Володимир біляєв народився в селищі Шахти №12 Грузько-Ломівської сільради, Макіївського району Донецької області, нині Моспине у складі Донецька

Вадим ОЛІФІРЕНКО

СЛОВО ПРО МОГО СТАРШОГО ДРУГА

У вересні 1996 року у селищі Моспине (сьогодні входить до адміністративних меж м. Донецька) відзначався ювілей 152-ї школи: їй виповнилося 60 років. Сюди прибули гості: вчорашні випускники, а також люди старших поколінь, які закінчили цей навчальний заклад двадцять, тридцять і навіть більше років тому. На ювілейний вечір з’явилося навіть кілька довоєнних випускників, життєвий шлях яких складався у важких умовах війни, післявоєнної розрухи та наступних далеко не легких відбудовчих десятиліть. Тому прийшло їх так мало.

Серед небагатьох колишніх учнів кінця 30-х років виділявся сивий, статечний чоловік похилого віку. Він привітно говорив українською мовою з незначним американським акцентом, зі сльозами на очах ходив коридорами свого далекого довоєнного дитинства. Згадував-пригадував навчання, друзів і товаришів по школі, виходив за поріг, пильно шукав очима свою вулицю і будинок, які вже, на жаль, не збереглися. Це був Володимир Іванович Біляїв, який вперше за п’ятдесят років зміг приїхати на батьківщину із Вашингтону, подолавши тисячі кілометрів.

…Тут, у Моспиному, проходили роки дитинства майбутнього журналіста і поета, тут із залізничної станції повезли в ув’язнення його батька, людину, як виявилося потім, ні в чому не винну. Додому він вже не повернувся. Згодом і сам Володимир Іванович силоміць був вивезений німецькими загарбниками з Донецька до Німеччини на працю…

І от через десятки років — зустріч з батьківщиною, рідною школою.

Я тоді супроводжував Володимира Івановича на цей хвилюючий шкільний ювілей, власне, на прохання гостя з далекої Америки шукав можливості для зустрічей з місцями дитинства.

А потім разом із дітьми 152-ї школи була автобусна поїздка до Хомутівського степу, розташованого за кілька десятків кілометрів від південних околиць шахтарської столиці. Там, у степу, схвильований побаченим, Володимир Іванович читав дітям і дорослим, що їх супроводжували, свої прекрасні поезії про рідний пахучий степ, по якому він бігав у дитячі роки, де пізнавав назви рослин, їхній євшановий запах та цілющі властивості:

Малям я забрів у сум’яття трав

обіч шляху, що в травах зникає.

(Згодом я пізнавати став

гербарій мого степового краю).

Тоді ж, рученятами розгортаючи стебло

манливе,

мінливе,

високе,

я відчув на щоках і долонях тепло

і пахощі рослинного соку.

У далекому заокеанні, куди закинула доля Володимира Івановича після німецького полону, той пахучий український степ будив не тільки національну, але й історичну пам’ять, пов’язану з козацьким минулим, з рідним краєм, з Донеччиною:

То що мені чужі “Інтернаціонали”,

Коли з віків доходить, як луна,

Правдива, чиста, рідна, досконала

безсмертна пісня про козака Супруна:

“Ой, не знав козак, ой, не знав Супрун,

А як славоньки зажити,

Та пішов він орду бити…

Ох, і виведіте мене, виведіте

На Савур-Могилу,

Гей, нехай стану, гляну-подивлюся

Я на мою Україну”!

Після дивовижних мандрівок світами, багатьма країнами обох земних півкуль знову постали перед нашим земляком рідний степ, пісня про козака Супруна, що загинув на Савур-Могилі…

Звичайно, поетична творчість В. Біляїва не обмежується тільки спогадами про дитинство. Його художнє слово утримує у собі потужний потенціал мотивів та образів, що пішли до широкого читача у збірках його вибраних поезій в Америці, а з початку 90-х років і в Україні.

Літературні критики українського зарубіжжя Г.Костюк, М.Степаненко, Н. Пазуняк та інші не раз відмічали професіональність, високий естетичний рівень поезій В. Біляїва. Та чи не найкраще відгукнувся про нашого земляка видатний поет Микола Вінграновський на першому літературному вечорі, що відбувся на початку 90-х років у приміщенні Спілки письменників України. Він сказав, що поезія Володимира Івановича йому надзвичайно близька, бо вона у кращому розумінні цього слова традиційна, близька до творчого доробку Максима Рильського, Євгена Плужника, Костя Герасименка, Євгена Маланюка. Біляїву притаманна врівноваженість думки й емоцій, що має особливу цінність у наш розшарпаний і розбурханий вік. Про це переконливо свідчать видані ним в Америці збірки віршів “Поліття” та “По той бік щастя”, а також публікації в періодичних виданнях на батьківщині: в “Літературній Україні”, в “Березолі” та у “Всесвіті”.

І все ж мотив рідного краю, Донеччини — це, на мою думку, найтепліше і найпереконливіше слово поета. На підтвердження цьому твердженню — лише уривок із вірша “Батьків гай”:

Я згадую життя колишнє —

У півсторічну давнину

Мене квітучі манять вишні,

Туди я подумки майну.

На предківські донецькі гони,

В дитинства незабутній світ,

Де крутосхилі терикони

У подобизні пірамід

Мовчать, обвіяні вітрами

Й заслухані в підземний гул,

Де степові пахущі трави

До глею стеляться впритул.

Про нелегке, а разом з тим надзвичайно цікаве життя Володимира Івановича Біляїва я довідався від нього самого в його квартирі у Вашингтоні у березні 1995 року. Тоді мені випала щаслива нагода понад тиждень гостювати у нього. Разом відвідували українську церкву Андрія Первозваного, були у гостях у видатного українського літературознавця і критика Петра Одарченка, побували у таких знаменитих місцях столиці США, як Капітолій, Білий дім, музей сучасного мистецтва та космонавтики, відвідали українське посольство тощо. Побував я і на його відповідальній роботі: Біляїв працював керівником української секції радіостанції “Голос Америки з Вашингтону”.

Мов рідний батько, тепло і щиро зустрічав мене Володимир Іванович… Коли він відправлявся на роботу, то готував бутерброди для моїх денних подорожей по місту… А вечорами до пізньої ночі ми вели довгі бесіди про українську діаспору в Америці, про внесок у нашу культуру земляків з Донбасу, які знайшли в Америці притулок після другої світової війни.

В.Біляїв виявив себе людиною глибоко обізнаною в історії українського зарубіжжя. Він входив до складу Українського уряду на вигнанні, багато років є активним громадським діячем серед українців Америки.

Та ще Володимир Іванович — письменник і критик, який пильно слідкує за українським літературним життям на Заході. Євген Маланюк, Докія Гуменна, Оксана Лятуринська, Тодось Осьмачка, Василь Гайворонський та багато інших видатних майстрів українського художнього слова стали предметом літературних розвідок В. Біляїва. В його архіві, який він передав мені для збереження, знаходяться десятки опублікованих та ще неопублікованих статей про творчість багатьох майстрів українського художнього слова, про культурних і політичних діячів. Керуючи українською секцією “Голосу Америки”, Володимир Іванович мав чудову можливість інтерв’ювати десятки видатних діячів української діаспори.

Треба сказати, що В. Біляїв, вийшовши два роки тому на пенсію, не склав руки. Він готує до видання нові вірші, книжки публіцистичних виступів, есе та спогадів про зустрічі з непересічними людьми нашої епохи.

Тож хочеться побажати моєму старшому другу з Америки, людині високообдарованій і талановитій, нових досягнень і в журналістиці, і в поетичному слові. Довгого творчого життя Вам, Володимире Івановичу!

Вадим ОЛІФІРЕНКО,

член Національної Спілки письменників України