось воно було — і вже немає,

Як у воду випало з руки,

І лише над берегом ріки

Тінь біжить і «Видибай!» — благає.