Микола Федорович Чернявський з’явився на світ на березі Казенного Торця майже через півсотні літ після народження Михайла Петренка.

Письменник писав про своє народження так: “Перед Різдвом 1867 року, 22 грудня під солом’яною стріхою, в селі Торській Олексіївці (або Шаховій ) Бахмутського повіту, побачив світ божий. У сім’ї молодого диякона, четвертою дитиною було вписане моє ім’я в книгу буття.

…Охрестили, дали ім’я Микола й 24 грудня, на Святвечір, коли по селу лунали співи колядників, святкували мої перші іменини…

Водою з річки Торця (колишній Тор) була наповнена купіль моя…” (Т.V, C.109). Але через кілька років сім’я Чернявських переїздить з річки Торець в інший край Донеччини, на річку Донець, до села Новобожедарівки (тепер Луганська область).

Донецький степ його річки Торець і Донець стали ототожнюватись в уяві вразливої дитини, а пізнішу у творчості відомого письменника як символи рідного краю, батьківщини. У 20-х роках минулого століття Микола Федорович писав про ці символи, про степову річечку:

“По степу тече річка. Вона ледве точить по кам’яних перекатах свої тихі води, то розливається по долинах у широкі , задумані плеса, немов замислюючись над тим, чи йти далі, чи залишитись тут.

Є в неї свої мілизни й свої глибини. Є в неї береги непривітні, спустошені, і є луги й луки принадні, і де б вона не текла, якими б пустирями не проходила, усюди і скрізь над нею світить сонце, і світить, і гріє, і дає життя їй і тому, що є в ній.

– Ей, річко, відрадо степовая! Звідки ти взялася і куди прямуєш?

– Узялася я з землі-матері всеплодющої. Наплакали мене їй хмари-кочівниці, небесами плинучи. А йду я до моря синього, до глибин його неміряних(T.V, С.105).

Так мила серцю поета степова річка увійшла у творчий світ митця як образ, як конкретна реалія життя і провідний символ його поетики. В одному зі своїх віршів про рідну землю, про степ, поет писав з синівською любов’ю:

В степу блукаю я,

І вільно серце б'ється,

Душа ж оновлена моя

І плаче і сміється.

Знайомі все краї

І рідні все картини

За вас, степи-поля мої,

Рідніш нема країни!

(“В степу блукаю я…“, 1889).