ДО АНАТОЛІЯ ЛАЗОРЕНКА

25.01.1963

Анатолію!

Вибач, що Мовчав досі. Я на своєму досвіді переконуюсь, що люди добрі — на словах (і добрі в діях), люди злі і добрі, що друг — це і недруг, що всі ми—з пітьми і світла. Колись я з армії вас лаяв — за мовчанку, тепер лаю себе — теж за мовчанку. Прийми це як є і не гнівайся на мене. Зараз розрахувався в Кіндратівні (в Горлівці)1, де робив. Що буде далі — не знаю. В Донецьку зараз живу у батьків. Може, знайду десь роботу вдома. В Донецьку відкрився клуб молодого літератора. На ньому — міленько, ходимо вбрід по болоті, дриґаєм ногами і обхлюпуєм багнюкою один одного. З українців його відвідують Коля Колісник, Володя Міщенко, Толік Гарматюк, Микола Хижняк, я, ряд інших. Нас там майже не видно. Мені недавно там вибили бубна. Але я не дуже скавчав, я згадував, як поводили себе в такій ситуації собаки Д.Лондона. В альманасі надруковані чотири моїх вірші, потім — Міщенкові обіцяють усіх нас дати в "Прапорі" — мабуть, по одному віршику, коли дадуть.

В Донецьку — перетурбації. "Радянська Донеччина" стала речником села, альманах закрили, в Донецьк — є чутки — мають перевести з Києва "Сов. Украйну" під назвою "Радуга". Симптоматично, як сама назва переводиться на Донбас.

Про ті національні невесели, що ти про них мені писав, я шкрябнув одному з київських літераторів2, написав гостро, з вереском, згадав усі "ізми", згадав Валуєва указ 1863 року і наш 1963 року. Він, мабуть, перелякався такого адресата, коли, звичайно, одержав.

Але атмосфера зараз легша. Це ти знаєш, зараз це є і в клубі, у нас, і в літературі. В.Соколов, переляканий і ображений, плакався на клубі на Миколу Вінграновського (ти, звичайно, чув про такого молодого поета?), який сказав привселюдно, що для користі нації треба знищити всіх старших письменників. Правда, пін, Вінграновський, щось зараз замовк. Може, його побито самого і він десь скиглить за ворітнею?

Молоді пруть, а їх б'ють. Це завше, це і зараз. І що дивувати?

Комарик3 відповів з армії, амбіціозно і розгнівано. Він готує з армії свою збірку, котру нібито заплановано на 1964 рік. Ось поки і все. Ще раз — не сердись. Вибачай мені за мовчанку. Напиши, як там у тебе, чи можна б тобі було вислати кілька збірочок. Напиши, що тебе цікавило б.

Драч, Вінграновський, Коротич — це дефіцит. Але варто подумати і над цим, коли вони тобі закортять.

Висилаю тобі один свій вірш. Буду радий, коли ти відповіси тим же!

Щасти тобі, друже!

З привітом

Василь

Публікується за газ. "Донеччина", 12.01.1993.

1 У Горлівці В.С. працював у школі вчителем української мови.

2 Андрієві Малишку.

3 Справжнє прізвище поета Олега Орача — Комар.

(Джерело: Стус В.Зібрання творів: У 4-х т., 6ти кн.—Львів: Просвіта, 1997.—Т.6., кн.2:Листи до друзів та знайомих.—263 с.)

ДО ВІКТОРА ДІДКІВСЬКОГО

23.10.1965

Ґратулюю!

Як там поживають господарі дуже гостинної квартири? Сьогодні — субота, і згадався коханий териконовий край (і такий коханий, що мене, волоцюгу, туди не затягнеш і на налигачі). А приводом спогадів — і торжества, сказати б, клоччяні'. Я йому на 19 жовтня надіслав телеграму, ніби-то теплу (як до бойлера, то градусів під 50), але старий дід має своє температурне відчуття. Живу чогось думкою про безславну славу і труд, безвідносний до слави (це, вибачте, теж про діда).

Зараз читаю "Иностранную литературу" №9, де є поеми мого наукового керівника Е.Хемінгуея і п'єса Йонеско. Обов'язково прочитайте — одне і друге. Часто сиджу перед вогняною стихією2 (через добу) і думаю, що в полум'ї стільки дружньої мудрості є, і ця дружність і мудрість мене підтримує і навчає. І котловий вогонь учора навчив мене слова "обаранення". І це слово стало моїм, таким же, як котел, близьким. Чуюся в доброму гуморі, особливо ж, коли цей гумор підтримується скепсисом людини, що живе в божевільні, де такий набір собак і міцних голосів і того здорового, хоч і вільного од будь-яких "поползновений" м'яса, що в такому колі часом і себе чуєш межи ними — зовсім невиділь-ним. Живу, ухопившись за час, віруючи в його добру благосність.

Якось заходив у свій старий будинок т.Шамоти3, де було чимало спроб професійного повчання — як краще підтримувати вогонь і тримати візка, аби не перекинувся і надміру не засолодив перепахчений нюх хитрющим солодом СО (здається). Цей візок крупнозернистого шлаку я сподіваюся через місяць, з 25 листопада, возити парокінню. Може, візок буде легшим, хоч — чисто логічно (це вже вплив "Носорога" Йонеско) — другий кінь може й "сачконути", а при тому скасує мою філософську самотність. Але я не потураю. Біда біду перебуде.

Я вже думаю, що починаю старіти і, може, зраджувати своїм дотеперішнім принципам (=химерикам). Наприклад, завжди стояв на тому, що одна голова добре, а дві — ще гірше. Зараз думаю навпаки. Наприклад, добре бутися завжди самим собою. Тепер, займаючись казуїстикою, думаю, що "сам собою" — може бути й о двух головах. Наприклад, що те добро, яке маєш як "все своє-ношу з собою", може бути не завжди, і більше: чую його, як нині недозволенну розкіш. Попитай, будь ласка, чи не можна в Донецьку дістати томика Ф.Кафки. Якщо можна дістати (може навіть через спілчан-п'яничок з "Донбасса") — то, будь ласка, і на мою "істопникову" долю.

Щиро вітаю родину.

Вітай усіх, хто воліє бути вітаним. Мене щось непокоїть, як там здоров'ячко в мами моєї. Тато чомусь не згадує про те, а я потерпаю і всякі думки йдуть. Просив би тебе дізнатися, як вона чується. Перед нею мені соромно найдужче, що я виріс отаке, маєте, одоробло, і нічогісінько їй не зробив, не віддячив, не допоміг, не потішив, а смутив одними лише невеселами.

З найкращими побажаннями оптимістично настроєний ("жив Курилка!")

Василь

Пиши поки на Головпоштамт.

' Андрій Клоччя — літературний критик, який жив у Донецьку, завідував відділом культури в газ. "Радянська Донеччина", ж. "Донбас" і опікувався літературною молоддю.

2 Після виключення з аспірантури за участь у відомій політичній акції в кінотеатрі "Україна", де В.С. виступив з протестом проти арештів укр. інтелігенції, він не міг знайти роботу. Вдалося влаштуватися кочегаром у дослідному господарстві Укр. наук.-досл. ін-ту садівництва в Феофанії під Києвом.

3 Йдеться про Інститут літератури ім.Т.Г. Шевченка, де директором був Микола Шамота.

(Джерело:Стус В.Зібрання творів: У 4-х т., 6ти кн.—Львів: Просвіта, 1997.—Т.6., кн.2:Листи до друзів та знайомихю—263 с.)

ДО РІДНИХ

Лютий, 1973

Добридень Вам!

Насамперед — відповім на Ваші запитання. Я одержав 40 крб. (певне, вислала Валя) і ще 10 карб., які прийшли на Стуса Степана чи Семена (невже, Марусю, це від Тебе?). Дуже Вас прошу — не висилайте грошей, бо вони мені не потрібні. Коли буде треба, то я напишу.

Передплачувати мені так само нічого не треба. Хіба що Валя, якій Ви цього листа перешлете, хай випише для мене "Літературну Україну" і "Друг читача". Оскільки у нас карантин, то побачення відмінили. Тепер не знаю, коли буде можна. Якби хто із Вас захотів приїхати, то можна це зробити разом із Валею, але тепер я напишу, коли буде можна.

Книг мені не висилайте, бо цього не можна, хіба що через "Книга — поштою" — якісь цікаві. Деякі книги я передплатив — замовив через "Книжное обозрение", виписав кілька журналів. Я хотів би знати про всі ліературні новинки України і тут я попросив би писати про це або Олега, або Михасю, які про це знають найкраще. Дуже цікавий новим Тичиною — Сковородою' та томом статей, про які згадували в пресі. Інтригує дуже й Рільке Бажанів — щось мені тяжко повірити, що це буде реально, бо синтез це більше оригінальний, аніж природній (крім того, Бажан, здається, перекладав за схожою групою крові, а як він перевтілюється — не знаю).

Прошу іще — слати мені листи з повідомленням про вручення — рекомендованого листа, здаючи його на пошті по квитанції. Бо чую, що чимало листів іще йдуть до мене, їдуть волами.

Пишуть мені Олег Орач (найчастіше), Михася (дві поштівки) та від Рити був лист, а від кума Василя (Захарченко—ред.) — поштівочка. Від Валі я маю 2 чи 3 листи, від Вас, певне, всі, що Ви мені писали. Ще від Світлани Бадзьової лист.

Буду радий, якщо Ви цінним листом вишлете мені з 20-30 марок і повідомлень про вручення — з 20.

У бандеролі мені вишліть сухі вершки чи сухе молоко. Можна ще — грам 200-300 тютюну (бандероль до 1 кг.).

Здоров'я моє так собі, чую, що все це не минулося дарма, але все ж таки краще, ніж було в Києві перед цим. Можливо, я ляжу в лікарню — на дослідження шлунку, як там виразка, бо надходить весна.

Тепер я відповідатиму поокремо. Валин лист із Рільке я маю, отже, можна переписувати Рільке далі. Добре було б, коли б сюди мені переписали і "Дуїнські елегії" всі (оригінал і мої переклади всі), і "Сонети до Орфея" (і деякі мої переклади їх).

Чому нічого не пише Василь Голобородько? Захарченко? Може, не доходять листи? Про один, Захарченків, я знаю (це була поштівка із приблизною адресою).

Мамо! Дуже дякую Тобі за листи. Прошу, дорога, не побивайся за мною дуже. Тут я і читаю, і пишу, і взагалі мені тут не так страшно, як Ти думаєш. Одне тільки — болить людська несправедливість і чорна невдячність за те, що ти жив для того, щоб усім було краще, а тебе за це б'ють. Але нічого, думаю, що колись усе стане на своє місце і тоді світ повернеться і до Вас, і до мене.

"Гак, Валю, передплати мені "Книжное обозрение" і "Друг читача". 40 карб. я одержав, дякую, але дуже прошу — надалі не роби цього. Логінови Тебе не підтримають, а Ти дбай і про себе і про Дмитрика.

Валю! Настрій у мене не дуже злецький, я тільки лютий, але за що Ти сваритимеш мене? 9-10 січня я написав Тобі листа, щоб Ти приїхала, але 31 січня післав телеграму, аби не їхала, бо карантин. Тепер приїдеш, коли я Тобі напишу — усе так само. Виїздити треба в середу-четвер, щоб ізранку в п'ятницю бути на Потьмі.

Машинка — Бог із нею. Щодо збірки і доручення, то це я робив іще в Києві, але нічого з того не вийшло. Рільке Твого я маю, дякую дуже. Як там із грипом у Вас? Бо у нас поки нема. Бандероль першу вишли — або Ти, або з Донецька, в ній хай буде тільки сухі вершки чи молоко і тютюн. Треба мені ще марки і повідомлення про вручення і такі бланки, які шлють, замовляючи книги (поштова відкритка за 3 коп.).

Таточку! Що там із Тобою, дорогий мій? Чекаю, коли Ти зможеш мені написати, коли очам стане легше.

Мамо і тату! Ви знайте, що я перед Вами не винен — за цю довгу розлуку. І прошу Вас — знайте, що я робив усе, аби бути з Вами, але є такі межі, які людина переступати не може, і про це, мамо, я Тобі казав увостаннє: я не хочу, аби мене пекли-палили чужі сльози — так, як вони палять, певне, не одного і в Києві і будь-де. А мені не буде соромно подивитися в очі жодній людині. І ніколи не буде. Бо краще вмерти, аніж така ганьба.

Дмитрику! Тато має Тебе посварити, що Ти не слухаєш мами і бабусі, я думав, що Ти допомагаєш мамі і бабусі, а Ти їм робиш прикрощі. Мені дуже соромно за Тебе, бо я думав, що Ти кращий хлопчик. Отож, роби так, аби мама писала про Тебе тільки гарне і добре, інакше я геть розгніваюся на Тебе, дорога моя крихточко!

Михасю! Напиши, як там Марта, Льоля, Ляля, вітай їх од мене, бо я за них досі нічого не знаю. Напиши, як здоров'я Леоніда, публіциста мимоволі3. Я не гніваюся на нього, мені тільки прикро — за нього. Але я його часто згадую, і то згадки гарні.

Олежку, Тобі я дуже вдячний — і за листи, і за газету, яку Ти надсилаєш. Газети не шли, краще висилай цікаві вирізки, особливо старих публіцистів, яких я досі не читав. Напиши, які книжки виходять чи вийшли — вказуючи точно все, аби я зміг звідси виписати. Бо так тільки припадком довідуєшся, що вийшла збірка Нечерди "Літак у краплі бурштину" (знай наших!). Прошу — виписки з видавничих планів найцікавіше (5-10 назв) і повідом, я замовлю через київську "Книгу — поштою" .

Рільке я перекладу. Бо знаю, що це дуже потрібно — мені. А що це вже зробив Бажан — то нічого. Крім того, умови спонукують мене естетизуватися далі і нереалізуватися (одним словом!).

Протягом місяця я прочитав і книгу про Кіркегора і чимало цікавих статей із критикою франкфуртської школи філософів тощо.

Багато бачу зайвого — в своєму попередньому житті. Тут такий пункт, із якого багато чого видається в новому світлі. Ось, скажімо, вірші Коротича (про футболістів і Рильського) я, не знаючи автора, приписував і Драчеві (спочатку) і Коротичеві (посередині) і Б.Олійникові (вкінці). Але такі вірші могли б написати і чимало інших. А що ж спільного? Я сказав би — плексигласова субстанція Glasperlenspiel, як казав Г.Гессе. Від цих думок стає моторошно. По сторінках "Літературної України]" можна ковзатися, не зачепившись ні об жодний намерз. Я не хочу мати української періодики, хіба що "Всесвіт", але й від нього чекати чогось тяжко. А в першому числі "Иностранки" є і Фолкнер, і Монтале, і якийсь-там Бель. Добре було б мати якісь цікаві вирізки з "Радянської культури" чи "Радянської України" чи що. Або — тільки згадки.

Прошу надсилати листи рекомендовані із повідомленням про вручення.

Рито! Дякую за листа. Мої вітання Вашим і деяким співробітникам колишнім, які не червонітимуть від цього.

Вітання київським художникам, поетам, аматорам.

Протягом місяця я маю, окрім рідні, коло 10 листів від знайомих. А листи мені дуже приємні тут, хоч я їх і не прошу. А друзів у мене було трохи більше.

Дорогі мої, не журіться дуже. Час іде, отже, справедливість — ближчає.

Дякую Вам — за турботи, дякую — за листи. Усім я можу передати свої поцілунки.

Прошу друзів — коли-не-коли пишіть листи на Донецьк, до моїх сивих голубів і моєї сестри.

Я Вас усіх люблю. Усіх — згадую. Усіх — шаную. 1 — ні на кого не гніваюся.

Мамо! До Вас я писатиму з початку місяця, а до Валі— після 15-го. Отже, звикайте до цих дат.

Цілую Вас усіх і обіймаю.

Олег! Коли можна, передплати мені "Вісті з України".

Ваш Василь

Чи можу я звідси зараз замовити Сковороду Тичини? Біографію Сковороди? Збірку Драча і Нечерди? Напишіть. Може, ще що? І чи є це в книгарнях.

(Джерело:Стус В.Зібрання творів: У 4-х т., 6ти кн.—Львів: Просвіта, 1997.—Т.6., кн.1:Листи до рідних.—495 с.)

ДО ВІКТОРА ДІДКІВСЬКОГО

с.Матросова12.04.1977

Дорогі Ганно, Вікторе!

Дякую за листа і за незабудь. Давні пам'яті друзів — то як орієнтири життьового шляху, маленькі люстерка, в які задивляєшся — уточнюючи себе в інших обставинах (експериментальних, звичайно). О, ті люстерка! Скільки часом буває од того клопоту! Справа в тому, що люстерка іноді виявляються мозаїчними (ніби зі смальти) — і від того упізнавання — згадування — самопотвердження обертається на рівняння з багатьма невідомими. Надходить час, коли змушений відмовлятися од таких задивлянь — аби вберегтися на вольовій хвилі, що несе тебе хтозна-куди. Мені так було — в тяжчих умовах, коли обрушення ближчих друзів викликало відчуття невагомості власної. Гравітаційні сили доводилось вишукувати в собі самому, тратячи на "масі". Дуже мені боляче було довідатися за трагічну долю Івана Тимофійовича1. Доля трагічна тамтешніх місць не дає забути про неї — і найновішими нагадуваннями. Териконний край усе-таки щось має в собі — болюче-рідного...

На тутешні умови скаржитися не буду, аби не стали ще гірші (така тенденція є). Найгірше — це гуртожитна кімната, гамір і поденна змора тяжка (це — по секрету). Але — помалу звикаю, може, й звикну — до всіх навантажень і загроз для здоров'я. Бо ж:

Магадан обрав мене, вважаючи, що зможу. Горять мої вірші — в цьому гаморі. Але за 5 років написав чимало своїх віршів і чимало з них — краще, що мною написане. Це, певне, стосується і перекладів. А ще більше — прекрасні нові знайомства В рідній Мордовії, новий досвід, нові передуми.

Дякую за пропозиції — допомогти. Їй-Богу, Вікторе, не треба. Є мале прохання таке: якщо в "Дружбі" є німецькою мовою (DDR—Verlag) книжка про підземну розробку рудень (бажано — не вугілля, а інших корисних копалин) — будь ласка, надішли: тут такої змоги немає.

Написав був до Володі Міщенка, але він, певне, поштівки не одержав. Був лист від Олега2. Пише чимало людей — з цілого Союзу і з багатьох країн Заходу. Листи засипають мене — а я ж школяр: 2 місяці маю ходити на курси прохідників (секрет так само од батьків!).

Вас звістку, хоча мою кореспонденцію, звичайно, перлюструють

(неофіційно, а з цікавості "жіночої").

Ваші діти, певне, вже великі — не впізнав би тепер.

А який Твій науковий статус, Вікторе? Ще не доктор? У Тебе така світла голова — до науки.

Кланяйся од мене порядним землякам. Чи не знаєш Ти часом, чи є в Донецьку Іван Степанович Сук? Коли є — уклін йому. Ганні дякую за переказ. Але <нрзб.> І прошу — не гніватися, а зрозуміти мої незручності.

Най Вам щастить

Василь С

1Принцевського

2Орача

(Джерело: Стус В.Зібрання творів: У 4-х т., 6ти кн.—Львів: Просвіта, 1997.—Т.6., кн.2:Листи до друзів та знайомих.—263 с.)