Друзі пригадалися у тиші,

І від думки світлої про них

Стало на душі моїй світліше,

Ніби промінь в темряву проник.

Голоси ввірвались в безгоміння,

Вирізьбились постаті в імлі,

Наче відбувалось воскресіння

Нас далеких, бувших на землі.

Ось ми всі так близько і так зримо,

Що уже насправді не збагну,

Чи стою між друзями своїми,

Чи на них дивлюсь крізь далину.

Світ пахучий, сонячний, зелений

Палахкоче, мерехтить в очах.

І моя кохана біля мене

Зовсім молодесенька, дівча.

Доторкнеться гілочки рукою —

І сміється під дощем роси...

Якщо можна, Господи, такою

В судний день кохану воскреси!

А душа тремтить і завмирає,

Ніби підіймає небосхил,

За яким нічого не минає

немає смерті і могил.