Коли потяг у даль загуркоче,

пригадаються знову мені

дзвін гітари у місячні ночі,

поцілунки й жоржини сумні...

Шум акацій... Посьолок і гони...

Ми на гору йдемо через гать...

А внизу пролітають вагони,

і колеса у тьмі цокотять...

Той садок, і закохані зори,

і огні з-під опущених вій-

Од проміння і тіней узори

на дорозі й на шалі твоїй...

Твої губи — розтулена рана...

Ми хотіли й не знали — чого...

Од кохання безвольна і п'яна,

ти тулилась до серця мого...

Ой ви, ночі Донеччини сині,

і розлука, і сльози вночі-

Як у небі ключі журавлині,

одинокі й печальні ключі...

Пам'ятаю: тривожні оселі,

темні вежі на фоні заграв...

Там з тобою у сірій шинелі

біля верб я востаннє стояв.

Я казав, що вернусь безумовно,

хоч і ворог — на нашій путі...

Патронташ мій патронами повний,

тихі очі твої золоті...

Дні пройшли... Одлетіла тривога...

Лиш любов, як у серці багнет—

Ти давно вже дружина другого,

я ж — відомий вкраїнський поет.

Наче сон... Я прийшов із туману

і промінням своїм засіяв...

Та на тебе, чужу і кохану,

я і славу б ,свою проміняв.

Я б забув і образу, і сльози...

Тільки б знову іти через гать,

тільки б слухать твій голос — і коси,

твої коси сумні цілувать...

Ночі ті, та гітара й жоржини,

може, сняться тепер і тобі...

Сині очі в моєї дружини,

а у тебе були голубі.