Вся в жужелиці, поросі, вугіллі,

вся сіра й чорна, і брудна й кургуза,

збігаючи донизу — там, де балку

перетинає залізничний насип,

мені наснилась вуличка моя.

Вузенький ворок — тісно тут мені,

щоб радість розпросторити. Спускаюсь

донизу, проминаю кілька хат,

і ось вона, моя домівка рідна.

Старий колодязь, вичовгана корба,

акація обтята, сохлий клен,

зашторена зажурена веранда,

котра уже мене не впізнає.

Добридень, рідна хато! Де ви, рідні?

Стрічайте сина блудного. Дарма.

Німотні двері, аніде ні звуку,

лише жердеді ветхі у дворі

журливо поколихуються. Входжу

в німе подвір'я. Призьба. Клямка. Стук.

Анітелень. Від мене замуровано

моє минуле, вимовкле й німе,

заховане між грубих стін саманних.

Куди ж мені податися, куди?

Не знаю. Не збагну. І довгу думу

досновую, схилившися до лави.

Від балки обізвався паровоз,

і захід сонця геть заколихався,

розносячи свій деренчливий дзвін.

Все. Більше пристановиська немає.

1972

(Джерело: Стус В.Зібрання творів: У 4-х т., 6ти кн.—Львів: Просвіта, 1997)