Рай цілий радості і пекло мук

Пісні слов’янські, голос з того світа,

Невідомий од серця і для серця гук,

Душа дівоча без привіта!

Коли б хто був в силах

Пекельні муки, радість рая

В душі своїй зараз спізнать,

На світі сім, не замирая,

То і тоді на серці у того

Все б менше горя, радості лягло,

Ніж од пісень слов’янської дівчини.

Я розболівся ввесь від муки, від кручини,

Від радості й не знаю од чого,

Почувши вас, пісні святії!

Я знаю, в пору ту вже сонечко лягло

Спочинути за гори крейдянії,

І затихало все у полі, у садках,

І смирно ніч лягала по долині,

А ясні зірочки засяли в небесах,

Мов очі ті слов’янської дівчини...

А тут і ви, мов з неба де взялись,

Уперш заплакали, а далі затужили,

Вздихнули на горах, в дібровоньці занили,

А потім вдалині музикой залились!

Так як безумна та в ночную пору,

Розкинувши волосся по плечах,

Біжить, летить з гори на гору,

Тоска в душі, а сльози на очах;

То плаче на одній, то на другій сміється,

А потім так затуже, так заллється,

Неначе хочеться, бач, їй,

Щоб все тужило з нею вмісті,

Що є на небі, на землі!

Мов громом вдарений, так я стояв на місці,

І слухав вас, і не розстався б з вами,

І як безумний горював...

О ні, замучений до сліз піснями,

Я радість горем запивав.

Не зуздрів я, як ніч пройшла вже до півночі,

Як місяць молодий, вже вибившись із мочі,

Схиливши голову, на горах засипав,

А тільки чув, як голос пісні затихав

Помалу-малу по долині,

І з горем я тоді сказав:

Простіть, пісні слов’янської дівчини!