Чи бачив хто слов’янськую дівчину?

Чи чув коли, як річ вона веде,

Жартуючи в веселую годину?

Або тоді, як сонечко зайде

І темрява почне томити очі,

Чи лучилось чувать пісні дівочі

І дослухатись, як вони,

Так дуже, дуже жалібні,

Чарують Слов’янськ весь од краю і до краю,

Широко ллються там по горах, по садках,

А потім високо у небі затихають,

Чудесні, гарнії пісні. В яких містах

Я не бував! Од моря і до моря,

Блукаючи, пройшов я світ.

Чого не бачив я? А більше горя...

Зате ж лучалось скільки літ

На стороні чувать пісни чужії

У горах, на морі і ніччю в тихім сні!

Бувало — і від них серденько дуже ниє;

Та все не те, що слов’янські пісні! —

Пісні козацькії й думки дідівськії!

Не раз чував я вас на березі Дніпра;

Тоді співали вас дівчата молодії...

Давним-давно минулась та пора;

Но ви урізались так глибоко у серце,

Що здумаю про вас — і вернуться, як вперше,

Ті радості святі, які давно вплили,

В яких кохатися злі люди не дали...

Коли ж почути вас лучиться,

То так душа моя від смути розболиться

І горечком наллється через край,

Що в серці радості тоді хоч не питай.

Кому не милі пісні на Вкраїні?

Далеко небо од землі;

А дальше — ті козацькії пісні

Пісень слов’янської дівчини!

З циклу «Слов’янськ», зб. «Южный русский сборник». Опубл.: 1848.